Від Хвильового до Жадана: 5 «харківських» книжок
…Харків мандрує у своєму власному часі, і нажиті ним «національні» скарби видаються на цьому шляху непотрібним баластом. Звичайно, можна поступитися і вмістом кишень, і самою вдяганкою, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи Будинку «Слово», але розпухла торба його душі все одно залишиться монолітно-незрушною. Назовні це завжди виходило намацаними у тій торбі прикметниками до субстанціонального ейдосу «Харків»: «пролетарський», «залізничний», «бронетанковий», а також – «перша столиця Радянської України». У міста постійно питалися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє обличчя?» – розпочинав естетику допитів у далеких 1930-их Павло Тичина. Сьогодні про те саме питаються вже зовсім інші автори.
АНДРІЙ ТА СВІТЛАНА КЛІМОВИ. МОЯ БОЖЕВІЛЬНА. - Х.: ФАБУЛА
З уваги на «революційну» історію першої столиці УРСР доречно буде згадати, з чого все воно починалося у Харкові. І по яких страшних роках за воєнного «окупаційного» часу, коли більшовики залишили місто, з усіх закутів злої долі повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Хоткевича, Свідзінського, Куліша, Буревія. А також, не забудьмо, також головного героя цього роману, і тих полум’яних років, а саме – Миколи Хвильового, чия прийомна донька, той самий Золотий Любисток, згаданий у передсмертній записці письменника. «Я страшенно переживала смерть свого учителя і друга - Григоровича, згадувала вона згодом. - Мене відвезли до міста Золочева в стані близькому до втрати розуму». Тим часом у романі «Моя божевільна» розповідається саме про ті причини, що призвели її вітчима до трагічного кінця. Це не переказ офіційної історії, чи пак белетризована «біографія» періоду Розстріляного відродження 1930-х років, а цілком авторське бачення того легендарного періоду – з таємницями письменницьких рукописів, особистих стосунків, підступів, зрад і страшного розчарування в результатах «революційних» перетворень у Радянській Україні. Час протверезіння, гіркої спокути на тлі Голодомору і підступаючих репресій, показаний ніби як зсередини – через родинні взаємини, любовні зв’язки і решту «неврахованих» офіційним літературознавством «інтимних» моментів життя.
ВАРВАРА ЖУКОВА. СВІДОК. – К.: ДУЛІБИ
В літературі віддавна існує поняття неофіційної біографії. Це коли в підручниках розповідають про політичні самогубства і любові до Батьківщини, а в житті герої 1920-30-х рр., яких у своєму романі описує Варвара Жукова, стріляються по п'яні та практикують звичайний адюльтер. Розгледіти ці легендарні постаті в тумані сюжету досить легко. Псевдоніми дешифруються, а знакові ситуації і культові події обертаються зовсім іншим боком. Більш правдоподібним, чи що. Тичина і Хвильовий, Куліш, і Дніпровський, Любченко і Домонтович, а також найзагадковіша постать того часу – поет Володимир Свідзінський, який нібито згорів за евакуації - живуть на сторінках роману типовими обивательські пристрастями. Словом, пиво, баби, угоди з совістю і НКВД, але це лише верхівка айсберга під назвою Розстріляне Відродження. Оскільки серед всієї цієї вакханалії живе Свідок, який плекає акт розплати за безцільно прожиті роки в соціалістичному раю.
По суті, це альтернативна історія нашого з вами життя і долі, що тягнеться з романтичних 1920-х в застійні 1960-тобто Стилістично роман цілком сучасний, адже недарма в його назві причаївся і "Відок" Люка Бессона, і "Свідок" з "поганим" Томом Крузом. У викладі Жукової українська літературна братія теж виглядає ой як погано, а іноді навіть жахливо. Святкує Жовтень і вітає війська Вермахту, пише доноси і створює геніальні поеми, з яких випливає, що скоро всім нам буде непереливки. В принципі, так воно і є.
СЕРГІЙ ЖАДАН. МЕСОПОТАМІЯ. – Х.: КЛУБ СІМЕЙНОГО ДОЗВІЛЛЯ
Ця збірка оповідань Сергія Жадана цілком могла би називатися «Левада», «Москалівка» чи «Полтавський шлях», натомість вона називається «Месопотамія». Тому що – межиріччя, якщо тлумачити у міфологічних категоріях, адже пролетарське місто Харків споконвіку лежить на рахманних пагорбах, затиснуте між річками, як річними, чи пак столітніми кільцями історії. Здається, так само закільцьовується історія Жаданової творчості – змія кусає себе за власний хвіст, і жанровий сурогат «розмовного» стилю вже заповнив жанрові пазухи молодшого покоління. Такі харківські автори, як Сашко Ушкалов та Ігор Зарудко вже пишуть, наче автор «Месопотамії», а сам він пише, як Фоззі з «Танку на майдані Конго», в якого у збірці «Ели воду из-под крана» герой так само «пишет, как говорит». Словом, перед нами ті самі застільні оповідки, в яких знайомі «тихі привокзальні двори, зарослі травою й засаджені абрикосами, гаражі, флігелі та аварійні будинки, з яких виходили повільні, мов хамелеони, пенсіонери». На цьому тлі розгортаються засмальцьовані сувої оповідок про місцевих типажів, в яких нічого не міняється протягом їхнього цигансько-слобідського життя, окрім спортивних костюмів. «Що стосується мене, – звіряється автор, – то я відчував, що десь там, усередині мого тіла, поміж серцем і селезінкою, зароджується й підіймається теплим згустком утома, захоплюючи все більше місця й примушуючи печально прислухатися: що ж там робиться - в моїй душі, під моїм одягом, під моєю шкірою». Коротше, всім спасибі, всі стомились.
МАРІЯ КОЗИРЕНКО. ЖУЙКА. – Л.: КАЛЬВАРІЯ
…Окрім всього, у цій повісті є, звичайно, й історія кохання, і тема творчості, і навіть гротескно-фантасмагоричні алюзії на «федеративні» наслідки сьогоднішньої політики - від Києва до Харкова, і далі - скрізь. «Коли Марц купував квитки з Кишинау до Хака (з пересадкою в Кейситі), по вокзальному гучномовцю якраз передавали класику - «The Road to Hell», якою уже кілька років саркастично проводжали потяги до міст у східній частині Крайну». Загалом у цій антиутопії молодої харківської письменниці, гідної голлівудській екранізації – яка, до того ж, створювалася задовго до нинішніх соціально-політичних катаклізмів - передбачене фактично все. Від війни на Донбасі до сумних наслідків революції високих технологій. Природно, «фантастична» форма оповіді дозволяє дещо перебільшувати досягнення злого генія і без того неповноцінних «божевільних професорів» нашого часу всіх рангів і мастей, але, в принципі, соціальні прогнози і висновки в повісті «Жуйка» Марії Козиренко цілком закономірні. Волею долі вуличний музикант, який живе в суспільстві майбутнього, де не залишилося не тільки справжньої музики, але й живих інструментів, зустрічається з винахідником, що влаштував світові таке «веселе» життя. І ось вже цікаво, що ж може статися, якщо в цьому самому житті невдалий переклад кількох сторінок Достоєвського, помилково «переміщених» до мусульманського світу, раптом виявиться – чи минеться? - на столі східного владики. І невже це може бути сприйнято, як ультиматум західного світу?
АЛЕКСАНДР «ФОЗЗИ» СИДОРЕНКО. WINTER SPORT. – Х.: ТРЕАНТ
На відміну від першої прозової збірки цього харківського автора, в якій він випробував свій стиль від пацанських оповідок до ліричних замальовок, його нова книжка цілком органічна щодо жанру. І даремно у післямові він цурається порад видавця щодо називання свого дітища справжнім романом, адже «Winter Sport» – це щось більше, ніж черговий калейдоскоп ностальгійних балачок про 90-ті. По-перше, місце дії в книжці Фоззі вкрай локалізовано, «ментально это микрорайон Новые дома, из которого вышли ТНМК», як свідчить автор. По-друге, маємо «стьобаний» не на швидку фабульну нитку наскрізний сюжет з виживанням у цілком локалізованому місці певного гурту героїв, розписаний автором від народження до самісінької смерті декого з них. Хіба ж це не роман – нехай навіть у новелах – за всіма теоретичними категоріями? По-друге, мова самого твору. Звичайно, «харківська» топографічна прив’язка, яка від часу Хвильового до епохи Чичибабіна з будь-яких літературних спроб робила самодостатню екзотику, спрацювала й цього разу, але, знов-таки, на користь «романному» жанру. «Некоторое время назад я вставил в песню «Зачекай» слово «зусман» и был неслабо удивлен, когда узнал, что оно – не украинское, что это – идиш, который врос в наш язык», – значить автор. І справді, вирази на зразок «шлемазый» і «цимес» не сходять з язика героїв цієї «харківської» прози, разом із новотворами типу «тремпель» (плечі для одягу) і «кобуча» (дурепа, кобила).
