Як боролися з безрідними космополітами та інші сюжети Чорного Лісу
Якщо й вдаються гостросюжетні детективи з бойовиками нашим авторам, то зазвичай чистоти жанру в них небагато. Окрім оперативних подробиць розслідування ми заодно дізнаємося чи то про історію рідного краю, а чи ще якусь краєзнавчу містерію. Мабуть, це й добре, адже іноді лише в такий спосіб можна зацікавити «архівними» темами, які наш читач або пропустив у школі, або ще й шкіл українських не було, коли таке на світі коїлося.
Маргарита Хемлін. Дізнавач. – Х.: Фабула, 2016
Цей історичний детектив, а також непересічний пригодницький роман російської авторки, що родом з Чернігова - про післявоєнні часи переслідувань за «єврейський націоналізм», який передував подальшому виявленню «безрідних космополітів» та інших «лікарів-шкідників». У романі весь час акцентується увага «дізнавача» - і водночас «доглядача» та «наглядача» - за поведінкою піддослідного та підслідчого люду з боку героя-перевертня, молодика-українця, що на службі та в житті всіляко цурається власного «національного» походження, принципово спілкуючись із земляками не рідною українською, а загальноприйнятою і загальнозрозумілою російською. Саме на цій драмі зіткнень – особистого і громадського, рідного і радянського – побудовано це без перебільшення грандіозне свідоцтво епохи у відповідній їй формі художньої інтерпретації. Скупий суржик і офіціоз протоколу, народна культура і партійне життя – все змішалося у суворому побуті героїв роману, який, нарешті, приходить до українського читача його (а також авторки) рідною мовою.
Володимир Лис. Камінь посеред саду. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Нехай на тридцять другій сторінці цього роману в руці героя з’являється мобільник, і розумієш, що років сюжету набагато менше, ніж Жовтню, але все одно видається, що пам’ять про старі добрі часи мучить автора, не відпускає. Це коли герой роману просиджує штани в конструкторському бюро, а виходить з того якщо не кіно «Польоти уві сні та наяву», то затишні слідства-які-провадять-знавці – це вже точно. Принаймні книжка Лиса цілком заслужено названа психологічним детективом, як, власне, більшість його творінь, для чого навіть на «гарячий камінь», як в однойменному Аркадії Гайдарі, сідати не треба, щоб загадати йому побільше успіху в читачів. Тим не менш, про сюжетну бруківку таки варто згадати. «- Як він загинув? – спитав Верещук. Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив. - Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, - сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку. - Каменем? - здивувався Верещук. - Яким каменем? - Не знаю, - відповів оперативник з райвідділу. - Каже: в саду там лежав якийсь камінь - і ним начебто прибили того чоловіка». Камінь в саду бажань наших про те, аби побільше таких психологічних детективів, все-таки лежав. «То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами», саме таким одороблом вбивають на початку, щоби потім детально все пояснювати.
Володимир Єшкілєв. Ефект Ярковського. – Х.: Фоліо, 2016
Це перша частина «ярковського» циклу назвою «Те, котре – холод, те, яке – смерть…», в якій задаються основні параметри подальших містичних пригод. Як завжди у цього оповідача, нас чекає роздвоєна на «сучасну» і «прадавню» історія, в якій суто лексично поєднані «українська» та «російська» лінія оборони національного продукту – прикарпатської метафізики – від чужоземного криміналу в мові та житті. « - А вам що, Львів не подобається? – спитала Sаня, коли вони випили. - Ні. - Образили вас там? - Образили? – перепитав черевань, заїдаючи пиво куркою. – Та ні, Оксано, ніхто мене там не ображав. Просто не люблю я отих львівських снобів. Багато про себе воображають. Одне слово – львівці». При цьому, зауважмо, «Ярковський здригнувся від хвилі ворожості, яка вихлюпнулась з мозку череваня від згадки про львів’ян. Ця хвиля несла з собою купу дрібного ментального мотлоху: незнайомі прізвища, спогади про неохайні приміщення у старих австрійських будинках та про тріпер, подарований череваневі повією з Левандівки». Що ж до криміналу, то саме завдяки своєму дарові чути в юрбі сторонні голоси, які не завжди розповідають про те, «зачем я дура обрезала волосы», головний герой може розслідувати ідеальні злочини, наче кишенькову крадіжку в дитсадку. Використати цей самий «ефект Ярковського», як це буває, не на благо народу, а на користь черговому доктору Зло – ось завдання всесвітньої мафії, а також інших неблагонадійних елементів.
Андрій Кокотюха. Чорний ліс. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016
Черговий роман Анлрія Кокотюхи - це безперечний ретро-бойовик, дії в якому відбувається на Волині в 1943 році. Воюють тут українці вже не тільки з москалями, але й з німцями, а також поляками. Відповідно, в битві на три фронти троїться й герой роману – колишній міліціонер, який застрелив товариша і заодно коханця дружини, а тепер зек і в майбутньому - радянський диверсант. Крім історичного сюжету, в «Чорному лісі» нас чекає ненормативна лексика і постійні флешбеки головного героя в минуле – конструкція, що передбачає можливу екранізацію роману. Та й ситуація обрана автором досить делікатна для нашої славної історії. Спочатку, як уже було сказано, українські повстанці не надто дружать з польською самообороною, і червоних партизанів не бояться, оскільки у тих у лісах свої інтереси, та й місцеве населення їх не підтримує. З такої ідеологічної абракадабри у автора роману виходять чудові за своєю екзотичністю типажі, немов із водевільного «Весілля у Малинівці»: «Наступної миті через тин у двір переліз чорноволосий та чорновусий чоловік, зовні подібний до тих, хто вісь нещодавно пройшов вулицею повз її хату. Темно-зелений френч німецького зразка, галіфе, солдатський ремінь із вибитим на латунній блясі тризубом, кашкет із гострим верхом, схожий на добре знайому місцевім жителям польську конфедератку. Смикнувши правимо плечем, скинувши пас автомата, перехопив рукою, метнувши стрімкий погляд на жінку, підключивши неголосно: - Сама?» Але головне в такому «кінематографічному» впізнаванні – зручна форма для моделювання «історичної» дійсності. В якій, нагадаємо, змагають не тільки дві армії, але й два підпілля, що, дійсно, досить короткий час мало місце на Волині.
Олександр Скрипник. Таємний легіон Української революції. – К.: Ярославів Вал, 2016
…Отже, наразі йдеться про розвідувальні, детективні, шпигунські та інші диверсійні служби, які успішно їм протистояли. Принаймні в Україні 1917-21 років. В Росії, кажуть, раніше, там «Охотники на шпионов. Контрразведка Российской империи 1903-1914» виходила, але у нас теж дещо було. Так, у своїх попередніх книжках автор «Таємного легіону» доніс до відома широкого загалу правдиву інформацію про існування української розвідки мало не прадавніх, чи пак козацьких часів. А що такого? Хіба ви не бачили, припустимо, в коміксах, здається про Пирога чи Коржа – козака із соломинкою в роті, який у плавнях чатував на вороже військо? Шпигун, так. Розвідник, аякже. Може, навіть детектив. Словом, годі розпізнати, не знаючи «солом’яної» специфіки. Достеменно знати лише одне. Відзначившись принциповістю і наполегливістю, багато уваги приділяючи організації агентурної роботи, персонально працюючи з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном, нині забутий Микола Красовський був призначений керівником Інформаційного бюро при розвідочній управі Генштабу Армії УНР. Мова у книжці Скрипника, звісно, не лише про нього, і більшовики не любили також інших шпигунів, призначаючи за голову будь-кого із співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали «петлюрівською ЧК», але саме Красовський розробив інструкцію для української контррозвідки. Саме у ній він значив про вагу шпигунської «соломинки» в роті молодої української республіки: «Не всякий має дійсну здатність до справ розвідочно-розшукових, бо це теж є дар Божий - талан, який можна розвивати і довершати, але ні в якім разі не можна його вкоренити в чоловіка, який не народився з цим таланом; не можна вже на підставі того, як не можна по волі стати художником, поетом або скульптором».
