Живемо — переживаємо театром
Трибуна вільна і значуща — досвід Польщі
Святкування 250-річчя публічного театру Польщі, історія якого починається із закладеного за ініціативи короля Станіслава Аугуста Театру Народового, умотивовано « переконанням, що театр публічний, існуючий в демократичному суспільстві, є Майданом дебатів, місцем народження критичної думки, платформою усвідомлення і презентації інноваційних вирішень».
Ці і інші серйозні думки, значущі посили, мудрі узагальнення викладені у «Вступному слові» Міністра культури і спадщини Польщі професора Малгожати Омілановської до програми святкувань. Сама ж церемонія відкриття ювілейних заходів скоріше була іронічною і абсолютно не помпезною.
У трьох фойє Краківського Старого театру актори у трусах і майках, яскравих буратинівських гетрах і кросівках— скороходах зично виголошували театральну подію або ім’я персони польського театру зазначену на кожному з 250 аркушів паперу і кидали його під ноги глядачам.
За спинами у них демонструвалось відео з аналогічно вдягненим актором, який невтомно біжить вулицями польських міст, тримаючи в руках як факел малету (палку до великого барабану з повстяною голівкою). Історичний екскурс тривав півгодини, глядачі стояли мужньо, підтримуючи оплесками і радісними вигуками дорогу їм інформацію. Нарешті актор-олімпієць « з екрану прибіг у театр» і вийшов на підвищення в центральному холі. У мікрофон громоподібно запросили до слова вихід міністра, пані Малгожата урочисто прийняла палицю — факел і потужно вдарила нею у гонг, тихенько проголосивши старт ювілейного Року польського театру.
Потім була вистава «Трилогія» за Генріком Сінкевічем, одна з частин якої добре знана ще і як фільм Єжи Гофмана «Огнем і мечем».
Режисерові Янові Клату вдалося викласти не стільки події епопеї, скільки головні думки і генеральні хвилювання в чотирьохгодинній виставі.
Надзвичайно багатозначно розкривається образ вистави, дія якої відбувається у військовому госпіталі, який розташувався у древньому костьолі. Його густо заставлено лікарняними ліжками, усі герої вистави поранені, та найголовніше питання — чи виживе їх воля, чи залишиться незламним дух польського народу. Кілька разів, протягом вистави, в моменти слабості і сумнівів, хтось знесиленим шепотом чи запальним монологом з амвону, у відповідь на жіночі сльози чи на крик новонародженої дитини — вигукує заклик — «Ти поляк!» — і всі піднімаються в своїх ліжках, ніби сідають на коней і все вище і вище підскакуючи на пружних матрацах, в шаленстві галопу, поринають у вибух спогадів і надій, крізь дим, вогонь і попіл пробиваються до сонця життя.
Висота емоцій захоплює, єднає сцену і зал.
Тим більш дивною видалася нещодавня історія з постановкою тим самим режисером п’єси А.Стрінберга «Дорога в Дамаск», під час якої велика кількість глядачів почала кричати «Ганьба», змусила зупинити виставу та почала соромити артистів за участь у такій брутальній постановці і нагадала, що театр існує на їх податки, а значить повинен поважати смаки глядача. Словом, театр у Польщі насправді трибуна вільна і значуща.
У рамках Року театру будуть створені Електронна Енциклопедія Театру Польського, Театротека шкільна, спеціальна Інтернет-колекція знакових вистав, знято фільм про Тадеуша Кантора і ще величезна кількість різноманітних акцій, а на День театру публічного — 23 травня — вартість театрального квитка на всі вистави по всій Польщі становитиме 250 грошей, що приблизно дорівнює 25 гривням.
Український і польський театри вочевидь претендують і виборюють роль університету соціального порозуміння. Наші реалії породили в театральному середовищі потужний волонтерський рух. Знані актриси знаходять час попрацювати медсестрами в госпіталях. Концерти колективів, сольні виступи, сбір посилок для фронту звеличуються дедалі частішими візитами воїнів ( здебільшого з коханими) до театрів. Можливо, ще зарано і складно говорити зі сцени безпосередньо про випробування, які ми долаємо народом нашої країни, але саме ними живе наш театр, з сльозою і усмішкою, мудрістю і мужністю усвідомлень, переживає разом з усіма.
