Ідейне підґрунтя української державності
Революція Гідності та війна на Сході по-новому поставили питання про державність України, при тому вивівши його на світовий рівень. Що ж стосується самої української спільноти, то це питання стало справді актуальною темою для масової свідомості. Коли ваш випадковий попутник-АТОвець у поїзді – хлопець із вінницької глибинки – розпитує як «у женщини грамотної», чи була колись Україна «справжньою» державою, чи ні, може, це тільки мрія, утопічний проект, як це розписує кремлівська пропаганда, починаєш розуміти, що час лише для теорій української державності закінчився. Приходить час суспільної саморефлексії. І це дуже добре, бо державність України із задекларованого факту перетворюється на реальність для всього українського народу, долаючи постсовєтський синдром «недодержавності» або й байдужості до цього питання з боку широких суспільних верств.
Коротко це можна пояснити на прикладі 1990-х, коли більшість громадян відповідаючи на запитання: «Що для вас є Україна?», зазначали, що це їхня земля або земля предків. До речі, цікаво би було сьогодні подивитись на результати подібного опитування. Проте, це питання окреме.
Важливо не віддавати цей живий інтерес верств, здавалось би, далеких від ідеологій побудови держави, на відкуп відкритим чи прихованим противникам української державності, враховуючи масовану ідеологічну обробку населення Сходу та Півдня України путінською пропагандистською машиною.
Війна на Донбасі - це не лише антиколоніальна війна з імперським колишнім центром, це і війна із залишками "совка" на теренах сучасної України, для якого вона так і не змогла відбутися як своя окрема держава.
Нещодавно Міністр закордонних справ РФ Кіріл Лавров знов ділився зі світом «одкровеннями» про «штучність проекту держава Україна» та життєздатність Новоросії. Залишимо на совісті Лаврова Новоросію. Її «життєздатність» стає зрозумілою навіть адептам цього політичного абсурду. Зупинимось на спроможності проекту держава Україна.
Ще й сьогодні із вуст деяких представників українських еліт та теоретиків можна почути твердження, що Україна ніколи не мала повноцінної державницької теорії та ідеології. Вони наголошують, що навіть в часи Радянського Союзу російські інтелектуали в діаспорі продовжували розпрацьовувати теорію «государства российского». Ці теорії слугують теперішній Росії «потужним інтелектуальним підґрунтям» у її «пєрєобустройствє». Наприклад, євразійці зробили вагомий внесок у розвиток світової філософської та політичної державницької думки.
З цим твердженням важко не погодитись у тій його частині, що саме російське євразійство ХХ ст., розвинуте на еміграції, є однією з підстав теперішньої неоімперської ідеології та практики Кремля. А в Україні начебто нічого такого немає. Навіть українська незалежність – це, мовляв, лише культурологічна проблема, а «не до кінця політична».
У подібних дискусіях обов’язково знайдуться відчайдухи, які кидатимуться «на амбразуру» під гаслом: «Нехай так! А ми все почнемо з нуля!» А між тим українська інтелектуальна діаспора ХХ століття напрацювала величезний теоретичний багаж для розбудови української незалежної самостійної держави. Саме українська діаспора послідовно культивувала ідею суверенності України в усіх перипетіях бурхливого ХХ століття.
Усвідомлений захист державницької позиції українською діаспорою розпочався після поразки національно-визвольних змагань 1917-21 років та виникнення першої хвилі політичної української еміграції. Саме там, в екзилі, в нелегких умовах вигнання, на нових місцях поселення певна частина свідомого українства не лише плекала мрію про українську вільну самостійну незалежну державу, але і активно працювала над здійсненням цього проекту. Діячі української політичної еміграції чітко формулювали для себе завдання боротьби за незалежну українську державу. Так аналітична праця "Нація поневолена, але державна", що була видана 1953 року у Мюнхені, розпочинається декларуванням цього завдання: "Оборона самостійности і соборности в міжнародній політиці - це одне поважне завдання, яке українська еміграція може виконати в рамках українських визвольних змагань; рівночасно це завдання специфічно еміграційне, якого не може виконати батьківщина. Щоб наша зовнішньополітична робота відповідала потребам і можливостям, вона мусить стати інтенсивнішою та більш нагинатися до вимог доцільности".
Досліджуючи проблеми націєтворення, автори показували, що українська нація йшла тим же шляхом, що й більшість європейських модерних націй. Так Лев Ребет стверджував, що модерна нація - це "одержавлений" народ. І українці разом з іншими європейськими народами переживали процес становлення сучасної політичної нації. Але цей процес було перервано внаслідок поразки національно-визвольних змагань. Тому перед українською діаспорою, писав він, стоїть завдання боротьби за визволення української нації з-під більшовицького гніту.
Серед інтелектуалів діаспори виникало чимало суперечок не лише з приводу розуміння самої сутності української державності та шляхів її творення, але й на ідеологічному ґрунті. Завжди було дуже непросто. Тим більше, що питання не знаходило підтримки у потужних політичних гравців, від яких залежав світовий устрій. Тоді українське питання мало цікавило європейську та світову громадськість. На щастя, сьогодні ситуація виглядає дещо інакше. Світ, особливо ж Європа, вже просто не можуть дозволити собі «не бачити» української проблеми.
Серед видатних діячів українства діаспори більшість дотримувалась переконань, що національно-визвольні змагання українців початку ХХ століття зазнали краху, й Україна залишилась колонією оновленої російської імперії - СРСР. Тому нагальне завдання української інтелектуальної діаспори - боротися за визволення країни і її усамостійнення.
Величезну роль у збереженні ідеї самостійної української держави відіграла діяльність українського уряду в екзилі та індивідуальна активна громадсько-політична позиція цілої низки українських інтелектуалів-діаспорян. Микола Лівицький, Президент УНР в екзилі і член Центрального Комітету Ліги Визволення Народів СРСР стверджував, що Україна перебуває під владою тоталітарного комуністичного режиму Москви і потрібно докласти всіх зусиль для перетворення її на самостійну незалежну державу. Боротьба за українську незалежну самостійну державу набувала часто драматичних форм, коли кращим ідейним представникам української діаспори доводилось воювати на два фронти, або ж і загинути від рук нацистів, як то сталося, наприклад, із Оленою Телігою, виборюючи право України на свою державу.
Фактично саме наукові праці Ольґерда Бочковського про націю та її творення, Дмитра Донцова по ідеології націєтворення і державного будівництва, В’ячеслава Липинського, Юрія Липи, Миколи Шлемкевича про причини поразки державницьких змагань українців початку ХХ ст., Олександра Кульчицького, Никифора Григоріїва, Юрія Русова про відмінність українського менталітету від російського та вплив цих достойників на державотворення та багатьох інших дослідників й інтелектуалів – представників політичної діаспори – мали стати теоретичною й ідеологічною підставою для розбудови сучасної української незалежної держави.
Отже, потужне ідейне підґрунтя української державності існує. І потрібно ефективно використовувати цей багаж у інформаційно-пропагандистській війні, що розв’язала путінська Росія проти незалежної української держави.
