Суперечливі смисли
Основне питання останніх місяців: «Ви за блокаду чи проти?». Його ставили одне одному обивателі, журналісти, політики, експерти, журналісти – політикам, а політики –експертам. Якби хтось додумався використовувати зіткнення суперечливих позицій для вироблення енергії, то Україна одразу стала б «світовою енергетичною супердержавою». Дискусія в суспільстві розгорілася така гаряча, що якраз можна було від сперечальників акумулятори заряджати. Перше, що хочеться сказати, це те, що розпал пристрастей викликали неподілені думки противників і симпатиків громадянської блокади ОРДЛО. Острах спричиняли суперечливі пояснення, які давали українські чиновники. «Ми не торгуємо, ми міняємо», «Роттердам плюс є, але його ніби немає», «Україна контролює підприємства там, де вона вже давно нічого не контролює», «Якщо не платити зарплати на підприємства Ахметова, то всі шахтарі і металурги одразу ж наймуться в бойовики».
Усе це звучало так непереконливо, що у певної частини слухачів виникало відчуття абсурдності того, що відбувається. Суспільство поділилося на тих, хто через трансльовану чиновниками невизначеність серйозно підозрював наявність корупційних схем у непереборному бажанні неодмінно торгувати з ОРДЛО, і тих, хто вважав, що «гібридним часам – гібридні звичаї». Тобто не бачив нічого негожого в аргументації, що змінювалась кожні п'ять хвилин. Ніяких прибічників і противників блокади, по суті, й не було. А були ті, хто вимагав ясності, і ті, хто вважав, що багатоходовочки, про які не можна говорити прямо, – це і є боротьба за державні інтереси.
Як би там не було, саме з вини провладних спікерів склалася ситуація, за якої що більше вони говорили, то менше до їхніх слів було довіри. Коли вся правляча верхівка стрясає перед здивованою публікою паперами про 30 мільярдів податкових надходжень з окупованої території, а потім державна фіскальна служба рапортує про те, що за 2016 рік 13,3 тисячі платників податків, що знаходяться в ОРДЛО, сплатили податкових платежів до зведеного бюджету України на суму 2,8 мільярда гривень – почуваєшся, м'яко кажучи, не дуже. Навіщо брехати? Звідки взялася сума в 30 млрд? Чому б одразу не сказати про 2,8? Хіба це вже не гроші? У риториці – науці про ведення диспуту – є правило: «Коли не можете спростувати аргументи опонента – доводьте їх до абсурду. Це підриває до нього довіру». Довіра аудиторії – це найголовніший чинник переконання. Маси не чують аргументів. Вони вірять. Чому риторичний прийом «доведення до абсурду» представники влади використали проти самих себе? Це самостріл? Ніхто досі не може точно сказати про вигоду чи збитки для країни від роботи підприємств на окупованих територіях. Щоразу з'являються нові цифри і нові риторичні запитання. Там, де має бути держава, яка відповідає перед громадянами за достовірність своїх слів, – порожнеча.
Держава — це політична організація, яка здійснює суверенну владу у відповідних територіальних межах. На відміну від уряду, який виступає її частиною, держава охоплює всі публічні органи і відправляє владу на тій загальній підставі, що виражає постійні інтереси суспільства, а не партійні пристрасті тієї чи іншої групи політиків. Функцією держави виступає забезпечення безпеки як окремих громадян, так і суспільства в цілому. Так про державу говорить політологія. Макс Вебер пропонував визначати державу за її основною ознакою. Якщо ознака є, значить там держава присутня. Якщо ні – то немає тут ніякого державного інтересу. Держава володіє монополією на насильство у виконанні закону. Ще раз, держава – це не щось таке, що має право застосувати насильство до громадянина. Правоохоронна функція, суд і армія – всі ці інститути виключно державні. Саме вони і тільки вони можуть здійснювати насильство. Але не заради насильства і терору, а змушуючи до виконання законів.
Політолог Ендрю Хейвуд говорить, що сучасній державі, яка завжди вважалася головним компонентом політичного життя, сьогодні загрожують певні тенденції. У найбільш драматичній формі вони виявляються в посткомуністичних країнах. Там ослабленому або взагалі зруйнованому державному апарату доводиться мати справу з безліччю проблем: деградацією економіки, етнічними конфліктами, зростанням організованої злочинності. Як результат – деякі нації втрачають державу. Відбувається те, що Джессоп називає «випаровуванням» — мало не хімічний за своєю складністю процес, за якого функції держави поступово переходять до інших неформальних інститутів і органів. Така держава називається «порожнистою», за аналогією з оболонкою, що прикриває порожнечу.
Там, де неможливий примус до виконання українських законів – України немає. Все, що ми розуміємо як основні риси пострадянської України – корупція, кумівство, свавілля чиновників, підпорядкування політики олігархічним інтересам – усе це говорить про те, що в житті певних груп суспільства, кластерів економіки держава не була присутня. Адже Україна не могла змусити до виконання закону не лише Януковича або «олігархічне політбюро», але й величезну кількість людей, рангом нижчих. Навіть закони були писані так, що за невибитий касовий чек відповідальність існувала, а за неправове судове рішення – ні. З початком окупації ситуація погіршилась. Тепер держава не присутня на цілих територіях. Але на них присутні «підконтрольні їй підприємства». Так, вони сплачують податки. Але там немає можливості застосувати державне насильство у вигляді судів, прокуратури, перевірок. Більш того. Там насильство застосовують інші. А Україна не в змозі це зупинити.
Небезпека формули «контрольовані Україною підприємства на неконтрольованій території» полягає не в тому, що в ній з'являється можливість для корупції і кулуарних домовленостей. А в тому, що декларація державного контролю там, де його фактично немає – це добровільна передача монополії на насильство. Це Failedstates. За такими поняттями, як боротьба з корупцією, посилення держави, реформація державної системи, стоїть виникла історична необхідність посилення присутності держави там, де до цього правили мафіозні кланові інтереси. Коли суспільство підозрює, що деградація держави тепер поширюється на цілі регіони – воно відчуває небезпеку. А значить, зростає рівень недовіри.
Влада сьогодні тоне в суперечливому дискурсі не тому, що вона не може пояснити, кому вигідні «контрольовані підприємства на неконтрольованій території», а тому, що немає жодної можливості пояснити – «як». Як таке взагалі можливо? В Україні, де за кожним папірцем, за кожним підписом треба ходити годинами, де контролюючих органів і перевірок стає дедалі більше, держава видає дозволи на роботу тим, хто знаходиться за межами її монополії на насильство. Гострота дискусій, які спалахують останнім часом, ясно свідчить, що в країні повністю відсутня культура комунікації влади і суспільства. Влада, заявляючи про державні інтереси, поводиться так, ніби соціум і його думка другорядні порівняно з геніальними планами великих начальників. Те, чого бояться люди, це повторення Руїни, армії Муравйова, Переяславської Ради – всього того, що міцно асоціюється з втратою Україною державності. Але привід для такого світовідчування створює все-таки влада. Своїм повним нерозумінням глибини й інтенсивності процесів, що відбуваються в країні. Справа, звичайно ж, не в блокаді і не в Ахметові з його заводами. Справа в чіткості позиції. Що більше порожнього базікання продукуватиметься в простір, то сильнішим буде відчуття небезпеки, що його переживає народ. То частіше виникатимуть позаштатні ситуації. То уразливішою буде країна.
Принцип бритви Оккама свідчить: «Не множте смисли». Українській владі хочеться порадити: «Не множте суперечливі смисли». Побережіть себе, країну і нас.
