Хто сказав тобі, що ти нагий
Один мудрий-мудрий письменник звернув увагу свого читача на те, які саме в нашій реальності питання прозвучали першими. Їх два (Бог – Адаму, нагадаю): «Де ти?» і «Хто сказав тобі, що ти нагий?». Далі автора зацікавило виключно перше питання, а мені так здається: вони надаються до ужитку виключно в комплекті. Для мене це єдине самототожне питання про ідентичність: «Де ти є, коли ти голий?». Точніше: «Ким ти є, в той момент, коли усвідомлюєш себе нагим?».
Попитала у знайомих і друзів, щоб пригадали самий перший раз, коли вони відчули себе голими. Більшість таких спогадів – дитячі. Прийом у лікаря; медогляд в школі чи дитсадку; роздягалки в школах, спортклубах, басейнах, піонерських таборах; гігієнічні процедури (миють мама, бабуся, купаються разом із братами-сестрами); дитячі забавки («в лікарню» – то класика). Лікар, тренер, гігієніст в широкому значенні – от ким є перші глядачі нашої наготи. Ті, хто буквально формують наші тіла (як тренер), ті, хто мають прямий стосунок до дисциплін і практик тіла (як лікар і банщиця) – ті, хто розказують нам, що ми нагі.
Дві з історій мене особливо привабили – своєю елегантною симетрією. Це були згадки про дорослі досвіди: медогляд у військкоматі і підготовка до пологів. Чоловік і жінка відповідно. Це є стани переходу. Момент, який має соціально, культурно і психологічно засвідчити: ти готовий виконувати свою «чоловічу роботу», ти готуєшся виконати свою головну «жіночу роботу». Я питаю: «Як ти могла відчути себе нагою тільки, коли родила дитину?». Вона мені пояснила: «Бути голою серед одягнених, я знала, – це соромно. І я чекала, що от-от має бути соромно. А не було. Було боляче. І я хотіла побачити свою дитину. Пам’ятаю саме тому, що соромно не було. Розумієш?». Здається, розумію.
Питання «Хто тобі сказав, що ти нагий?» працює вхолосту без попереднього «Де ти?».
Спілкувалася з художником, який робить арт-ню з непрофесійними моделями. Він в пересічній бесіді вкинув репліку: «Мені вони таке розповідають! Як тільки роздягнуться, тут же починають сповідуватися». Розмова наша пішла далі, а я підвисла, заскочена. Спиталася у людей, які бували по той бік мольберту/камери тощо. Чи насправді так і було? Підтвердили: тільки-но опиняєшся оголеним перед кимсь, хто вивчає тебе поглядом і має над тобою тієї миті якусь владу, ти починаєш щось багато і дуже відверто про себе розповідати. Ті жінки (я говорила саме з жінками) розказували малознайомій де факто людині про себе речі, котрі не скажеш рідним, близьким та й не всякому психотерапевту. І це виглядало і виглядає на виправдані й емоційно переконливі жести (от навіть буквально: жести).
Якщо вже знімати одяг, то треба стягнути і шкіру разом із м’ясом! Якось так? І ким ти залишається, коли тобі так наочно дали знати, що ти – голий?
Еротичні селфі відвертіші за портретні фото. Домашнє секс-відео вигадливіше і екстремальніше за порнострічки. Анонімні блоги скупіші на голизну за «авторизовані» пости, колонки, книжки. Ми так звикли до думки, що нас розбестила повсюдна анонімність «цифрової доби», що втратили момент, коли в ціні стала принципова і навіть виклична не-анонімність. Мені здається, що психологічно цей стан дуже подібний на сповіді ню-моделей. Одяг зокрема – те, що робить нас суб’єктом із індивіда. Позбутися раптом одягу не так соромно, як страшно (звідки і момент адреналінової еротичної спокуси, якого не уникнути). Бо на якусь мить ти уже перестав бути Я (я в одязі: тим, яким ти хочеш, щоб тебе бачили). І через мить ти станеш якимсь новий Я (нагим я: тим, яким тебе все одно побачать). Значить є короткий проміжок часу між цими двома станами, щоб голосно крикнути своє ім’я, підписати відвертий блог, тегнути себе на фото. Щоб почати розказувати свою(!) історію.
Є таке українське прислів’я: чим голіший, тим мудріший. Ідеться, звісно, що чим менше тебе обтяжує речей і непотрібних думок, і незатребуваних досвідів, тим легше тобі по життю ведеться. Коли мало маєш, щоб втратити, цінуєш те, що маєш. Але мені імпонує буквальне прочитання: чим менше на тобі, тим глибше ти заходиш у себе, тим більше там знаходиш чогось важливого.
Була свого часу така теорія впливова – природної людини: слід повернутися до природного стану душевної і фізичної наготи, скинути бар’єри між собою і природою, між собою й іншою людиною – і буде тобі щастя. Сучасні натуристи в своїх практиках ту теорію підтримують і розвивають. Втім, згадати б водночас більш переконливу максимуму не завадить: «Все, що ми знаємо про наше тіло, – це знання, сконструйовані культурою».
Наведу приклад, сильно суровий для такої позірно легковажної теми.
(Хто сказав тобі, що оголюватися буде приємно?).
В’язі концтаборів перебували на очах один одного і наглядачів переважно нагими – в житті і в смерті. Роздивлятися при цьому один одного серед в’язнів було не прийнято – за мовчазною домовленістю сторін. Це був спосіб проявити чутливість до людської гідності і сподіватися, що до тебе теж так ставитимуться, максимально бережно за нелюдських умов виживання. Але у всіх спогадах про концтабір жінки і чоловіки згадують, як безпосередньо перед селекцією вони роздягалися один перед одним: в умивальнях і в нужниках. Демонстрували один одному сідниці, стегна, животи і питали: «Ну як? Я схожий до доходягу?». І заспокоювали один одного: «Ні, виглядаєш сильним і здоровим. Тебе точно не виберуть». Брехали щиро. І чули таку ж щиру брехню у відповідь. А знаєте? Більшість мемуаристів, які задують про концтабори, описують своїх братів і сестер по нещастю насамперед саме через їхні тіла, котрі з усіх сил намагалися не (по)бачити: опасистий, з густим волоссям на спині, з кривими ликами, з виразками на грудях, з розтяжками від частих пологів.
От і маємо відповідь на перше питання на свіжестворенній землі: «Де ти?».
Не подобається відповідь? – Варто звернути питання до іншого Адама.
