З літом про те про се
Суєтність доводить до межі, в якої, по суті, немає меж. Так можна і не помітити, як же у місті пахне липою — спекотною, зрілою, і, здається, у цій своїй відвертості й саме літо злегка засоромилося. Якщо спочатку, десь у травні, всім підряд обіцяло — «ой, покатаю», то зараз вже зрозуміло: багато в чому злукавило. Відчувши викриття, ніби завмерло — чого ж іще обіцяти, ось вона, моя пишність, нехай для когось і не відпусткова, а забита справами і міськими проблемами, але якщо не вловити липовий натяк, то ця швидкоплинна благодать розтане, так і не зачепивши душу, адже можна бути щасливим і від липових обіймів. Ось, здається, пошепочу, попрошу і зрозумію: не варто літнього дня ховатися від теплого дощу, і якщо чітко знаєш, що можеш протистояти всьому, окрім спокуси робити те, що хочеш, то варто, швидше за все, піддатися. Мене завжди спокушала вулиця, яка за репортерської закваски ніколи не буває надутою, зарозумілою, закритою. Захочу — і розговорю її, щось підслухаю, в думках продовживши розмову, або поговорю про те, про се з незнайомцями, а буває, хтось скаже: я вас вже давно чекаю.
Останнє було зовсім несподівано. Щодня пересікаючи Михайлівську площу, швидкоплинно звертала увагу на витончену дівчину з голубами, що сидять у неї на руках. У солом’яному ретробрилі (адже цілий день на сонці), вже в нібито дорогій засмазі (щоправда, потім зізналася, що він сільський, як на городі — тільки обличчя, руки і ноги від коліна), вона всім навіщось пропонувала погладити своїх пташок. Цього дня підійшла до мене і сказала, посміхнувшись не манірно, не макіяжно, а так тепло. Ми вже відвикли від такої посмішки, надивившись на телевізійних красунь. І зовсім дивно було почути: я вас чекаю щоранку, адже ви мені завжди теж посміхаєтеся у відповідь. Треба ж, і сама не помітила, що ми вже ніби знайомі і нам навіть є про що поговорити. Іра, яка отримала одразу ж прізвисько «голубка», виявилася молодою училкою англійської. Природно, аби вийти хоча б у якийсь пристойний кеш, цих заробітків не вистачає. Влаштуватися тепліше поки що не виходить, ось і пропонує на туристичному маршруті спочатку погладити, а потім сфотографуватися з голубами. За день заробляє гривень 150, а буває й більше — адже тут повно іноземців. До того ж знання англійської стало у нагоді. Мій хлопець, схоже, мене не цінує, призналася «голубка». Він мені сказав, що його майбутня дружина обов’язково добре зароблятиме. Що вже тут думати, зрозуміло: не мене має на увазі, а я так стараюся. Може, він колись мене й оцінить, та мені його бонуси можливого майбутнього потрібні вже до сьогоднішнього сніданку. Ось і отримую свою порцію впевненості від спілкування, та й літній заробіток не завадить. Багато перехожих весело, жартома і не образливо пропонують погладити зовсім не голубів, а мене. З одним навіть познайомилася — увечері у нас побачення.
Несподівано до нас підійшла якась старенька, яка, здавалося, уважно вивчала пам’ятник. «На художню виставку не бажаєте, шановані?» — тихо, якось конспіративно прошепотіла нам. Видно, підслуховувала розмову і подумала: їх можна зачепити. Добре, що ми підковані і Іра будь-якому підкаже, що тут десь неподалік під виглядом якогось виставкового залу отаборилося, здавалося б, давно знеструмлене «біле братство», яке свого часу, як відомо, скалічило немало життів. Бабусю ми швидко і грубо відшили, а Іринці впевнено порадила не чіплятися за свого колишнього парубка, який шукає дружину з платоспроможної групи, та не руйнувати себе глибокими жіночими неврозами. Адже варто сказати собі словами лірика «Давай оставим все как есть, счастливых Бог не судит», як все вирівнюється у логічну лінійку. Хочеш бути щасливим — будь їм, і в цьому, як не парадоксально, мало перебільшення. Мабуть, і вік варто сприймати лише як цифру, а вона, тобто цифра, як відомо, сліпа і глуха, а сама молодість триває набагато довше, ніж думають молоді.
Часто мені здається, що живемо ми все ж не за можливостями. Нещодавно в тролейбусі, що їхав до Лаври, спостерігала дивну, як для повсякдення, ситуацію. Контролер віднайшов у вагоні одного «зайця». Ним виявився іноземець. Квиток він тримав у руці, але забув пробити. Молодий елегантний контролер англійською пояснив, чому йому потрібно розлучитися з незапланованими гривнями штрафу. Скільки ж треба було вчитися, подумалося, аби раз на сто років застосувати знання, зустрівши в транспорті «зайця» іноземця. Де ж і якої миті у людини все так обломилося, що більше ніде його професія не згодилась. Адже володіння мовою у нього було, до того ж не любительське — не всі дипломати освоїли таку вимову.
Цю розмову просто підслухала. Переді мною йшла жінка з двома дітьми — дев’ятирічним хлопчиком і немовлям у рюкзаку. Йшла втомлено, може, маля бавилося вночі більше ніж зазвичай, або накопичилося все разом, відповідала старшому синові односкладово і мляво. Той же все чіплявся до мами з питанням: якщо дитина, як ти кажеш, подарунок Бога, то я ж перший, пам’ятаєш, подарунок. Значить, я головний, я кращий? І так легко читалися питальні ревнощі, так сильно йому хотілося переконатися, що його люблять так само, як і до народження братика, що він знову і знову жадав підтвердження. Мама ж і так знала, що вона любить обох, а їй так хотілося хоч трохи подрімати...
Літо в місті, звичайно, особливий сюжет, у випадкових же розмовах — розхристана душа. У міських лещатах шуму і спеки чітко розумієш: якщо не на основну страву, то на десерт цьому ненаситному монстрові згодиться будь-яке життя, і переносний сенс тут вельми наближений до реальності. І хоч просто сидіти і посміхатися, запевняють психологи, — вже собі допомога, оскільки це прекрасна медитація, все ж приємніше релаксувати десь на відпочинку. Багато перехожих проходять повз, засмаглі та свіжі, і переконуй себе — не переконуй, що засмага шкідлива, не допомагає. Ще більше хочеться усього шкідливого, смачного, некорисного, безрозсудного, одним словом, антизваженого. Стало зрозуміло: час у відпустку. Нещодавно в метро, в товкотнечі і духоті, обдумувала черговий заголовок і зловила себе на відкритті — та запитай будь-кого, кому він потрібен, цей заголовок, ясно — нікому. Ця думка промайнула, та я її швидко прогнала і погрозила — всі подібні будуть суворо розстріляні. Упевнена: поговориш відверто в матеріалі — і стане легко й тому, хто пише, й тому, хто прочитає. Адже відвертість — така безкорислива. Щоправда, інколи вона навіть лякає. Днями у парку якийсь чоловік, мабуть, задивившись на чудові клумби, раптом закричав голосніше, ніж дозволяє пристойність: «Я кохання хочу!» Може, підвипив або душа заплакала, не витримала. Він ні до кого особливо не звертався, але могла б його заспокоїти, відповівши риторичним: а хто його не хоче...
Коли на моїй вулиці чомусь зрубали стару липу, яка була розкішною ширмою між вікнами житлового будинку й офісу навпроти, усі мешканці заметушилися. Кому охота бути як на долоні, і на роботі хочеться свого захищеного простору. Помітила, що офісні почали вирощувати на підвіконнях якісь високі квіти, що здалека нагадують дорослу помідорну розсаду, та не допомагає. У мешканців теж зникло відчуття, що у себе вдома ти лежиш на газоні і тебе не видно. Цікаво, куди поділися ті міські бджоли-бомжі, які щось ще знаходили смачненького у квітах старенької липи. Теж, напевно, ностальгують.
Від усієї цієї липи знаю лише один секрет. Заварити чайок зі свіжозібраної справжньої липи — пахучої, літньої. Зробити перший ковток і усвідомити радість своєї залежності від простих задоволень, що ніколи не обманюють.
Вуличну метушню залишимо там, де їй місце. За порогом.
