Непромовлена промова
Цього короткого утілітарного текста я подумки склав, сидячи у другому ряді зали Українського дому на засіданні комітету національного порятунку, сподіваючись його (текста) виголосити, на підставі обіцянки-цяцянки головуючого, Володимира Філенка, про те, що, мовляв, висловитися зможе «багато хто». На жаль, до складу «багато кого» увійшли майже винятково представники, перепрошую, «політичної еліти», що рясно обсіли ряд перший, і внаслідок цієї сегрегації я, попри оперативно передану заявку на виступ та пряме і відверте наполягання, до когорти «говорунів» не потрапив. Будучи поставленим перед дилемою — або йти до трибуни по трупах тимошенківських (?) охоронців, котрі мені особисто нічого поганого не зробили, або згадати про ненасильницький спротив яко принцип Майдану, я обрав цього разу друге.
Втім, не думаю, що від цього дуже вже багато втратила справа української революції, а що стосовно комітету — то він гарантовано нічого не втратив, бо йому, здається, і так добре. Однак, напевно, прихильники альянсу «Майдан» все ж таки мають право знати, що я там збирався наговорити, сприймаючись у якості одного з репрезентантів нашої спільноти.
Отже, якби мене сподобило окупувати на пару хвилин «комітетську» трибуну, напевно, я би проголосив (плюс-мінус абзац) таке:
«Шановне товариство, пані та панове! Будучи тут вже третім кандидатом юридичних наук після пана Катеринчука та пана Омельченка, котрі заявили про наявність підстав для розпуску Верховної Ради, я візьму на себе нахабство сказати, що моя думка буде, хоча й не обов'язково, найкомпетентнішою, але, в контексті, найціннішою. Причина є дуже простою — я представляю, так би мовити, донецьку школу права, і тому мені особливо приємно заявити, що Президент України має достатньо підстав, а відтак — і право і обов'язок розпустити Верховну Раду. Питання, відповідно, лише у наявности волі. Тому у мене до Віктора Андрійовича, людини, як виглядає, мирною і неконфликтною, щоби не сказати сильніше, є тільки одне запитання: навіть якщо страшно, то невже не легше сильно перебоятися кілька днів, ніж потроху боятися усе життя?
Але, враховуючи, що Віктора Андрійовича тут нема, і я геть не певен, що йому це все перекажуть, це — радше, лірика.
На мій щирий жаль я не можу погодитися з пані Юлею, котра вербалізувала тут нам свою впевненість у тому, що Регіони у разі проведення позачергових виборів багато голосів не наберуть. Не факт! На відміну від присутніх тут політиків, що, принаймні донедавна, ідентифікували себе як «помаранчеві», вони, «пацани», не фестивалять, а працюють постійно, системно й непогано вчаться. Зокрема, віднедавна вони набули вельми корисної здатності визнавати свою дурість чи неспроможність у певному питанні, що привело їх до появи і реалізації наступної думки — про необхідність наявності висококваліфікованих дорадників. Крім того, братва не має до опонентів жодних сентиментів, виходячи з нескладних, але дієвих в їхньому дискурсі постулатів, що «пацан не може програти», «лоха розвести не западло», а «ворога треба знищувати». Відтак, якщо вам йдеться не про чергові «понти» та локшину на електоральні вуха, а про перемогу — або єдиний список, або нема чого городити город і витрачати час та енергію виборця.
Друге. Відкритий список. Навіть тут, у цій залі, у першому ряді я бачу політиків всяких і різних. Одним я, як громадянин-виборець, міг би довірити виконання певної державної функції, а інші, на моє суб'єктивне громадянське переконання, своєю присутністю в будь-якому виборчому списку той список псують, і то безнадійно. Тому, безвідносно до наявності чи відсутності відповідного закону, політичні сили, що позиціонуються як «демократичні», повинні забезпечити широке публічне обговорення і громадянське рейтингування списку, а також поклястися, поклавши руку хто на червоне серце, а хто на підкову, що саме це (і ніщо інше) стане підставою остаточного формування списку.
Третє. Безумовне скасування депутатської недоторканності як надважливого чинника «бандизації» влади та перетворення депутатського мандата на товар. На мій погляд, політична сила, що шукає широкої народної підтримки, повинна включити це до своєї програми, а, як максимум, забезпечити організацію, паралельно з виборчою кампанією, всеукраїнського референдуму з цього питання. До речі, це може стати осиковим кілком у рейтинг противника, адже противник, вочевидь, не знайде в собі ні бажання, ні сил, ні сміливості підтримати це, попри майже одностайно негативну суспільну думку. А на Майдан ми (я кажу про себе і своїх однодумців) прийдемо. А якщо ви нас знову зрадите — ми прийдемо до вас. Обіцяю».
