КОМЕНТАР

Сергій ТОЛСТОВ , директор Інституту політичного аналізу та міжнародних досліджень:

— Суперечки з приводу того, хто має визначати, формувати й реалізовувати зовнішню політику країни, в цілому надумані й безпідставні. Тим паче, що вони досить точно визначені в законодавчому порядку. Насамперед, у чинній Конституції України. Вона визначає, що основи внутрішньої й зовнішньої політики визначає Верховна Рада (Ст. 85). Президент є основною особою, що відповідає за реалізацію зовнішньої політики й володіє вищою компетенцією у сфері оборони (ст. 106). У новій редакції Конституції (ст. 114) визначено, що міністри оборони та закордонних справ призначаються Верховною Радою за поданням Президента України.

Щодо МЗС, то за неопублікованим Указом Президента № 847 від 19 вересня 1996 р. зі змінами в квітні 1999-го, воно є єдиною координуючою структурою у сфері зовнішньої політики. Тобто всі міністерства й відомства узгоджують з МЗС контекст візитів, а також зміст відповідних міжурядових і галузевих міжнародних угод. Проте, за логікою української Конституції, МЗС реалізовує зовнішню політику Президента, а не навпаки.

Що стосується Указу Президента № 1387/2003 (від 29 листопада 2003 р.), так званого указу Орла, то очевидно, що основні заперечення апарату МЗС викликав пункт 5 документа, який передбачав покладання на Головне управління зовнішньої політики AП координації «заходів із забезпечення реалізації Президентом України повноважень у зовнішньополітичній сфері, які здійснюються МЗС, іншими органами виконавчої влади...»

Варто зауважити, що характер відносин і міра впливу в трикутнику МЗС — Головне управління зовнішньої політики AП — РНБОУ завжди визначався з урахуванням ролі й персонального впливу їхніх керівників. Точне регулювання взаємовідносин у цьому трикутнику при нинішній конституційній системі визначити важко (як з погляду повноважень, так і з погляду норм). Однак очевидно, що «вільне плавання» МЗС, у відриві від завдань і стратегічного бачення розвитку країни, явно нераціональне. Наприклад, якщо уявити собі, що курс української політики стосовно Росії і СНД формуватимуть Б. Тарасюк і О. Івченко, економіка і торгівля України напевне зазнають серйозних збитків, що об’єктивно викликатиме різке невдоволення й протидію з боку економічного блоку Кабміну, включаючи А. Кінаха, міністрів промислової політики й агропромислового комплексу.

Нині, мабуть, найсерйознішим завданням є розробка концептуальних основ державної політики в найважливіших напрямах економічної, зовнішньої та правової політики. Звісно, самостійно МЗС, у відриві від сфер економіки й національної безпеки, не може розробити політичну концепцію, яка була б частиною адекватної загальнодержавної стратегії розвитку країни (і не має цього робити). Звісно, МЗС може представляти свої пропозиції і пропонувати способи розв’язання наявних проблем. Однак на даний момент остаточне рішення все ж залишається за Президентом.

Нинішній етап «експериментальної політики» надто затягнувся. Відсутність скільки-небудь чіткого опрацювання стратегічних питань і брак концептуального бачення шляху розвитку країни обертається гаянням часу й економічними втратами. Відмова від постановки реальних і насущних завдань призводить до закріплення невдач і помилок.

Досі не зрозуміло, хто займається формуванням політики України стосовно Росії. Зрозуміло лише те, що відносно прийнятний пакет колишніх угод щодо газу й нафти зазнає ревізії (причому, як виглядає, ініціатором їхнього перегляду була саме українська сторона). При цьому мотивації перегляду пакету колишніх угод абсолютно незрозумілі. Але очевидно, що в разі переходу на нову шкалу розцінок Україні загрожують новий економічний шок і криза важкої промисловості. У комплексі всі ці питання надзвичайно серйозні. На цьому тлі полеміка щодо повноважень між МЗС і Секретаріатом Президента навряд чи має принципове значення.

З урахуванням перерозподілу конституційних повноважень і розстановки сил у структурах української влади, полеміку між Б. Тарасюком і О. Зінченком і О. Моциком (заступником глави Секретаріату Президента) у боротьбі за повноваження у сфері зовнішньої політики можна розглядати й у контексті розстановки сил і прихованої боротьби за владу між оточенням В. Ющенка та прихильниками Ю. Тимошенко.

При цьому посилення ролі МЗС важливе для Б. Тарасюка (як лідера НРУ) і в плані політичного блокування. За нинішнім розкладом, Б. Тарасюк і НРУ ближче до участі в альянсі на чолі з прем’єр-міністром. Таким чином, у разі участі Б. Тарасюка в блоці з Ю. Тимошенко (або в колективному союзі провладних груп з участю Ю. Тимошенко, її партій-союзників і президентської партії НСНУ), він, очевидно, сприятиме посиленню впливу Ю. Тимошенко на формування зовнішньої політики (звісно, за рахунок фактичного скорочення повноважень Президента).