Андрій МЕДВЄДЄВ: «Дружбу з Андрієм Шевченком я ціную, як ні з ким іншим»

— Андрію, ви щороку приїжджаєте до Києва, щоб зіграти за нашу команду. Особливих грошей або рейтингових очок ви тут не заробите. Звісно, існують такі поняття, як рідне місто, країна, але все-таки, що ще, крім цього?

— Тут людям теж хочеться побачити професійний теніс. Плюс тут до мене дуже добре ставляться. Завжди, коли граю у Києві, відчуваю величезну підтримку. Для мене це стимул, мотивація, бажання дарувати людям радість. Для мене дуже важливе спілкування з людьми через теніс. Граючи у Києві, я отримую величезне задоволення і підживлююсь енергією від людей, які приходять за мене вболівати. Саме за мене. Ось у чому вся різниця. Такого за кордоном немає. Як би мене не любили у Франції або інших країнах, люди не приходять вболівати спеціально за мене. Тут же — збираються подивитися, як конкретно я граю. Це дуже приємно.

— У наших спортсменів, що мешкають за рубежем, дещо інша манера давати інтерв’ю, ніж у тих, хто живе тут. Безапеляційніша, чи що. Мовляв, я так вирішив, так вважаю за потрібне говорити, і все. Чому?

— Там спортсмен самостійніший. Тут, можливо, більше бояться суперечити тренеру, висловлювати свою думку, бояться, що не так зрозуміють. Можливо, це залишки радянської ментальності. Там же — говориш, про що думаєш, бо це — твій хліб. Я завжди висловлюю свою думку. Може, років через п’ять вона зміниться, оскільки життя на місці не стоїть, але на сьогодні я говорю те, що думаю. Може, я не правий. Та я принаймні відповідаю за свої слова. Я не можу, та й не збираюся усім подобатися. Я далеко не ідеальний, і будь-хто, шукаючи у мені негативні риси, обов’язково їх знайде. Я такий, як є. Я так само не прагну спеціально бути поганим. Просто, якщо комусь не подобаються мої висловлювання — ну що ж, не слухайте мене. Я ж не маю наміру бути політичним лідером. Я просто гравець у теніс.

— У вас є якісь виграшні прикмети?

— Ні. Певні звички є, але прикмет немає. Раніше були, не відмовлятимусь. А зараз, десь останні чотири роки, я не помічаю за собою потреб рухатися за якимось певним графіком.

— Андрію, минулого року, після київського матчу з Ізраїлем ви назвали Андре Агассі найвидатнішим тенісистом планети. Відтоді ваша думка не змінилася?

— Ні. Річ у тому, що для мене тенісист має виділятися не тільки своєю майстерністю на корті, але й представляти теніс поза ним. Сампрас, звісно, може й видатний тенісист століття, але так, як представляє теніс Агассі, Сампрасу навіть і не снилося. З його шармом зрівнятися ніхто не зможе. Він прищеплює людям любов до тенісу. Так, Сампрас виграє турніри, поповнює свій банківський рахунок, але не завдяки йому люди грають у теніс. Тобто, побачивши Сампраса, вам може й не захочеться грати у теніс.

— Ви маєте на увазі, що він надто академічний?

— Він не висловлює своїх думок уголос. Він клопочеться виключно про свою кар’єру і нікого у своє оточення не пускає.

— Я знаю, що ви досить тісно спілкуєтеся з Андрієм Шевченком і навіть зараз сидите в реглані клубу «Мілан». Що вас пов’язує?

— Нас пов’язують хороші дружні стосунки, які нині дуже важко зустріти між людьми. Мені цікаво спілкуватися з ним. Цікаво, що він хоче чогось досягти, довести, що він найкращий футболіст. Мені подобається, що він живе і отримує насолоду від життя. Ми обидва професіонали, знаємо, що таке перемоги і невдачі. Це нас зближує. Спілкуємося ми по телефону практично щодня. Бачимося, як це не дивно, набагато частіше, ніж коли він грав за «Динамо». Бо від Мілану до Монте-Карло дві з половиною години їзди на машині. Він до мене вже приїжджав двічі чи тричі у гості. Я до нього їздив двічі на матчі. Тобто спілкуємося ми багато, і дружбу з ним я ціную, як ні з ким іншим.

— Андрію, час поговорити і про особисте. Ви, як і раніше, парубкуєте. Які плани надалі на цих теренах? Я чому запитую — просто бачу, як щодня сюди, до «Меридіану», приходить вас підтримати прима нашої художньої гімнастики Олена Вітриченко.

— Я зараз один. Я розлучився зі своєю дівчиною Анке Хубер, з якою досить довгий час зустрічався. Повторюю, зараз я абсолютно один.

— Це дуже сильно впливає на ваші виступи?

— Я не знаю. Побачимо. Ми розлучилися недавно — наприкінці минулого року, і я ще не зміг цього визначити. Звісно, важко, коли розлучаєшся з людиною після шести років спілкування, усвідомивши зрештою, що ми не підходимо один одному за культурою, за розумінням життя, — радянський хлопець і німецька дівчина. Коли після багатьох розставань і повертань приходить розуміння цього, то, звичайно, це боляче. Я, як будь-яка нормальна людина, досі переживаю і, можливо, не скоро вийду з цього стану. Однак усе, що не відбувається — на краще. Ініціатива була двосторонньою, і зараз я задоволений свободою, якої у мене не було шість років. Я став спілкуватися з багатьма людьми. Зокрема, з Оленою Вітриченко.

— Вона допомагає вам вийти з неприємного стану, пов’язаного з розставанням?

— Я знаю Олену дуже мало. Я знав її як хорошу спортсменку і тільки в останні два дні (розмова відбувався 6 лютого. — Авт. ) я почав пізнавати її як людину. Скажімо так, говорити про якийсь роман несерйозно. Просто немає ніяких підстав. Якщо щось буде — я не стану приховувати. Я завжди був відвертим і чесним з пресою. Проте я не люблю пліток. Це підло. Повторюся: якщо щось буде, я вам скажу про це чесно. А поки що просто дружні стосунки.

— Коли закінчите грати, ви залишитесь у тенісі як тренер, функціонер? І де житимете?

— Мені хотілося б жити у Києві, хотілося б мати свій бізнес, який приносив би прибуток, щоб забезпечити мою сім’ю. Який це буде бізнес, мені геть чисто байдуже, аби він був легальним. Думаю, що у мене вийде. Я граю у теніс багато років і заробив якийсь капітал для початку бізнесу. Ну а далі все залежатиме від мого таланту. Однак мені не хотілося б заробляти на тенісі. Теніс хочу залишити для душі. Хотілося б заробляти гроші у якій-небудь іншій галузі і, по можливості, вкладати їх у теніс.

— До матчу з Португалією, протягом багатьох років для нас гостро стояло питання горезвісного третього очка. І для мене особисто, як і для багатьох журналістів та й навіть фахівців тенісу, було прозрінням те, як зіграв Андрій Дерновський. Та ви мов у воду дивилися ще на передматчевій прес-конференції, у день жеребкування, коли сказали, що не обов’язково пара вирішить результат матчу...

— Я не хочу собі лестити, але я професіонал. Я не розтуляв би свого рота просто так, не бачачи реального потенціалу наших молодих гравців. І Орест Терещук ще сьогодні скаже своє слово. (Відразу хочу зауважити, що Орест також виправдав очікування, перемігши через дві години після нашої розмови з Андрієм. — Авт. ) Тим більше, я бачив португальців на тренуванні і міг порівнювати з нашими спортсменами.

Те, що зробив Андрій (Дерновський. — Авт. ), можна назвати міні-подвигом. Я радий, що мої прогнози збулися. І ще більше радий, що у нас зараз знову складається команда, де грає не одна людина, а чотири. Я сподіваюся, що може років через два- три ми навіть зможемо вийти у Світову лігу. І якщо це станеться, я вважатиму свою місію перед Україною виконаною.

Сергій ГОЛЯЧЕНКО Інтерв’ю з Андрієм Дерновським і репортаж з матчу Кубка Девіса читайте на стор. "Тайм-аут"

АНКЕТА

Улюблений колір — синій

Страва — пельмені зі сметаною

Напій — Кока-кола, червоне вино

Письменник — Достоєвський

Фільм — радянські кінокомедії, «Сибірський цирульник»

Хобі (крім тенісу) — гольф

Темперамент (на власний погляд) — ближчий до сангвініка