Тату Хем, лишайся з нами

Із фотопортретів — переважно повоєнної доби, з бородою та в светрі грубої в'язки — у мільйонах інтелігентських помешкань підбадьорливо зиркав суворий, але такий рідний чолов'яга — Тато Хем. Останні рецидиви цієї «моди» — а протрималась вона мало не чверть століття — я спостерігав уже в середині 80-х років, у гуртожитку Київського художнього інституту. Признаюсь, вона зачепила і мене; за іронією долі або ж згідно із законом природної еволюції, на моєму фото Тато Хем представляв свій «кубинський період», і здавався він на цій картці розгубленим, змарнілим і в окулярах. Ще б пак: у фаворі був Висоцький, на якого, втім, свого часу теж вплинув Хемінгуеїв «справжній мужчина», образ якого він старанно імітував у житті й творчості. Але в царині письменства за «любов народну» з Хемінгуеєм міг сперечатись хіба що Єсенін — «красне сонечко» (прірва, що розділяла їх особистості, позначилась і на різниці портретних технік, які репродукували ці образи: Хемові пасувала «жорстка мова» чорно-білого фото, тоді як «рязанський красунчик» поставав перед своїми шанувальниками в ореолі архаїки: на кавалку берести або в техніці випалювання на фанері, котра уособлювала рукотворність, кондовість, народність). Звісно, найсміливіші чіпляли в хаті Солженіцина (якого профани плутали зі Стендалем (див. «Тринадцяте кохання Марини» Володимира Сорокіна) чи Фрідріха Ніцше (що був надто подібний на Максима Горького). Та протягом чверті століття незаперечну першість утримував тільки Хемінгуей. (Сьогодні це видається напрочуд дивним, мало не збоченським. Нікому не приходить в голову приліпити на стіну фейс Пєлєвіна чи Умберто Еко.)

Наївно було б вважати, що на портреті все закінчувалось. Аж ніяк — з нього лише все починалось. Не буде перебільшенням стверджувати, що без Хемінгуея не відбулося б наше «шістдесятництво», а якщо і відбулося, то багато втратило б без образу мовчазного воїна- мисливця-бійця-і-гурмана. «Та я тобі за Хемінгуея — голову відкручу!» — волає один роботяга до іншого, хапаючи того «за барки» у «крокодилівському» фейлетоні того часу. А для інтелектуалів Хемінгуей видавався одним з маяків, в згасання якого довго не вірилось: «пам'яті» митця присвятив свій «Левиний етюд» Іван Драч у збірці «Соняшник» (1962), змальовуючи свого кумира як «сивого засмаглого лева з симфонічним дитячим серцем». (Він же — автор передмови до збірки новел українською мовою зі стомленим героєм «Снігів Кіліманджаро» на обкладинці). А у лютневому 1968 року листі Алли Горської до Віри Вовк, у списку присланих їй книг значиться: «Уїтмен, Хемінгуей (прекрасно)». Для мене особисто є безсумнівним, що традиції «Прощавай, зброє» стали генеруючими для радянської («справжньої!») військової прози — романів Костянтина Воробйова та киянина Віктора Некрасова, котрому судилося скінчити своє фізичне життя у місті, де Хемінгуей починав своє життя творче — місті, що насправді лишилося похмільним «святом... назавжди». (Вже згодом дізнаємось, що в тому культі були свої «відступники»: скажімо, Солоніцин був вражений скепсисом Андрія Тарковського, що охрестив Хемінгуеєві романи «вестернами»...)

Час минав, «відлига» закінчувалась, на овиді прозирали інші кумири: Гессе, Булгаков, Маркес, Достоєвський, Томас Манн, Пруст. На їх тлі Тато Хем видавався нівроку простакуватим. Занадто реалістичним (а дарма: автор «Фієсти» щиро товаришував з авангардовими метрами 20— 30-х років Гертрудою Стайн і Езрою Паундом; шанував Джойсового «Улісса»». Інша річ, що як письменник йому був ближчий Тургенєв). І — як раніше це траплялося з Дефо, Дюма і Жюль Верном — Хемінгуей перекочував на підліткову поличку.

Зауважу, що радянська пропагандистська машина потай намагалася спаплюжити його образ. У ті часи, коли з сучасної літератури США видавали одного тільки Говарда Фаста (та й того потім розкусили як «сіоніста»), сталінський лауреат П. Павленко вправлявся у красномовстві: «...Глава американских литературных снобов, писатель Э. Хемингуэй фотографируется в журнале полуголым, в час утреннего кормления своих пяти или шести кошек. Жирное, обрюзгшее от алкоголя тело. Чего ради он сфотографировался, как в бане?» Але присікатись до нього було непросто: антифашист, друг Куби, «наслідувач» російської класичної літератури, викривальник «мерзот» західного світу — його зручніше було використовувати в будь-якому з цих амплуа, дарма що з кожного він «виламувався», попри свою визначеність та (позірну!) зрозумілість. На всяк випадок, роман «По кому подзвін» переклали аж в 70-х роках, начебто через те, що там схвально згадується троцкіст Андре Марті (І хто зараз пам'ятає про такого? Гадаю, причиною остороги скоріш були не вельми доброзичливі шаржі на Кольцова і Еренбурга). А школярам підсовували для «першого знайомства» нуднувату повість «Старий і море» (дарма, що саме вона подарувала автору «нобеля»; втім, моє упередження — суто суб'єктивне).

Зате потім ми під партою, на уроці — зачудовано вичитували: «дошки були шорсткі і холодні» (еротична сцена з оповідання у ранній збірці «В наш час» — зразок знаменитого Хемінгуеєвого «правила айсберга»). Захоплювались безвідмовним розв'язанням усіх проблем: «Я хочу випити...» (незакінчений роман «Острови в Океані», в телеекранізації якого неспроста зіграв суворо-фактурний Михайло Ульянов) і банячили «за Хемінгуеєм». В пивничках перед армією, переважно без представниць «слабкої статі» (тут також згадується Хемінгуей: «Чоловіки без жінок»), спіткнувшись, виправдовувались (руки до «Міфа про Сізіфа» Камю — тоді ще не доходили): «Переможець не отримує нічого». Щоправда, Хемінгуеєві тут нерідко «підспівував» Ремарк, але який з його творів, окрім «Трьох друзів», витримав випробування часом? (До речі, підозрюю, що «хемінгуеєвська пошесть» охопила тоді не лише радянські терени. На початку 90-х років у Києві на фестивалі іранського кіно демонструвалася стрічка за мотивами роману «Володіти і не мати», знята, звісно, на місцевому матеріалі. Але стилістика — «радянська»: півтори години розпатякувань в кадрі, на 10 хвилин перестрілка у фіналі).

В літературі ХХ століття Ернест Хемінгуей — письменник все-таки не «першого ряду», але він є безумовним втіленням «людини дії» — особою, яка звела до мінімуму розрив між життям і творчістю, і життя возвела у «перл творіння». З попередніх століть пригадується один-єдиний приклад — лорд Байрон, персону якого було заслужено міфологізовано, хоч і вірші його сьогодні перечитувати не дуже-то й тягне. Натомість ХХ століття пропонує жменьку авторів, що ризикують лишатись «щирими» 24 години на добу і мислять будь-який життєвий жест як послідовну ланку творчого шляху. Крім Хемінгуея, я можу тут назвати Гумільова і Юкіо Місіму, і мушу відмовити в аналогічних потугах колишньому харків'янину Савенку-Лімонову.

Усе, про що він писав, було бажаним і водночас оманливо досяжним. Романтика подорожей якийсь час могла сублімуватися в буднях геологорозвідувальних партій (потім я зустрічав дітей од цих «геолого-польових» шлюбів: це були нещасні, зацьковані люди, що тяжіли до примітивного життєвого побуту). Але сафарі було приступне тільки членам Політбюро — як і, зрештою, велике полювання. (Зате в останньому романі Євгена Пашковського «Щоденний жезл» автор веде розмови про полювання з... Хемінгуеєм). «Гедонізм гинделика» не міг не призвести до побутового пияцтва надто ревних адептів. А героїку воєнних подвигів (яка лише краєм крила черкнула самого Хема: під час Першої світової війни він служив у порівняно безпечному санітарному відділку. Під час Другої — його безглузді морські авантюри підстраховувались окремим підрозділом...) було швидко сфальшовано Афганом...

Що ж лишалось? Кілька книг у коморі (а колись справжня бібліотека не уявлялась без них). Їх час од часу гортаєш. А ще — блідавий прямокутник на вицвілих обоях. Слід від загубленого портрета.