Гія КАНЧЕЛI: Патріотизм не може бути професією

У колишньому СРСР ім’я знаменитого грузинського композитора, яке з придихом вимовляється шанувальниками симфонічної музики в світі, було міцно пов’язано з кіно, а для менш численних театралів — з театром. У концертних залах вона не звучала. Його легкому натхненню ми зобов’язані, як тепер говорять, саунд-треками до знаменитих фільмів Георгія Данелія — від «Не горюй» до «Міміно» і «Кін-дза-дза» до «Кавказького бранця» і «Ведмежого поцілунку» Сергія Бодрова-старшого. Загалом у послужному списку композитора понад півсотні повнометражних стрічок.

В історію театру ім’я Канчелі назавжди увійшло в міцній «зв’язці» з іменами Георгія Товстоногова — хрестоматійна «Ханума», — і низка зоряних постановок Роберта Стуруа, як у Театрі Шота Руставелі, так і по всьому світу.

А кращі музиканти світу — покійний Ростропович, несамовитий Башмет, Паганіні нашого часу — Кремер, і багато хто з інших виконавців і диригентів вважають за честь інтерпретувати музику Канчелі. Завдяки особистій дружбі композитора з прекрасним диригентом Романом Кофманом, у Києві не раз проходили авторські концерти Гії Канчелі. В останньому з них, скупий на прояв зовнішніх емоцій Кофман, дбайливо доніс до слухачів філософську музику композитора. Неповторний Гідон Кремер у дуеті з приголомшуючою віолончелісткою Гієдре Дірванауськайте подарували «Тиху молитву». А київський дитячий хор «Щедрик» під керівництвом Маріанни Сабліної, на найтонших півтонах виконав «Колискову сонцю».

Доля подарувала мені не одну зустріч з маестро, який давно вже живе за кордоном, і де його знають, передусім, як творця серйозних симфонічних творів. Ці зустрічі, у Києві та Баку, Берліні та Москві, вилилися в одну бесіду про подію за останні роки.

— Гіє Олександровичу, ми бачилися попереднього разу в червні минулого року на фестивалі в Баку, — за цей час сталося багато сумних подій, які спричинили навіть перенесення вашого концерту в Києві. Не буду мучити вас запитанням про ваші особисті переживання, а як все, що відбулося, вплинуло на роботу?

— Вже говорив вам колись, що складається враження, що всі ми попали у величезну яму, з якої можна вибратися всім разом, але цього загального розуміння не вистачає для самопорятунку. Здається, що ми повільно, але вірно втрачаємо здатність чути й слухати один одного. Мені здається, що це все відбивається в тій музиці, яку пишу. Не дуже добре вмію словами передавати свій стан, не сказав би, що намагаюся його висловити в музиці, але хочу цього чи ні, він присутній у тому, що пишу. Мені здається, що кожний твір несе в собі якісь риси певного часу. «Колискова сонцю», яку в концерті чудово виконав дитячий хор «Щедрик», написана в минулому році. «Тиха молитва» — років зо два тому ...

— А що таке, з вашої точки зору, патріотизм?

— Ви знаєте, люди, які говорять про патріотизм і про любов до своєї батьківщини, для мене другорядні. Коли моєму другові Альфреду Шнітке виповнилося 60 років, я написав йому листа, там є така фраза: «Дорогий мій Альфред, Тбілісі вже не той, і Грузія вже не та». Погано, коли більшість людей свою професію бачать в одному: в любові до Батьківщини. Якщо це стає головним — любов до Батьківщини, — цей патріотизм для мене неприйнятний, він приносить нещастя народу і країні, я проти такого поняття патріотизму.

— Ми говорили з вами в минулому році, що розпочато роботу з Георгієм Миколайовичем Данелія над анімаційною версією фільму «Кін-дза-дза», в якому стані ця робота зараз?

— Всі знають, що Георгій працював, в основному, з Андрієм Петровим та зі мною. Коли мені була запропонована анімаційна версія улюбленого фільму, погодився, не розмірковуючи. Робота з ним була для мене завжди важкою, нестерпною, але це щасливі для мене місяці й роки. Георгій — людина надзвичайно музична і з шикарним почуттям гумору. Як він сам забажав оголосити — автор слів до моєї музики «Данеліада»: всі пам’ятають, напевно, звукосполучення — «ку!». Найцікавіша для мене робота над «Кін-дза-дза» триває, щоправда, в зв’язку з кризою темп її помітно знизився. Зовсім нещодавно надіслав йому диск із новими номерами, записаними на його прохання. Пошта — головний посередник нашого з Данелія спілкування сьогодні, — я перестав відвідувати Росію після торішніх серпневих подій. І в найближчому майбутньому не бачу приводу до змін.

— Це сумний прогноз, а зворотний шлях існує, чи все так безвихідно?

— Думаю, зворотний шлях завжди існує. Все залежить від особистих якостей тієї чи іншої людини, і я дуже сподіваюся, що з’являться коли-небудь люди, які зрозуміють, що так не повинно бути. І, можливо, згодом все повернеться на свої місця. Адже у нас силою відрізали певну частину наших територій. Мені це видається несправедливим, некоректним і неправильним. Залишається сподіватися на здоровий глузд у майбутньому.

— За своєю природою, за вихованням, по життю ви — людина світу. Колись ви говорили, що тільки взаємодія, взаємопроникнення культур може створити ту духовну ауру, яка необхідна людству, незалежна від національної приналежності. Сьогодні в колишніх радянських країнах головний акцент зосереджено на національній культурі, наскільки продуктивний такий шлях?

— Не думаю, що він продуктивний. Коли з’являється якийсь односторонній крен — це вже погано. Такі акценти, як правило, штучні й не повинні мати право на існування. З одного боку, культура покликана впливати на людський прогрес. З іншого, розумію, що, коли не змогла свого часу це зробити музика Баха, — це ілюзії, що культура може щось змінити. Але це не означає, що вона не повинна існувати й прогресувати, звертаючись загалом до людей Землі. Що ж до національних культур, то тут у мене дуже чітке ставлення: вважаю, що велика індивідуальність, якщо вона не дута, створює щось своє, перетворюючись тим самим на приналежність культури того народу, в середовищі якого вона народжена.

— В своїй книжці ви цілий розділ присвятили дружині, ну, просто заспівали їй гімн....

— Із 1991 року я живу за кордоном — спочатку в Берліні, потім і досі — в Антверпені. Найголовніше — мене оточує комфорт тиші, в якому левова частка заслуг моєї дружини. Вже пішов 42 рік нашого спільного життя. Я просто розповів про те, як ми одружилися, про наше спільне життя з дружиною. А певні події неможливо не сприймати, виключивши частку гумору. Її роль у моєму житті неоціненна, але життя триває, у нас три внуки і, незважаючи на те, що ми живемо не разом із дітьми, часто збираємося всією родиною.

— Як впливає темп нашого життя, який усе прискорюється, — маю на увазі й пересування, й інформаційний потік, і засилля маскульту, — на розвиток культури? На саме це поняття?

— Мені важко глобально мислити з цього приводу, можу говорити лише про себе. Чим швидший темп життя — тим повільніше я пишу музику. Чим більше шуму навколо — тим тихіша моя музика. Дію на противагу тому, що навколо нас відбувається, очевидно, мені не дуже подобається те, що відбувається. Коли приїжджаю до Києва, то живу в готелі на березі Дніпра. Там багато пароплавчиків сновигає, і кожні 10 хвилин, наростаючи і віддаляючись, звучить огидна попсова музика... Оглушений, я роздумував про те, чому запитана, чому звучить музика такого низького штибу — адже навіть всередині жанру є блискучі зразки. Хто й чому популяризує таку низьку планку?

— «Зловмисники» й винні в тому, що поменшала кількість тих, хто бажає слухати справжню музику? Яку роль сьогодні музика відіграє в житті людини?

— Ви знаєте, мені здається, таку ж, яку відігравала завжди. Різні жанри існують, і вони існують для різних людей, просто зараз засилля все ж таки поганої масової музики, починаючи з автомобілів, закінчуючи ресторанами. Вона звучить дуже голосно, неможливо один із одним розмовляти. Що стосується симфонічної камерної музики, то мені здається, що любителі цієї музики існують приблизно в такій же кількості, в якій існували завжди.

— Чи продовжуєте ви сьогодні роботу для театру чи кіно, окрім фільму Георгія Данелія?

— Фільм лише один у даний момент, а в театрі я продовжую працювати лише з Робертом Стуруа. Він ставить зараз чудову п’єсу Макса Фріша. Пишу музику до цієї вистави, сподіваюся на фінальному етапі роботи і на прем’єрі бути в Тбілісі...