Клітка Пандори

Сюжет драми Тетяни Іващенко немовби запозичений із кримінальної хроніки (замовлені вбивства, резонансні журналістські розслідування, оманливий блиск вічного свята життя молоді, що затуманила свідомість наркотичним димом), від якої хочеться захиститися. Але автор нарочито виявляє заявлену тему досить жорстко, позбавляючи її зайвих сентиментів. Іващенко, наче хірург, пером-скальпелем розкриває ракові нарости зловісної проблематики, розуміючи, що в питанні лікування не обійтися без болю.

У своїй основі п’єса «Втеча від реальності» — творча, оскільки, розповівши страшну історію, автор все ж залишає надію. На краще. Сила дії мистецтва здатна на багато, де повчання безсиле, художній шок може перевернути глядацьку свідомість і дати можливість досягти вищої точки рятівного катарсису, який відновить гармонію внутрішнього світу.

Ну, а доки на сцені вирує світ зовнішній, воістину безумний... Дівчина Сніжана (Юлія Кшишовська) — юна і чиста, окрилена коханням до молодого поета Єгора (Юрій Федчук), не слухає повчань матері, Ірини Василівни (Алла Шкондіна), і на крилах першого почуття ширяє над реальністю. Але та безжалісно повертає Сніжану з небес на землю: Єгор виявляється наркоманом, спекулюючи на почуттях дівчини, він втягує і її в цю залежність, благо, машина наркоторгівлі працює злагоджено... Ірину Василівну, яка виявила підпільний цех з виробництва наркотиків на підприємстві місцевого депутата і готова опублікувати ці відомості, вбивають. Пройшовши через морок приниження, переживши смерть і Єгора, Сніжана все ж залишається по цей бік реальності, у відчаї вона прокричить фінальні слова: «Ми такі молоді, ми не хочемо помирати, врятуйте нас!».

Режисер, він же автор музичного оформлення, Влад Сорокін власним визначенням жанру — «романтична драма», посилює пронизливість дисонансу мрій з дійсністю. Рефреном звучить у виставі фраза — «у житті все потрібно спробувати». Ця злочинна мотивація губить молодих героїв, ламає Сніжану. Дівчина щосили прагне врятувати Єгора своїм коханням, але змінена свідомість поета вже глуха до почуттів.

Виразну сценографію створив художник Ярослав Данилів. Величезні, немов розділені частини єдиного цілого, панно з гіпертрофованими зображеннями, що нагадують картини хворої свідомості, розташовані по колу і містять у собі центральну квадратну декорацію. Це подібність клітки, частини якої (під час дії) розпадаються, роз’їжджаються у різні боки. У такій трансформації конструкції виникає виразна асоціація з розколотим світом, де з волі обставин опиняються герої. Окремі частини конструкції стають певними мізансценами — квартирою Сніжани, Єгора, кабінетом депутата. Але основне місце дії — це нічний клуб, у якому «тусується» молодь.

Клітка, що роз’їхалася, «випустила», немов зі скриньки Пандори, мерзенність і лихо; монстри у страшних масках і стилізованих під хеловін костюмах (художник Юлія Гнатенко), з рухами наркоманів у момент ломки або під кайфом, заповнюють сцену. Це нічне життя таке привабливе для молодих незміцнілих душ. Та й стіни «скриньки Пандори» виглядають зовсім не глухими і непроникними, он, крізь ѓрати видно життя, здається, зовсім не складно вибратися звідси... Але ѓрати добровільної клітки виявляються сильнішими за бетонні стіни і високі паркани, і тільки з часом приходить розуміння, наскільки помилкова впевненість у власних силах. І все так трагічно пізно...

Урізноманітнюючи сюжет поетикою художнього узагальнення, режисер вибудовує дію вистави на емоційному контрасті ілюзії та реальності. Роль примарного існування наркотичних химер віддано балетній групі. Химерне пластичне вирішення балетмейстера Сергія Дмитрієва створює враження вистави у виставі. Сучасні ритми, яскрава музична партитура, виразний модерний танок, складні пластичні фігури, естетично вишукані візуальні композиції тіл наповнюють особливим сенсом драматичні сцени. Балет немов коментує те, що відбувається, часто залучаючи до свого пластичного екзерсису драматичних персонажів. Малюнок фантасмагоричних динамічних рухів у різноколірних відблисках прожекторів посилює відчуття трагічної розв’язки, зловісні фігури танцюристів символізують байдужість світу до страждань людини, яка корчиться у наркотичному чаду, демонструють бездушшя експерименту над нею.

Багато колізій п’єси у виставі впізнанні для нашого сучасника, образи характерні: розмова матері і доньки, неначе розмова глухих, вічний конфлікт поколінь, кожен думає про своє і не чує близьку людину. Ірина Василівна, у прямому розумінні, кладучи своє життя на боротьбу з наркотичним безумством, елементарно втрачає власну доньку. Цинічний, випещений депутат (Адам Цибульський), який бравує своєю безкарністю, йде на злочин без найменшого вагання. Абсолютно безпринципний продавець героїну Нарком (Олександр Латишев) поставив свій добробут у пряму залежність від кількості підсаджених на голку. Його діалоги зі Сніжаною, яка прийшла за дозою, демонструють всю глибину прірви приниження людської гідності. 

Про завсідників нічного клубу, Аліну (Ольга Дейнека) і Катю (Катерина Король), які свідомо опускають Сніжану до свого рівня, взагалі важко говорити з позицій моралі. Ці, у певному значенні, відомі схеми людських стосунків актори Театру ім. Ю. Дрогобича насичують індивідуальними емоціями, яскравими знахідками рис характерів, підкріплюють психологізмом, мотивують темпераментом.

Завершуючи «Втечу від реальності», режисер емоційно закільцьовує дію словами про прекрасний світанок, «схожий на молочний шоколад», який дає людині надію на порятунок. Сніжана занурилася в сутінки, але, хоч і з покаліченою душею, змогла зустріти новий світанок. Таким рішенням вистава виконує свою художню місію — вона залишає глядачеві надію. У цій оптимістичній фінальній крапці поміщена переконаність автора і театру в тому, що в житті найважливіше для людини — зробити вибір. Правильний.