Про великі амбіції малої преси

Відповідно до зобов’язань, які Україна взяла на себе перед Парламентською Асамблеєю Ради Європи, наша країна повинна прискорити процес роздержавлення друкованих ЗМІ. Власне, про незворотність цього вкотре заявив Президент України Віктор Янукович, виступаючи на відкритті 64-го Всесвітнього газетного конгресу і 19-го Всесвітнього форуму редакторів. Глава держави заявив: «Передбачаємо поетапне реформування державної та комунальної преси на засадах добровільності, участі трудових колективів у визначенні долі видань, безоплатної передачі майна таким колективам і збереження соціальних гарантій для журналістів реформованих видань». Утім, висловлювання Віктора Януковича експерти сприймають як нереалістичні. А самі районні газети, які існують зазвичай на дотаціях від місцевої влади, сьогодні вимушені узгоджувати з новітніми цензорами не лише окремі матеріали, а й цілі шпальти.

Про проблеми й виклики малої преси в Україні, зокрема напередодні виборів, коли журналісти районних газет практично не дозволяють собі об’єктивно писати про провладну партію та місцевих чиновників, «День» розмовляв із секретарем Національної спілки журналістів України, редактором новотроїцької райгазети «Трудова слава», що на Херсонщині, Валерієм ГОРОБЦЕМ. До речі, «Трудову славу» двічі — 2005 і 2011 рр. за результатами конкурсів НСЖУ було визнано найкращою районною газетою України та шість разів (скільки проводився конкурс) — Херсонської області.

— Про роздержавлення і реформування комунальних ЗМІ йдеться вже понад десять років. Утім, це питання й досі залишається «гордієвим вузлом», який, схоже, не хочуть розв’язувати ні редактори комунальних та державних ЗМІ, ні влада, для якої такі медіа традиційно є пропагандистською силою. Яким ви бачите розв’язання цієї проблеми?

— Сьогодні тільки в кількох країнах світу, в тому числі в Україні, залишилися ці рудименти старої системи — контрольовані владою ЗМІ. Навіть у країнах Прибалтики, Грузії, Польщі, Болгарії, Румунії, Чехії та інших країнах колишнього соціалістичного табору преса є вільною.

Розв’язання проблеми реформування комунальних та державних ЗМІ майже повністю залежить від політичної волі влади. А її, цієї політичної волі, як не було десять чи двадцять років тому, так немає й тепер. Ніхто не хоче втрачати слухняний медіа-ресурс. В Україні видається понад три тисячі газет, близько 30% із них — державні або комунальні, тобто такі, засновниками (співзасновниками) яких є центральні, обласні, міські, районні органи виконавчої та представницької влади. І всі вони — тією чи іншою мірою — залежні від влади.

Національна спілка журналістів України порушує питання реформування, роздержавлення ЗМІ вже протягом 15 років. За цей час було підготовлено не менше десятка законопроектів, ми всіма можливими способами добивалися підтримки і розуміння — президентів, прем’єрів, міністрів, народних депутатів, — однак справа з місця так і не зрушила. Скажемо відверто: влада двічі — за Ющенка та Януковича — в президентських указах брала зобов’язання реформувати ЗМІ. Утім, як на мене, це робилося тільки для заспокоювання європейських інституцій — Євросоюзу, Ради Європи, НАТО, які давно вимагають від України «розлучення» преси і влади. Щоправда, це лише ритуальні рухи, бо справжнього бажання у влади реформувати медіа, як мені здається, немає.

Справді, частина комунальних ЗМІ та переважна більшість державних («Голос України», «Урядовий кур’єр» тощо) не хочуть реформування. Їм зручно і звично сидіти на дотаційній «голці», не турбуватися про те, як робити якісний інформаційний продукт, як перемагати в умовах конкуренції. Відверто кажучи, це призводить до стагнації багатьох видань, особливо районних. Владний контроль за змістом видань, тотальна самоцензура, а інколи й ганебна практика узгодження навіть не матеріалів, а зверстаних шпальт у владних кабінетах — зводить нанівець усі спроби «оживити» газети, зробити їх дієвим інструментом контролю громади.

Позиція НСЖУ залишається незмінною: «розлучення» з владою має відбутись у цивілізований спосіб, який гарантував би можливість подальшого функціонування цього сегмента медіа. Однозначно: приміщення і майно мають перейти у власність реформованих ЗМІ. Запускати процедуру приватизації в її класичному варіанті тут неможливо — у журналістських колективів просто немає коштів, щоб їх викупити. Внаслідок об’єктивних обставин критично необхідний перехідний період (два-три роки) державної підтримки реформованих видань, причому окремим рядком у державному бюджеті (не з місцевих бюджетів, бо це призведе до тієї самої залежності). Перехідний період потрібен, щоб творчі колективи «перезавантажили» свої видання на служіння людям, а не владі, навчилися працювати по-новому, позбулися самоцензури, елементарно вижили в перші, найважчі роки, розуміючи, що в майбутньому підтримки вже не буде. У нашій країні переважна більшість районів, особливо сільських, має невелику кількість населення, інколи по 15 — 20 тисяч людей. За таких умов робити самоокупне видання неможливо за економічними підрахунками, адже рекламна пропозиція в сільських районах обмежена. Фінансове становище місцевої преси — це, поза сумнівом, головний ризик реформування. Газетний бізнес у сільському районі збитковий — це аксіома. Про самоокупність можна говорити за накладу в сім-вісім тисяч примірників і за річної передплатної ціни 85 — 95 гривень газети обсягом 12 — 16 сторінок на тиждень. Найкращі показники насиченості (на скільки жителів припадає один примірник газети), які я знаю, — один примірник на шість-сім жителів. Простий підрахунок показує, що за граничної насиченості, щоб мати такий тираж, — потрібно близько 50 тисяч населення. Дуже незначна кількість районів має такий рівень. Виходить, що економіка районної газети є заручницею наявного адміністративно-територіального поділу.

Якби комунальна преса була реформована, «відділена» від влади ще років 15 тому, ми зараз жили б у зовсім іншій країні. Тому що кожен чиновник районного рівня добре пам’ятав би, що коли він скаже неправду, то це стане відомим.

На мою думку, Україні потрібно переймати міжнародний досвід поводження з пресою. Наприклад, в Австрії уряд субсидує всі щоденні газети. Мета — сприяння виживанню якомога більшої кількості газет для підтримання широкого спектра думок. Також у країні існує спеціальна програма підтримки невеликих газет, установлені соціальні розцінки на поштові послуги. У Нідерландах держава надає пресі пільги щодо оплати поштових послуг і звільняє від податку з продажу. У Німеччині уряд знижує тарифи на доставку газет, дотує ціну паперу. У Норвегії преса звільнена від ПДВ, занижено поштові тарифи, є прямі дотації для «малої» преси. Прикладів — вистачає. Було б бажання української влади мати реально вільну пресу.

— У журналі «Журналіст України» (№ 7, 2012) ваша колега із Херсонщини, колишній редактор міськрайонної газети «Чорноморець» Вікторія Сенько написала цікаву статтю з промовистим заголовком «Кому служить районна преса?». «Що зробити з малою пресою, якщо в ній, як жартують її працівники, лише «танцюєм, співаєм, владу прославляєм», — пише пані Сенько. — На першій сторінці — голова РДА, на другій — теж він. Реклама. Програма. Все. На матеріали про простих людей не вистачає місця». Утім, сама ж пані Сенько зізнається, що присвятила газеті 15 років життя. Чи відчувають журналісти і редактори газет свою відповідальність за те, що «в малій пресі немає чого читати»?

— Рецепт один: треба мати міцний хребет. Не прогинатися. Не прислужуватися. Це неймовірно важко. Але на нашому боці — закон та інтереси читачів. Знаю редакторів, котрі вигравали десятки судів у влади! Їх одиниці, але такі незламні люди є. Випадки, коли влада організовує цькування і залякування редакторів, журналістів, — непоодинокі. Тут на допомогу має приходити наша солідарність, дружня підтримка, юридична допомога. На жаль, більшість редакторів ніколи не озвучують своїх проблем у відносинах із владою — бояться. А місцеві «князьки», буває, просто звіріють. У мене особисто великий досвід відносин із владою. За 25 років на посаді редактора газети довелося пройти багато через що. Одного разу редакція навіть оголосила бойкот голові райдержадміністрації, якийсь період ані слова не писали про нього, просто не згадували його прізвища. Врешті-решт, тодішній президент звільнив того чиновника. Редактори повинні жорстко відбивати будь-які спроби контролю за змістом своїх видань.

Береш почитати яку-небудь районку — і просто дивуєшся: жодної новини, проблеми, цікавої теми! На жаль, таких — більшість! І в розмові з деякими редакторами доводиться чути: «Цей номер «забили», тепер «забиваємо» наступний»... Чим «забили» — не так важливо... Зрозуміло, відповідальність за те, що в районках дуже часто немає чого читати — цілком на творчих колективах редакцій. Якось прискіпливо переглянув річний комплект газети одного із сусідніх районів. Зрозумів, що якби той стос газет прочитала людина, котра зовсім нічого не знає про життя і реалії цього району, то у неї склалось би враження, що регіон — благополучний, що тут немає жодних проблем.

Немає чого читати в малій пресі й через брак цікавих, креативних авторів. Але це не означає, що в газетах мають бути весь час одні й ті ж чиновницькі прізвища. У нас, крім редактора, чотири журналісти, які тільки пишуть матеріали. Мені відомо, що в більшості районок менше — по два, а то й по одному. Але на цьому ми не економимо. У кожному номері — дві сторінки новин, причому справжніх новин. Ми виходимо на 16 сторінках, а невдовзі плануємо перейти на 20. Виходить, робити хорошу районну газету, яка була б цікавою читачам, — це реально.

Три роки тому група районних комунальних газет завдяки грантам Інституту розвитку регіональної преси мала змогу пройти стажування у дванадцяти найуспішніших регіональних газетах України. Їздили понад рік. Ніхто від нас нічого не приховував, усе показували, розповідали, ділилися всіма секретами, іноді навіть дуже ексклюзивними. Результат? У трьох газетах, які проходили стажування, щось змінилось, причому радикально. Решта ж — залишилися на тому ж рівні.

Нашій газеті це стажування дало надзвичайно потужний поштовх! Ми змінили все — і зовнішній вигляд газети, і верстку, і логотип, і змістовне наповнення наших матеріалів, і структуру, і обсяг видання, планування, фінансову «політику». Ми стали зовсім іншими, і читачі це помітили. Сьогодні, з найвищою в області передплатною ціною — 108 гривень на рік (а обсяг газети — 16 сторінок на тиждень), ми маємо тираж 5400 — 5500 примірників на 37 тисяч населення степового району в одній із найбідніших областей країни — Херсонській. За останні три роки передплата зросла на 16%, продаж уроздріб — у 4,6 разу, сума реалізації тиражу — із 230 тисяч за 2008 рік до 457 тисяч за 2011-й, прогноз на цей рік — 550 тисяч. Відповідально заявляю: ми досягли таких успіхів завдяки тим знанням, які ми отримали під час стажування.

Найкращими районками країни, на які можна рівнятися, я вважаю «Сарненські новини» (Рівненщина), «Наше слово» з міста Мена (Чернігівщина), «Решетилівський вісник» із Полтавщини, «Обрії Ізюмщини» з Харківщини.

Я завжди запитую журналістів і редакторів районних газет: «А ви самі хотіли б передплатити газету, в якій працюєте?».

— Якось у коментарі «Дню» ви сказали, що сьогодні простежується невтішна тенденція русифікації районних газет України. Мовляв, за часів Радянського Союзу всі районки виходили тільки українською мовою, а зараз в окремих регіонах їх не зустрінеш взагалі. Як це можна зупинити?

— Гадаю, ця тенденція припиниться лише тоді, коли до влади в країні прийдуть по-справжньому патріотичні сили. Бо на що можна сподіватися зараз, коли за кілька тижнів цілий ряд обласних рад у терміновому порядку проводять позачергові сесії з одним-єдиним питанням — запровадження російської мови як регіональної. Інших проблем немає — так «припекло», що негайно треба скликати позачергові сесії.

Сьогодні в країні немає будь-якої державної політики захисту україномовної преси, книговидання. Такими темпами ми скоро навіть у регіонах, в яких традиційно переважала україномовна преса, матимемо повну русифікацію. Для більшості наших співгромадян українська — рідна мова. Центр, захід — ніколи не приймуть русифікації. Ця проблема актуальна для півдня, сходу. Тому вважаю, що в цих регіонах потрібно на державному рівні підтримувати україномовну пресу. І не закликами, а економічними заходами: пільгове оподаткування, державні гранти тощо. На Херсонщині місцеві газети або російськомовні, або двомовні, а, наприклад, у сусідній Запорізькій області в місті Нікополь серед майже 20 газет виходить лише одна україномовна!

Боляче дивитися на ці речі. У Херсонській області є райони, де на 60 — 70 тисяч жителів наклад районної газети ледь сягає тисячі примірників. Коли у світі говорять про незалежні ЗМІ, то мають на увазі медіа, незалежні саме від влади, тобто ЗМІ, які є визначальним елементом громадянського суспільства, гарантом усіх інших свобод. Сподіваюсь, українські районки після реформування стануть саме такими.