Вільні біографії Бруно Монсенжона

В продовження святкувань століття із Дня народження Святослава Ріхтера до України завітає Бруно Монсенжон — єдиний в світі режисер, якому легендарний музикант довірив власну біографію. За ініціативою БФ “Баварський Дім, Одеса” та Німецького форуму східноєвропейської культури 18, 19 та 20 травня Монсенжон представить у Південній Пальмірі свої фільми про Святослава Ріхтера, Давида Ойстраха та про те, як вимушено було виживати музичне мистецтво за радянської ідеологічної системи.

Парадокс Монсенжона полягає у тому, що, будучи документалістом-біографом, він знімає фільми про свободу, яка завжди виходить за межі будь-якої окремої історії. Його фільми цікаві не тільки і, можливо, не стільки відвертістю їх відомих героїв. Святослав Ріхтер, Давид Ойстрах, Геннадій Рождественський — біографії славетних музикантів в об'єктиві Монсенжона стають мовою, якою можна говорити про свободу. Режисер ніби навмисне відсікає ті подробиці та деталі, які могли би перетворити фільм лишень у калейдоскоп згадок легендарного музиканта. Те, що могло бути на вагу золота для шанувальників або інших біографів, Монсенжона цікавить лише частково — там, де мова йдеться про особисті історії, що мало пов'язані із творчим шляхом його героя, режисер пунктуально зупиняється.

Сам Монсенжон називає свої фільми ще одним способом представити людям музику. З цього починалась його режисерська діяльність — будучи скрипалем, за його словами, він просто став шукати нові способи вираження. Побувавши одного разу в 70х роках на телевізійних зйомках, Монсенжон вирішив спробувати розробити концепцію невеликої музичної телепрограми — нею стали три серії, присвячені Ієгуді Менухіну. Проект затвердили і Монсенжон приступив до зйомок свого першого фільму. Така зовнішня легкість, з якою режисер взявся до нової для себе роботи, потім супроводжувала Монсенжона, здається, із кожним його новим задумом. Так, Ґлен Ґульд, який припинив вже до 70х років давати концерти, несподівано відповів на лист Монсенжона запрошенням у гості, що продовжилося зйомками фільму. А пізніше Бруно Монсенжон став єдиним в світі режисером, чию камеру підпустив до себе Святослав Ріхтер.

Не маючи жодної кінематографічної освіти, Монсенжон талановито чергує в своїх картинах архівні кадри із записами концертів з широкими інтерв'ю. “Ріхтер Нескорений”, безумовний режисерський magnum opus, починається зі старого чорно-білого запису прогулянки Святослава Ріхтера по засніженій алеї. Останні кадри фільму — інтерв'ю музиканта, зняте за кілька місяців до його смерті, в якому він визнає, що сам собі не подобається. Але між ними немає прямої сюжетної лінії, немає суворого життєпису, що переходить від одного року до іншого, немає особистих небилиць від Ріхтера. Навіть горезвісна історія про зламаний палець згадується лише побіжно — у зв'язку із пасажем про диригентську практику музиканта. Те, що травма була отримана Ріхтером у бійці із п'яним хуліганом, і що помилка лікаря, який переплутав перелом зі звичайним наривом, могла коштувати піаністу кар'єри, - такі деталі залишаються у щоденникових записах Ріхтера та в біографічній книжці, окремо виданій Бруно Монсенжоном. У фільмі режисера подібні історії не цікавлять — уся його увага сконцентрована на мистецтві, на музиці, як особистій свободі людини, яку неможливо відняти жодними ідеологічними системами та шизофренічними політичними машинами. В одному з епізодів фільму Ріхтер розповідає про те, як він грав на похороні Сталіна: “Мені все було там жахливо бридко. Я пам'ятаю огидний момент. Вже скоро мали виносити труну. Диригував Мелік-Пашаєв, і він почав знову 6-у симфонію Чайковського. І тільки-но почалася розробка, як на найневчаснішому місці він раптом зупиняє, і духовий оркестр починає Траурний Марш Шопена. Це була така мерзенність!”

Саме музиці, як шляху особистої свободи, присвячені фільмі Монсенжона. В картині “Давид Ойстрах: народний артист?” Мстислав Ростропович згадує своє знайомство зі славетним скрипалем та те, як до своїх теплих щирих комплементів Ойстрах додав розповідь про залякування з боку держслужб, через які він не може ручатися, що завтра у газеті не вийде під його підписом розгромна стаття про Ростроповича. Музика ставала справжнім діалогом, який вівся в обхід хворобливій дійсності. Музика була для героїв Монсенжона головним притулком, що рятував від Другої світової війни, від ідеологічних заборон, від залізної завіси. “Всі мої згадки... я їх майже ненавиджу” - зізнається Святослав Ріхтер. Все, що не стосувалося мистецтва, безліч знайомств та подій, буденних турбот та пліток — все це ніби висмикувало музикантів з того безмежного світу, в якому вони жили, нагадувало про існування обмежень та заборон. Так Монсенжон зіштовхує між собою слова Тихона Хреннікова, який лояльно огинає кути політичного режиму, з інтерв'ю Рождественського, який викриває тотальність ідеологізації. Різниця їх позицій для Монсенжона, здається, полягає в особистій свободі кожного, у відношенні до музики, до мистецтва взагалі.

Невеликий фільм “Заборонені ноти. Сцени із музичного життя радянської Росії” Монсенжон прямо присвячує тому, як музиканти та мистецтво в цілому виживали в умовах тотальної ідеологізації за радянських часів. Від студентів, які перед неочікуваним візитом парт-працівників панічно витирали зі своїх нотних зошитів неугодні режиму твори, до легендарних музикантів, яким забороняли або спілкуватися із публікою та пресою під час закордонних гастролей, або зазвичай взагалі виїжджати за межі союзу. Чергуючи між собою інтерв'ю з Рудольфом Баршай, Вікторією Постніковою та Геннадієм Рождественським, Монсенжону вдається говорити не стільки про параною тоталітаризму, скільки про свободу, яку народжує музика. І якщо “Ріхтер Нескорений” можна вважати головним біографічним полотном режисера, то “Заборонені ноти” - точно один з найбільш проникливих фільмів. У цих п'ятдесяти з невеличким хвилинах сплітаються дуже різні біографії та історії. Цей маленький фільм виходить за межі локальних історій та замальовок із життя музикантів у тоталітарній державі, і стає розмірковуванням про природу мистецтва в цілому.

Подібно до фільму про Давіда Ойстраха, в “Ріхтер Нескорений” режисер зіштовхує згадки Ніни Львівни Дорліак про багатогодинні репетиції легендарного музиканта зі спростуваннями самого Святослава Теофіловича. Але навіть якщо ствердження Ріхтера щодо того, що більше трьох годин на день музикуванню він ніколи не приділяв, були легким лукавим кокетуванням, це лише говорить про свободу, якою жив музикант. Така свобода не залежить від комфорту або оточуючої ідеології, не знає меж та формальностей. І біографічні фільми Монсенжона — ще один спосіб представити таку свободу.