«Війна іде на території кожної людини, на рівні совісті»

Нещодавно у Києві виконанням «Тихих пісень» — перлини метамузики видатного українського композитора Валентина Сильвестрова завершився цикл концертів вокальної музики «Архітектура Голосу», організований концертною агенцією «Вухо» в сезон 2014 — 2015 рр. «Тихі пісні» — цикл із 24 творів для баритону і фортепіано. Вокальну партію виконала лауреат Шевченківської премії, відома львівська співачка та актриса Наталія Половинка.

«Спроба дослідити вокальні практики в міському просторі», яку поставив за мету цикл «Архітектура Голосу» (інші концерти відбувалися в басейні, Ботанічному саду, Планетарії, просто неба), привела поціновувачів у «Тарілку» на Либідській, таким чином звівши Голос, Музику (партія фортепіано — Йожеф Ермінь) та Архітектуру в просторі цілковитої гармонії. Вокальні твори, написані в 1970-х, раптом набули нових смислів...

Про віру, громадянську позицію, різнобічну діяльність (минулого року пані Наталія одержала титул найкращої актриси на ММКФ за виконання головної ролі у фільмі Вікторії Трофименко «Брати. Остання сповідь») — наша розмова відбулася після київської прем’єри «Тихих пісень», львівську заплановано на жовтень.

«ТИХІ ПІСНІ» — ЦЕ УНІКАЛЬНЕ ПОЄДНАННЯ, КОЛИ МУЗИКА ЦІЛКОВИТО ПЕРЕБУВАЄ НА СЛУЖБІ У СЛОВА

— Для мене взагалі був великий день — репетиція з Сильвестровим! Це живий геній: така простота, вишуканість, невдавана щирість! Він ніби й не живе серед усього того, що нас оточує. Перше, що він сказав, коли прийшов: «Я понял, что они — беженцы. Они не могут сейчас находиться в России — ни Мандельштам, ни Лермонтов, ни Пушкин, ни Тютчев... Им нет места среди холуйских мозгов, среди путинского самодержавия. Они же просто сбежали оттуда, понимаете? Давайте же приютим их — здесь им еще есть среди кого и для кого жить...» Напевно, зараз це дуже на часі. Ми в Україні пройшли через біль, через різні випробування — душевні, духовні, моральні, психологічні... І вже змирилися багато з чим, — каже Наталія Половинка. — У нас навіть злості й образи вже нема, ми це переросли. А разом з тим, ми конче потребуємо мови, причому дуже простої, яка є поза всіма поділами — навіть поза поділом на російське та українське, бо цей поділ більше не дає нам енергії. Мені здається, ця мова є не в багатьох поетів, але вона є в Шевченка, Стуса, Мандельштама, Лермонтова... Коли ми зараз почнемо більше звертатися до цих геніїв, то ми впізнаємо і в собі ті речі, які не старіють і ні від чого не зношуються — ні від війни, ні від терпіння постійної наруги, постійної брехні... Цю властивість має сам Валентин Васильович: мудрість та ясність погляду. Все бачити — і ні з чим не змішуватися. «Тихі пісні» — це унікальне поєднання, коли музика повністю на службі в слова. Там дуже проста фактура — але співаки знають, як складно з цією простотою. Вона ніби омиває тобі погляд. І це часом важко зносити: ти би не хотів дивитися так на світ, не хотів би бачити аж всю його правду. А музика дає таку можливість. З одного боку, це треба перетерпіти, а з іншого — за те ж ти й маєш свою нагороду.

— «Словно тройка коней оголтелая, Прокатилась во всю страну....» — зал, здається, аж здригнувся від цього єсенінського рядка...

— Там мало не в кожному вірші є те, що прозирає ніби з теперішнього часу. Але з цим матеріалом треба побути побільше, щоб ці речі пробилися. І тоді вони торкаються людей. Недарма цей рядок так торкнув слухачів. До речі, й мене теж — він буквально стирчить у часі: «Напылили кругом. Накопытили. И пропали под дьявольский свист...» Це стосується не тільки України чи Росії, про яку говорить Єсенін: як ми самі, люди, ставимося до свого рідного, святого — своєї землі, свого неба...

— Ви багато років пов’язані з театром, знімаєтеся в кіно... Ким насамперед себе відчуваєте, актрисою чи співачкою?

— Я думаю, що покликання моє — співак. У старому значенні цього слова, дуже близькому до слова «поет». Співак, співець мусить поєднувати в собі й в усі часи поєднував музику та акторство. Я розумію: для професії, для оволодіння технічними засобами ти повинен із чимось себе співвіднести, усвідомити особисто для себе, до якої когорти найперше належиш. Але, по суті, я не можу «розділити» себе на жанри. Це покликання: служити людині, її цілісності, служити слову і пронесенню цього слова у часі.

«ТИ ПОВИНЕН СТАТИ МІСТКОМ ДЛЯ ІНШИХ ЛЮДЕЙ, ЯКИМ ВОНИ ЗМОЖУТЬ ПЕРЕЙТИ»

— Покликання — тобто місія?

— Ну, як місія... Поставили тебе — працюй, вперед! Ти — солдат. Воюй! Часом це мука, а часом — така неймовірна радість, що не можеш натішитися!

...Хоч як мені важко буває з театром, але я все життя не можу від нього відійти, бо лише театр учить бути «тут» і «тепер». Діяти, чинити акт. І саме для цього він вимудрував усі свої технології. Ти повинен стати містком для інших людей, яким вони зможуть перейти, або порталом, через який інші перебіжать... Ми ж усі однаково складені, просто буває мить, коли ти щось дозволяєш собі — і раптом люди, перед якими ти стоїш, теж собі це дозволяють. От такий простий закон театру.

— Розкажіть, про центр «Слово і голос», який ви створили...

— Ми називаємося — Львівський муніципальний театральний художньо-дослідницький та освітній центр «Слово і голос». Наша діяльність — це служіння пісні та слову в тому часі, в якому ми живемо. А форма виникає як результат, і вона буває різною. Часом — на перетині жанрів, часом — театральна, часом — суто музична. Якщо запитають, чи це музика, я скажу, що це музика, — якщо зайти з території театру, то це театр. Сьогодні театр в усьому світі починає голодувати на правдивий акт, шукає цього акту. Одна з таких спроб — театр документа, дуже популярний. Наприклад, Анатолій Васильєв ще кілька років тому казав: «Театр сейчас невозможен, возможна только школа театра. Исчез актер. Исчез человек, способный на акт». Нехай він висловився у загостреній формі, але правда — в тому, що акторство уже досить давно почало «підміняти» цей правдивий акт імітацією. У «Слові і голосі» ми намагаємося рухатися до першого завдання актора, чим є дія тут і тепер, у реальному часі, з цими людьми. Як сказав Гротовський, актор має виступати в ролі вісника, а публіка — свідка.

Є «кити», на яких ми базуємось, Перший — це закони театру, як класичного, так і заповіді Гротовського, Кліма, ідеологія театру Сергія Ковалевича. Другий «кит» — це пісня як спосіб зв’язування реальностей. І третій — традиція як механізм передавання з рук у руки в часі. А сфера діяльності — це дослідження, але дослідження художнє, бо художня парадигма все ж відрізняється від наукової.

Наприклад, понад 15 років ми займаємося проектом «Ірмос», шукаємо «дорогу» до ірмосів — давніх духовних наспівів України, які після XVIII століття вийшли з ужитку в церквах і зараз є лише в рукописах і стародруках. У них міститься величезний запас інформації для сучасної людини — живі вібрації, які тримають, вчать віри, вчать, як жити. У певний історичний момент ми від цього відмовилися, а зараз вони промовляють до нас. І сучасна людина відгукується — душею, свідомістю, навіть поза релігійними поділами чи уподобаннями. А це означає, що ці наспіви запитані, що вони роблять свою роботу в часі, і я сподіваюся, що колись вони повернуться в церкву— ще за мого життя. Наша робота — це довготривале дослідження, постійне відкриття — радше того, що вони хочуть від нас, аніж того, що ми маємо з ними робити. Це та ж обернена перспектива, що й в іконі: ти слухаєш, що вона промовляє, а не просто товчешся об неї чолом.

Те саме — з народною піснею, яка на наших очках зникає, буквально йде під землю — з бабцями, які забирають її з собою... І цей надзвичайної глибини зміст, який пов’язаний із підґрунтям серця людського, не записується в нотах. Те, що зібрали фольклористи у своїх експедиціях, є лише відзвуком чийогось життя. Ноти — це ніби ієрогліфи, і щоб їх розшифрувати, треба мати величезний інтерес, волю до знань і прагнення дізнатися зміст. Для сучасних співаків, композиторів, музикантів це — іноземна мова. Але щойно ти підходиш до цих пісень не з ремісничих понять, а з царини світогляду, то не можеш їх відкрити інакше, аніж поєднанням розуму і серця, — такою мірою вони насправді є чимось більшим, сучаснішим, молодшим за нас. Як сніжинка несе всю інформацію про воду, так і пісня несе в собі всю інформацію про людину, про те, як любити — мати поруч із дитям, чоловік із жінкою, природний зв’язок між небом, лісом, полем... Взагалі — як жити в гармонії. І коли людина працює з піснями, це впливає на неї, несе їй якусь життєво необхідну інформацію.

Темп життя сучасної людини такий напружений, що найчастіше вона просто не має часу замислитися над цим. І тому людей, справжніх однодумців щодо цього, небагато. Колись я запитала одного старого танцівника буто (напрям японського танцю, що виник у середині ХХ століття), чи має він учнів. Він відповів: «Так, ось вони, зі мною». То були дві дівчини, лише дві! І я подумала: у такого майстра, в таких роках — лише двоє учнів? Не знаю, правда, скільки буде таких побратимів у підсумку мого життя...

— А зараз вони є?

— Так, теж двоє — Юля Цвях і Назар Романюк. Але графік наш дуже насичений, плюс навчальні проекти, плюс загальноосвітні — такі, як «Мистецький університет» та «Дні української культури в Україні».

Сам формат «Слова і голосу» непростий, не всюди його впишеш. Дуже важлива робота адміністратора. У нас працювала донедавна Катерина Зайко, і я їй дуже вдячна. А зараз прийшла Нателла Шавадзе, це дуже цінне для нас надбання, бо вона вміє мислити поміж форматами, поєднувати, здавалося б, непоєднувані речі. На світлі у нас Богдан Дворник, він один у Львові, хто так світить! А крім того, у нас все, як має бути — навіть прибиральниця є!

У нас невеличкий зал, інтимний, з хорошою акустикою. Тут дуже добре співається кобзарям, грається музикантам, камерним ансамблям. Маємо орган «Хамонд», є концерти класичної музики, та ми б хотіли, щоб на органі грав і якийсь джазовий музикант.

Є проекти, які поєднують «Слово і голос» та академічних музикантів — насамперед, «Страсті Христові» («Stabat Mater») на основі найдавніших духовних наспівів України та арій Баха і Генделя. Причому на початках я думала, що в першій половині буде наша музика, а в другій — класична, але раптом з подивом помітила, що вони абсолютно кладуться в парі. І дуже цікаво спостерігати той момент, коли вони одна до другої промовляють, коли ці форми живлять одна одну змістом. Виходить дійсно Хресний шлях у музиці.

У Львові ми робили цей проект у Домініканському соборі у Страсний тиждень, причому це зійшлося в часі з Благовіщенням. Було дуже багато молоді, людей різного віку, з маленькими дітками, які стояли, сиділи, рухалися. Пролунав перший звук — і я побачила, як всі вони раптом стали дуже зосередженими. Я була в шоці — адже актор все одно розраховує, що спочатку він щось зробить, а тоді включиться публіка. А тут навпаки: мене ніби мотузком потягло вперед. І весь час у мене було таке відчуття, що ми оремо землю, і ти сам не керуєш, а впряжений разом з усіма. Одночасно стояла велика черга до сповіді, і священик мені наприкінці сказав: «Знаєте, багато хто підходить до сповіді формально. А сьогодні я, навіть не прислухаючись до того, що ви співаєте, зі сповідей людей зрозумів, що відбувалося щось правдиве».

Тому ти робиш, що маєш робити, а «верстат» тобі завжди подадуть. І тут стають тобі в пригоді всі, хто знає, що таке справжня праця — і Бах, і Гендель, і ті люди, які долучилися до духовного наспіву, роками його передавали і зберегли до сьогодні.

«Слово і голос» — це така собі «точка зборки», і дякувати Богу, що ми маємо муніципальний захист, стипендію. А восени хочемо відкрити міжнародну школу традиційної народної пісні та духовного наспіву. Це моя давня мрія, адже той величезний духовний та смисловий потенціал, який є в Україні, потребує того, щоб сюди їхали і тут, на місці, вчилися. Бо ми вже доволі багато порозвозили по світу всякого добра. І воно там — як крапля в морі, а тут нам треба наполягти на своєму «золоті» і його зберегти. Люди мають їхати до нас учитися того, що забули там, і привозити сюди те, чого ми не цінуємо в самих собі. Привозити порядок, дисципліну, вміння працювати. Бо ми тільки кажемо, які ми роботящі, а насправді дуже багато працюємо «вхолосту», в нікуди, щось робимо тільки заради роботи. Вони ж можуть привезти з собою знання щодо організації праці, а в нас учитися тих багатств, які лежать у нас під ногами, — віри нашої, і культури, і поезії, і пісні.

«ПРАВДА ВІЧНА!»

— Кожна розмова сьогодні не може не торкатися війни, яка триває в нашій країні уже понад рік. Чи інтуїція промовляє вам щось про це?

— Сюжетів я не бачу, я не екстрасенс. А те, що я відчуваю, що завдяки музиці відкривається мені більше... От ми про тих, хто в Донецьку чи в Росії, кажемо — «зомбі», «зомбовані». Нємцова убили, і ніхто криком не кричить... Що їм ще треба, аби їх сколихнуло? Що керує людьми, які так брешуть? І я збагнула, що це — їхній свідомий вибір, а не те, що хтось когось «зазомбував», чи обманув, чи налякав. Бо так, як Сталін лякав, зараз не лякають. А реакція в людей, рабство — глибше укорінені, аніж у сталінські часи.

Це — свідомий вибір. Кожної миті, кожної секунди всередині кожної людини відбувається вибір. Або ти вибираєш слух серця, або оці свої ментальні конструкції. І ясно, що серце пов’язане з вірою та совістю, а ментальні конструкції — керовані. І лише сама людина вибирає, куди пристати.

Цей вибір — дуже практичний, майже предметний. Може, благословення нашого часу в тому, що бруд настільки оголився — нам його просто поставили перед очима. Уже нічого не приховано в тумані, ти обираєш з відкритими очима. І бути відповідальним за свій вибір треба теж самому. Причому це не залежить від того, чи ти в Росії, чи ти в Україні, і на чийому ти боці.

Можна простіше сказати: це просто слух на правду і не-підміну. Якщо правда — тут, то хоч би чим ти виправдовував підміну, все-таки не робиш по правді. А якщо робиш по правді — то май на увазі, що це комусь не сподобається, тобі може бути важко. Але це твій вибір. І його зараз роблять хлопці, які там. Все довкола їм каже: тікай з армії, уряд бреше, гроші крадуть... Та в них є така правда, яка не залежить від цих думок, віянь, реалій. Бо реалії сьогодні є, а завтра — нема. Всевладний Янукович сьогодні є — завтра нема, так само, як і ті, хто зараз сидять нагорі, і бреше, і краде... А правда — вічна.

Війна іде на території кожної людини, і тобі стає зрозуміло: те, що ти робив сьогодні — то доклався або до війни, або до миру. Попри всі гучні гасла, це відбувається на рівні совісті — твоєї власної.

...Зараз всі кошти вкладаються у війну, але якщо рівно стільки ж — я не побоюся так сказати — не почати швидко вкладати в культуру, то у нас вичерпається енергія. А ми повинні мати, чим жити завтра, мати передчуття завтрашнього дня, і воно лежить у культурі й духовності! Інакше це наша поразка — на рівні думки. Цю віру треба підживлювати, їй треба дати повітря, поштовх у завтрашній день. І можновладці все одно будуть змушені це зрозуміти, тому що іншої дороги просто немає.

Духовне піднесення уже не може просто піти в нікуди. Я зараз чую: о, знов... як шкода... і це програли... і цю революцію спустили на гальмах. А я кажу: цього не може бути! Ми ще у школі вчили, що енергія не зникає. То насправді була енергія Божої Благодаті, яка була весь час Майдану. Вона не може зникнути, розщепитися, вона може знайти собі інші виявлення, і вона жива. Я бачу це по наших дітях. Це чуття на правду нічим не замилюється і спонукає до нового кроку. Справа не в тому, щоб ми постійно робили революції, а в тому, щоб ми нарешті навчилися не лише захищати й відбиватися, а й творити за нашого життя.