Вплив давньоболгарської культури

Важливим культурним чинником у Середні віки для слов’янських народів, які прийняли православ’я, а також предків румунів і молдаван була старослов’янська мова, котра спочатку внормовувалася в Болгарії. Цією мовою здійснювалася культурна комунікація в православному слов’янському світі. Тоді вона відігравала приблизно таку роль, як латинська мова в католицьких країнах Європи. Нею перекладалися класичні тексти переважно з грецької мови, а також писалися оригінальні праці. Ці твори не були надбанням лише одного православного народу. Зроблені у ІХ—Х стст. на території Великої Моравії та Болгарії переклади релігійних текстів, а також написані оригінальні твори знайшли поширення в Київській Русі та в інших православних країнах Східної Європи. Це стосується писемної спадщини Костянтина й Мефодія, чорноризця Храбра, Іоанна екзарха Болгарського, Климента Охридського та інших.

Значне поширення в православних землях Сходу Європи мав перекладений у Болгарії «Збірник царя Симеона». Він став відомий на Русі як «Ізборник Святослава». Його руський варіант став основою створення численних списків цього твору. Зокрема знайдено Хілендарський список, поширюваний серед сербів, а також Бухарестський список, який, відповідно, розповсюджувався серед православних румунів. І «Збірник царя Симеона», й інші вказані тексти витворили необхідну текстологічну базу для філософствування в православних країнах Сходу Європи.

У ХІІ—ХІІІ стст., коли Болгарія переживала занепад, вона живилася культурними здобутками Київської Русі. Тут стали відомими твори Феодосія Печерського, Нестора, Кирила Туровського. Але особливо популярним було «Слово про закон і благодать» Іларіона. 1264 року афонський чернець Доментіан, розповідаючи про поширення християнства серед південнослов’янських народів, дослівно повторює окремі місця з цього твору.

Якщо ми звернемося до ранньомодерних часів, то побачимо, що видана в Україні Острозька Біблія (1581), інші українські друки, напрацювання Київського митрополита Петра Могили та його українських сподвижників («Требник», «Катехізис») були відомі не лише в Україні, а й у Білорусії, Росії, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії.

Вищесказані факти дають підстави говорити про існування єдиного культурного простору, до якого в період Середньовіччя входили православні народи Східної Європи, що послуговувалися старослов’янською мовою. Звісно, культурна єдність цього простору була відносною, як і, наприклад, культурна єдність «латинської» Європи чи мусульманського світу. Але на рівні елітарної культури між православними народами Східної Європи було багато спільного. Це й однакова релігія, й одна сакрально-елітарна мова, приблизно однакова лектура тощо.

Становлення православно-слов’янської традиції пов’язане з поширенням християнства серед слов’янських народів. У 60-х рр. ІХ ст. християнство східного обряду стає офіційною релігією у Великій Моравії, Болгарії й на теренах Київщини.

Через певні обставини Велика Моравія, де діяли «апостоли слов’ян» Костянтин і Мефодій, так і не стала основним культурним осередком православно-слов’янського світу. Ця роль дісталася Болгарії. Культурне піднесення в цій країні спостерігалося за правління царя Симеона (893—927).

Симеон провів молоді роки в Константинополі й «вкусив плодів» візантійської освіченості. На замовлення царя було укладено згадуваний «Збірник царя Симеона», основою якого була створена у Візантії в ІХ ст. «Книга спасіння...» Цей твір виник в умовах богословських дискусій, а його укладачі поставили перед собою мету в живій та яскравій формі розкрити основні принципи християнського віровчення — про троїчність Бога, про боголюдську природу Христа тощо. Однак зміст книжки не є суто релігійним. Трактуючи ту чи іншу проблему, укладачі часто виходили за межі чисто церковних питань, залучаючи знання з галузі філософії, економіки, історії, географії, права тощо. Тобто це була енциклопедична праця, куди ввійшло 25 текстів грецьких авторів — Василя Великого, Кирила Олександрійського, Іоанна Дамаскіна, Максима Сповідника, Іоанна Златоуста й інших візантійських мислителів. Є там відомості з «Органону» Аристотеля, трактування аристотелівської «Метафізики», здійснене Максимом Сповідником.

У «Збірнику царя Симеона» зустрічаємо розроблену філософську термінологію старослов’янською мовою. Саме з часів появи цієї книжки є підстави вести мову про початки православно-слов’янської філософської традиції.

«Збірник...» не дійшов до нас в оригінальному варіанті. Часи розквіту болгарської культури наприкінці ІХ — початку Х стст. швидко змінилися періодом занепаду. Багато писемних пам’яток, створених у цей період, було знищено. Однак «Збірник...» потрапив у Київську Русь, де став відомий під назвою «Ізборник Святослава» в двох редакціях — 1073 і 1076 рр.

Найвидатнішим мислителем періоду правління царя Симеона вважається Іоанн, екзарх Болгарський. Богослів’я та філософію він вивчав у Константинополі. Здійснив переклад значної кількості творів отців церкви, зокрема праць Василя Великого. Йому належить переклад «Діалектики» Іоанна Дамаскіна, відомий під назвою «Небеса». Очевидно, Іоанн брав участь і в підготовці «Збірника царя Симеона».

Одним із найбільш відомих творів Іоанна був «Шестоднев» і коментар до нього. У «Шестодневі» використовувалися твори Василя Великого, Іоанна Хризостома, Северина Гевальського, Теодора Кірського, Кузьми Індикоплова та інших. Також Іоанн звертався до праць представників античної філософії, Аристотеля й Гіппократа. У «Шестодневі» демонструється позитивне ставлення до філософії Платона. Там зустрічаємо твердження, ніби Платон висловлює ті самі думки, що й Біблія. Тобто малася на увазі віра в безсмертя душі, єдинобожжя тощо.

У «Шестодневі» дається детальний опис матеріального світу. В його основі лежать чотири стихії (вогонь, вода,земля й повітря). Така думка мала поширення в античній філософії. Бог, створивши ці стихії, продовжує ними керувати, оскільки вони самі по собі не здатні поєднуватися. Загалом же матеріальний світ трактується позитивно, бо він створений Богом для людини. Людина, відповідно, перебуває в центрі Всесвіту.

Вона володіє безсмертною душею. Душі мають також інші живі істоти, але тваринні душі, на відміну від людських, помирають разом із тілом своїх господарів. Головною якістю людської душі є розум, тобто здатність розмірковувати й думати. Завдяки розуму людина пізнає навколишній світ, розрізняє добро та зло, неправду та істину, корисне та шкідливе. Володіння розумом тісно пов’язане зі свободою волі. Кожна людина робить те, що хоче.

Загалом людина живе в подвійному світі, де ведуть боротьбу Бог та диявол, добро і зло. Справа людини — вибирати, з ким іти — з Богом чи дияволом. Залежно від поведінки людини на Землі складається її доля в потойбічному житті.

Як бачимо, в «Шестодневі» Іоанна поєднувалися ідеї античних філософів (передусім — Платона й Аристотеля), християнських неоплатоніків і, можливо, навіть ідеї, притаманні тогочасній болгарській «народній» культурі. Окрім Преслава, столиці Болгарії часів царя Симеона, ще одним центром культурного життя в країні стає Охрид на території нинішньої Македонії. Сюди після вигнання із Великої Моравії переселилися учні Костянтина й Мефодія, Климент та Наум. На жаль, багату спадщину охридської школи було знищено в ХІ—ХІІ стст., і вона не дійшла до нашого часу.

Золоті часи царя Симеона змінилися феодальними усобицями, гострими конфліктами з Візантією. З допомогою Київського князя Святослава візантійцям вдалося розгромити Болгарське царство. 971 року східна частина країни перейшла під владу Візантії. Тоді на теренах Македонії виникає Болгарська держава зі столицею в Охриді. На той часі припадає розквіт Охридської школи. Однак ця держава проіснувала лише до 1019 р., після чого підпала під владу Візантії. Поневолення візантійцями Болгарії тривало до кінця ХІІ ст.

ХІ—ХІІ стст. для Болгарії були часом не лише господарського, політичного, а й культурного занепаду. Грецьке духовенство здійснювало жорстку еллінізацію краю, викорінюючи набутки слов’янської культури.

В умовах розрухи й культурної дезорієнтації виникає і набирає поширення рух богумілів. У доктрині останнього дослідники схильні вбачати східні, зокрема маніхейські мотиви. Богуміли створили численну літературу, в якій розробили альтернативне християнству вчення. Далеко не вся вона дійшла до нас. Одним із автентичних богомільських джерел вважається «Таємна книга» (або «Євангеліє Іоанна»), в якій викладаються погляди представників цієї доктрини.

Загалом можемо констатувати, що наприкінці ІХ — початку Х стст. саме Болгарія була центром православної слов’янської культури, а діяльність болгарських книжників мала вплив в різних куточках слов’янського світу, зокрема на Русі. Саме остання «перейняла естафету» від Болгарії. Наприкінці Х ст., за часів князя Володимира, християнство стало в Київській Русі офіційною релігією. Цікаво, що, за свідченнями «Повісті минулих літ», одну з головних ролей у хрещенні Володимира відіграв болгарський священик Анастас. Він нібито допоміг Володимирові здобути Херсонес і там хрестив князя. Ймовірно, Анастас був настоятелем Десятинної церкви — одного з найстаріших храмів Києва. Завдяки Анастасові та іншим освіченим болгарам в Київській Русі з’явилися книжки старослов’янською мовою. Тому відразу ж після Володимирового хрещення князь організував школу в Києві. Зрозуміло, що без підготовлених вчителів та відповідних книжок це було зробити неможливо. І, схоже, що вчителі та книжки були взяті з Болгарії.