Експозиція вміщує майже увесь доробок Михайла Львовича Бойчука та його школи, а також можна побачити відео з реконструкцією зовнішнього вигляду фресок, відомих із чорно-білих фото газет 1920 — 1930-х.

«Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтеся. Не треба боятись запозичувати в іншого, треба намагатися зробити краще. Індивідуальність сама виявиться, коли майстер визріє», — вчив М. Бойчук. А ось — ще його висловлювання: «Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва — не археологія, а вічно жива правда».

Михайло був одним із сімох дітей у простій сім’ї з глухого села Романівка на Галичині. Навчання у Відні, у Краківській академії мистецтв і Мюнхені Бойчуку допомагав оплачувати митрополит Шептицький, вражений силою таланту молодого художника. 1907 р. М. Бойчук переїхав до Парижа вчитися в академії Поля Рансона у Поля Серюзьє. А 1909-го заснував там власну школу-майстерню. Учнями-однодумцями стали Микола Касперович, Софія Налепінська, Софія Бодуен де Куртене та інші. «Renovation Byzantine» — назвали їх французи (а «бойчукізм» — радянський ярлик, який прижився). Під час паризького Осіннього салону (1909) та Салону незалежних (1910) майстерня мала фурор. Та одразу опісля того як 1911 року Михайло Львович повернувся до Львова, гурток розпався...

— Якби Бойчук пробув у Європі бодай ще декілька років, напевно, мали би всесвітньо відомий «візантійський» стиль. Визнаний нарівні з імпресіонізмом і такий самий шанований, — каже мистецтвознавець, відомий дослідник «бойчукізму» Ярослав КРАВЧЕНКО (син «останнього бойчукіста» Охріма Кравченка, який зберігав вірність традиціям власної художньої школи все життя). — За життя Михайла Львовича це збуло «заборонене» мистецтво! На початку 1950-х у Львові за наказом чиновників ще палили картини самого М. Бойчука, як «антирадянські та націоналістичні». (На згадку про відповідні реалії частина картин різних авторів у «Арсеналі» — у «шрамах» з тертої, навіть виїденої кислотою, фарби. Їх неможливо відреставрувати...)

Розмірковуючи про «стиль», Я. Кравченко має на увазі дуже відому культурологічну концепцію. В історії української культури фахівці вирізняють три хвилі «великого стилю». По-перше, це давньоруська доба. По-друге — епоха бароко. Третьою і допоки що останньою стала доба початку — першої треті ХХ ст., коли нова генерація українців шукала шляхів творення нової, модерної української нації (завершилося все «Розстріляним Відродженням»).

ОЛЕКСАНДР САЄНКО. «ПОРТРЕТ МАТРОНИ САЄНКО», 1922 Р.

— Для мене «Бойчукізм. Проект «великого стилю» — це історія про спробу модернізації України. Зараз знову намагаємося «увійти до Європи»! Якщо тримати перед очима власну історію, можна уникнути помилок, — майже в унісон з Я. Кравченком коментує концепцію виставки її співкураторка (разом із Вікторією Величко та Ігорем Оксаметним), керівник відділу музейної справи «Мистецького Арсеналу» Ольга МЕЛЬНИК.

За рік роботи над створенням великої (першої в Україні з самого 1990 р.!) дослідницької експозиції «бойчукістів» «арсенальці» залучили до проекту чи не всі провідні музейні та архівні установи країни й численних приватних колекціонерів («відзначився» хіба що Національний історичний музей України, який відмовився надати один із дуже важливих експонатів).

Понад 300 живописних, графічних, мозаїчних творів Михайла і Тимофія Бойчуків, Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської, Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Миколи Рокицького, Сергія Колоса, Охріма Кравченка справляють неймовірне враження. На окрему розмову заслуговує сценографія та ляльковий театр «бойчукістів», майже, невідомі широкому загалу глядачів.

ОЛЕКСАНДР САЄНКО. «ПОРТРЕТ МАТРОНИ САЄНКО», 1922 Р.

Втім, на виставці йдеться радше про долю творів, ніж про реальне життя самих художників. З погляду композиції мегазібрання розділили поміж двома залами. У першому — твори, які свідчать про пошуки Михайлом Бойчуком та його учнями-однодумцями власного стилю. Другий розділ — розквіт «бойчуківського» руху. І його занепад... Про зміни, які відбувалися в житті країни, та самих художників можна судити за змінами у творчості — більш схематичними стають роботи, більш заідеологізованими — їхні сюжети...

25 листопада 1936 р. Михайла Львовича заарештували. 13 липня 1937-го в Києві його було розстріляно разом з Іваном Падалкою та Василем Седляром. 11 грудня того ж року як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників» стратили Софію Налепинську-Бойчук. (На сьогодні в Україні збереглися рештки лише трьох монументальних розписів школи Бойчука. До них досі не мають доступу навіть музейники...)

Виставку «Бойчукізм. Проект «великого стилю» можна побачити до 28 січня.