Владислав Кришовський, за його власним визначенням — художник-автодидакт. Народився 12.12.1986 у  місті Корсунь-Шевченківському Черкаської області. Вчився на аерокосмічному факультеті Національного авіаційного університету та в Київському інституті бізнесу та технологій (фах — психологія). Займається живописом і графікою. Живе і працює у Києві. Активно виставляється останні 4 роки, основні експозиції — («Люди Голови Клітки», центр сучасного мистецтва «Білий Світ», Київ, 2017), «Бока Хуніорс» і «Trinity» (обидві — Арт-простір «Барви», Київ, 2019), «Boston Dynamics» (ЦСМ «Білий Світ», спільно з Олександрою Кришовською, 2020), «Корінь Квадратний» (БК «Енергія», Славутич, спільно з Олександрою Кришовською, 2020) «Johnson & Johnson» (галерея «Imagine Point», Київ, спільно з Дмитром Кришовським, 2020). Дружина Олександра — так само художниця.

Місце Влада Кришовського в мистецькому краєвиді Києва — унікальне. Його стиль складають влучний і дуже чорний гумор, абсурдні ситуації та чудернацькі герої, дивні плями, потворні лінії, нечитабельні написи й заплутані схеми, наче перемальовані з чужопланетного підручника. Цей дитинний і водночас хуліганський живопис мало кого лишає байдужим.

Ми розмовляли з Владом у Центрі «Білий світ», де щойно відкрилася його нова виставка з оманливою назвою «Романтична колекція».

ЧЕРЕПИ Й ОЛІВЦІ

— Як ви стали художником?

— Вчився спочатку на інженера, потім на психотерапевта. Коли працював у психологічному центрі, познайомився з майбутньою дружиною, котра працювала в іншому психологічному центрі. Спочатку були робочі стосунки, потім почали зустрічатись. За пару років мені захотілося творити. Саша сама дуже творча, сиділа в’язала, я сказав: «Теж хочу чимсь займатись». І вона мені на день народження подарувала олівці. Це був перший знак.

— Отак просто?

— Заради справедливості: мій молодший брат Дмитро — художник. Я весь час був у відповідному інформаційному полі. Та й сам у дитинстві дуже багато малював, ліпив. Просто в якийсь момент припинив це робити. Дмитро навпаки: у дитинстві до творчості був байдужий, а десь із 7 класу почав малювати графіті. Я, навпаки, пішов у математичний ліцей. А з кінця 2014 почав знову малювати для себе. Вдома, олівцями, акриловими фарбами. Через деякий час це побачили знайомі художники і сказали: «Цим треба займатися системно».

— Але чому ви кинули малювати?

— У молодших класах у нас була вчителька  — заслужена художниця. Так ми з братом шокували її тим, що малювали черепи й тому подібне. Було завдання одному з нас на тему «як ви провели літо?» Я намалював, наче ми з братом могилу копаємо. Такі от дитячі жарти. Я в навіть у 1 класі в творах писав не про їжачка під деревцем, а про якогось привида. Під впливом телевізора, якихось дитячих страхів... Батьки й учителі хвилювалися, що дитина таке малює. Коли ж я підріс, то подумав, що, мабуть, таким чином привертаю увагу й так робити не треба. Кинув. Зараз розумію, що дуже гарно, що та емоція засіла і вистрибнула через 15-20 років. Можливо, я б тоді вималювався і все.

ПО МАТЕРІ

— Ви зовсім відійшли від творчості?

— Почав писати невеличкі оповідання. В 1996-97 з’явилися касети Подерв’янського. Мені дуже сподобалось. У першу чергу матюки, звісно. Я так загорівся, що сам написав п’єсу з матюками і записав її на касету, вона пішла гуляти по класу. Трапився навіть скандал, коли її забули в класі англійської мови. Там були магнітофони й хтось на уроці увімкнув мій запис. На щастя, я змінював голос.

— І що з нею сталося?

— На жаль, пропала десь. Дуже шкодую. Було б дуже цікаво почути — бо воно таки було нетривіально — не просто лайка, а сюжет і жарти. Так що креатив весь час пер. І я взагалі людина весела й з гумором.

— Ви народилися у Корсунь-Шевченківському. Як він вплинув на вашу мистецьку сторону?

— Так, народився там, але в 3 роки переїхав з батьками в Черкаси. Все моє дитинство ми жили на два міста. У Корсуні вся рідня, їхати 40-50 хвилин; тобто на вихідні, на канікули — там. Культурне зростання мене й брата відбувалося саме в Корсуні. Колись я його називав навіть маленька Одеса. Там свій говір, свої слівця, дуже колоритні люди. Там дуже гарні пляжі, природа, там є замок. Дуже багато наших друзів та їхніх дітей приїздили туди звідусіль — з усієї України, з Росії, з Ізраїлю. Це таке інтернаціональне курортне містечко.

ПО-ДОРОСЛОМУ

— Чи ви пам’ятаєте момент, коли відчули, що ви мистецтвом займаєтесь уже по-дорослому?

— Коли поїхав уперше на пленер з художниками — тобто без будь-яких особливих намірів почав робити те, що мені подобається. Вони на мене звернули увагу — думали, що я теж професіонал, просто тихенько собі щось малюю збоку. Почали розпитувати, здивувалися, що я мало не вперше в житті, наприклад, пишу олією. Це і тоді, і зараз далеке від великої майстерності з погляду образотворчої класики, але було цікаво. Тож мені й сказали: «Тобі треба цим займатись». Відчуття себе художником народжується тоді, коли стикаєшся з зовнішнім середовищем, з правильним відгуком. Зараз ми живемо в інформаційну еру і багато художників малюють удома, але завдяки доступу до інтернету можуть швидко розвиватись. Приходять хлопці й дівчата, питають: «А як зробити виставку?» Я відповідаю, що треба точно розуміти, хто ти  і який рівень твоєї майстерності. Яку ти нішу займаєш. Я весь час ставлю собі такі питання. Весь час рефлексую, часто незадоволений собою, і взагалі стиль, у якому працюю, дуже відмінний від класики і якогось традиціоналіста може обурювати — але це життя. Ми живемо в еру, коли можливо все.

— Ви кажете про пленери, але, дивлячись на ваші картини, не можу вас на тому пленері уявити.

— На тих, на яких я був, сучасні митці працюють з тим, що тут і зараз з ним відбувається. Хтось якусь гору на екскурсії побачив, хтось пляшку, хтось горобця. Тобто пленер я сприймаю як місце, де тебе ніхто не чіпає 2 тижні і ти максимально продуктивний. Міні-зміни стилю ставались на пленері саме тоді, коли ти зранку можеш вийти, попрацювати, поспілкуватись із художниками, посміятись — бо пленер дуже нагадує дитячий табір. Мої найяскравіші життєві враження пов’язані з пленерами, бо ти в одній колбі відгороджений від світу з дуже цікавими, як правило, людьми. Хороший художник — вільна й цікава людина. Коли спілкуєшся з ним, це дуже заряджає.

БРАТИ

— Ваш брат теж художник...

— З ним у нас різниця 1 рік і 8 місяців. Він формально молодший. Але так склалось, що ми все життя разом, наче близнюки. Могли в дитинстві трохи сваритися, але всі компанії, всі друзі у нас спільні. Зв’язок у нас міцний, особливо коли ми виросли й свої родини з’явились. На лице ми несхожі, але хто нас бачив і не знав, що ми брати, починав питати, чи ми часом не родичі. Бо в нас однакова міміка, посмішка, погляд. Ми відчуваємо одне одного емоційно.  І ми ще маємо те, що називаємо «розгойдування човна». Коли хтось ідею придумує, інший до неї додає, і ми наче на протилежних боках човна отак качаємося. Тож ми взаємно доклалися до нашого формування.

— Між братами доволі часто буває серйозне суперництво. У вас такого зовсім нема?

— Я дивуюся, коли дізнаюся, що в інших родинах брат з братом можуть не спілкуватися. У нас могли бути ситуативні суперечки, але мені здається, що коли ми разом, то щось придумати, посміятися для нас набагато цікавіше, аніж сперечатися. А в чому суперничати? Наприклад, коли брат уже був зрілим художником, а я тільки починав і моїх робіт ніхто не бачив, він мене дуже підтримував у тому, що я робив, хоча я зараз дивлюся на ці роботи і вони мені не подобаються. Стороння людина сказала б: «Фігня». А він сказав: «Класно». Коли ми зустрічаємось на якийсь вечірці, то вже нікого не існує, окрім нас двох. Починаємо брати на себе ініціативу, всю увагу. Нікого більше немає. Так у нас склалося.

— В чому ви схожі, а в чому відмінні як художники?

— Ми не надихались один від одного в плані естетики. А спільне — емоція. Ми на це в першу чергу звертаємо увагу. Дуже важливо усвідомлювати, хто ти і який ти. Наприклад, я людина результату. А Дмитрові подобається більше процес, кожну деталь пропрацювати. А мене таке бісить, я так не можу. Мені подобається заливати, дряпати. Вперше я відчув задоволення від малювання, коли, не знаючи навіть достеменно, що роблю, пішов за своїм відчуттям і мені сподобалось водити по паперу, бруд розводити, Наче як дитина, що сидить у пісочниці, викопує ямку, заливає водою, паличкою розмішує. В мене були схожі відчуття. Брат любить працювати досконально, будувати замок по цеглинці,  а я як самоскид приїжджаю, висипаю все і роблю там печери.

— Досвід інженера й психолога стався вам у нагоді?

— Я б і не прийшов до мистецтва, якби не мав психологічної освіти, не працював з арт-терапевтами. Відпустити себе, зрозуміти, який ти насправді, звільнитися. Коли людина приходить у мистецтво, вона хоче все робити як професійний художник. Багато кому це вдається. Але багато хто забуває про свою дитинність. Згадуючи свої дитячі малюнки, я вважаю, що оця дитяча лінія найбільше просунула мене в тому, що роблю. А для декого дитячий малюнок це щось примітивне. Коли я бачу малюнки своєї племінниці чи дітей своїх друзів, то завжди дивлюсь уважно й іноді фотографую, бо там абсолютно непередбачувані рішення. Найвищий кайф — це так звільнити себе, щоб бути дитиною. Але це неможливо, бо є величезний дорослий досвід, який формує розуміння світу і дуже стискає можливу свободу. Але важливо йти поруч з тим дитячим і паралельно розуміти мистецтво. Бо є тонка межа між простою свободою і мистецтвом — весь час рефлексія, балансування туди-сюди.

Інженерна освіта теж дуже багато дала, бо естетика графіків, креслень, діаграм дуже засіла в мені. Торішня серія дуже графікоподібна. Хоча, коли вчився на інженера, малювати ті графіки було дуже складно й неприємно. Оце все під лінійочку... Краще максимально швидко зробити, хай кострубато,  отримати «трійку», тільки аби вони від мене відчепилися. Але ця естетика — стрілочка, цифирка, решіточка, — дуже гарно виглядає.

ТРУД І МЕТОД

— Ви називаєте себе автодидактом. Що ви вкладаєте в це визначення?

— Визначення «самоук»  надто спрощує. Автодидакт — це той, хто вчиться і саморефлексує. Я жодного уроку ні в кого не брав, але був на майстер-класах, дуже мене просунули пленери, де можна подивитись, як люди працюють. Багато дивлюся в Мережі. Ера інтернету дає змогу вчитись і набувати досвіду. Я професійний у тому стилі, в якому працюю. Як хтось сказав — художник труд замінює методом. Мені здається, я знайшов свій метод, знаю, що роблю. Якщо на початку завершена картина щоразу була більше удачею, то тепер я вже знаю кінцевий результат. Але шлях до нього непередбачуваний. От я працюю з фарбою і розчинниками, десь щось поллю-розіллю, і невідомо, куди потече фарба і який дасть ефект, але я знаю, що отут хочу пляму, а отут лінію, а як саме вони вийдуть — не знаю. Тому, мабуть, я професійний у тому, що весь час досліджую себе і матеріал, з яким працюю.

— Як ви розумієте, що картина готова?

— В моєму стилі вона може бути готова на будь-якому етапі. У багатьох сучасних художників — теж так. Взяти будь-яку роботу з тих, що тут висять, отам поставив паличку, отам прибрав — і теж може бути закінченою. Більше працює естетичне відчуття. Ти сам собі мірило.  Більшість робіт, які вчасно не потрапляють на виставку, я через пару місяців починаю доробляти. Бо за цей час  знайшов закарлючку, яка мені подобається, і хочеться її додати.

КОНІ РОБОТИ ФАНТИКИ КУПАЛЬНИКИ

— Наскільки мені відомо, ви створюєте навіть не цикли картин, а цілі світи. Можете про це розповісти трохи детальніше?

— Дійсно, на декількох попередніх виставках я давав опис концепції. Наприклад, була експозиція під назвою «Boston Dynamics». Ґрунтувалася вона на такому сюжеті: у той час як роботи з Boston Dynamics (американська компанія робототехніки — ДД) готуються захопити наш світ, автор вирушає у вигаданий всесвіт, де у війні з роботами перемогли коні. Вони стали панівною цивілізацією. Тож уся виставка — про планету, де панують коні, й вони собі на волі бігають і змагаються. І, до речі, вони вписані в графіки, немов ракети на інженерних кресленнях — зі стрілочками й числами.

— Дивлячись на ваші полотна, я ловлю себе на думці, що надихаєтесь ви не тільки кресленнями, але й кіном і навіть телебаченням.

— На мене дуже вплинули комп’ютерні ігри, зокрема, GTA (Grand Theft Auto — культова пригодницька відеогра,  події відбуваються у вигаданому штаті Сан-Андреас. — Д.Д.). Це, до речі, найуспішніша фінансова франшиза за всі часи, бо вона продавалася одразу зі всякими сувенірами — на 5 чи 6 млрд доларів. Там дуже багато яскравих машинок, ти можеш робити все що хочеш, там є головні герої, дівчата у купальниках ходять по локаціях. А ще хороший матеріал — дитячі наклейки, розмальовки, фантики з дуже маскулінними кіногероями на них. Все те, чим надихались діти ще в моєму дитинстві.

— Джерела дитячі, але з персонажами ваших картин відбувається не дуже дитячі речі. Стріляють, горять, потрапляють у пащу до крокодила. Народ не обурюється?

— Питають у мене інколи: «Чому ти такий злий?» Але я не малюю поганих людей, а погано малюю, а це різні речі!

— Ще один цікавий мотив ваших робіт — написи. Це суто зображальний елемент чи там є якесь інформаційне навантаження?

— Більша їхня частина — це псевдотекст і низки абстрактних слів. Я можу слухати пісню, почути в ній слово і вставити його, чи в інтернеті надибати. Мене навіть дратує, коли хтось пише текст на картині, аби його все зрозуміли, аби передати якийсь посил. В мене текст або дизайнерський прийом, або закарлючки, або послання до себе майбутнього — побачу і згадаю ту емоцію.

А якщо вже говорити про тексти, то дуже багато картин  є ілюстраціями до моїх оповідань. На першій виставці оповідання були навіть роздруковані. Робив картки — на одному боці картина, на другому — оповідання. Але наразі моя енергія скерована більше на картини. А якби б заборонили малювати — так, писав би оповідання.

— Що вас тішить як художника?

— Емоція і непередбачуваність простих рішень. Я захоплююсь  людьми, які володіють супермайстерністю, які вміють щось зробити дуже якісно, різноманітно, йти своїм шляхом. Але водночас це як у музиці. В класиці все вивірено по нотах, і тут же якийсь чувак  співає примітивну пісеньку під караоке, й вона вмить набирає мільйони переглядів.  Бо в ній є щось таке, що чіпляє. Я, мабуть, до такої естетики тяжію. Отака дурня і так просто. Якби це не я намалював, то це б мені сподобалось. Це теж такий критерій завершеності роботи.

БАРАХОЛКИ Й НЕПРАВИЛЬНО

— Чи є у вас захоплення поза мистецтвом?

— Останнім часом почав колекціонувати різні речі, ходити на барахолки. Ніколи раніше не захоплювався таким. А зараз черпаю натхнення від конкретних предметів. Якісь складані ножички, годинники з калькулятором, фігурки котів. Решта пов’язані з мистецтвом. Одне з головних джерел натхнення — музика. Іноді мені навіть сниться, що я складаю музику.  Було би більше часу...

— А який жанр вам більше до вподоби?

— Абстрактна експериментальна електроніка — хотілося б у цьому розібратися й погратися.

Був у друга  в домашній студії. Почав йому казати: «а давай так і так». Він каже: «Та це ж неправильно». — «Так у цьому весь кайф».  Наступного дня він мені подзвонив: «Ти правий, так, як неправильно — це цікавіше». Коли я працюю, повинна грати музика. Вона різна, мінялась з часом. Рок, реп, зараз узагалі абсолютно різні стилі. Скачую з Soundcloud пісні, більшість яких нікому не відомі. Люблю щось незвичне, просте, експериментальне. І можливо таким самим способом на своїх полотнах так і викладаюсь.

ОПОВІДАННЯ ВЛАДА КРИШОВСЬКОГО

Ми взяли інтерв’ю у Валентини С. Вона повідала нам цікаву історію.

У Валі вдома є живий кіт. Одного разу він сидів у неї на колінах, і вона говорила йому, який він гарний, хороший і ніжний. Кот різко зіскочив з колін господині і побіг до дзеркала в коридорі, щоб перевірити почуте. Він почав крутитися біля дзеркала і розглядати себе, і при цьому Валентині було чутно його гучне гурчання. Мабуть, cat був схильний до розпізнавання себе в дзеркалі — як відомо, це основний індикатор самосвідомості у тварин — і він заглянув до себе під хвіст.

Так тривало кілька днів. Одного разу, повернувшись з роботи, господиня виявила, що кіт сидить у її трусиках перед дзеркалом і гурчить. Він став поводитися дивно. У домі почали пропадати дрібняки й кіт більше не підходив до Валентини С. Також вона стала знаходити використані трамвайні квитки, розкидані у ванній і в шафі. А ще кіт уже тиждень не ходив в лоток. Господиня вирішила з’ясувати, куди він ходить. Заглянула під ліжко кота... і побачила лоток, у якому замість наповнювача були зниклі мідяки. В кота раніше не було ліжка. Валентина закотила скандал, але кіт закрився в кімнаті, голосно слухав музику і не виходив. Жінка проплакала всю ніч.

Наступним зрадливим кроком кота було те, що він привів додому жінку. Він познайомився з нею в трамваї, вони разом їли рибу. Після цього випадку Валентина додому не повертається і живе у знайомих.