Міфи та побоювання щодо вакцинації проти ковіду продовжують жити своїм життям в Україні, та й у світі теж. Хтось не довіряє зареєстрованим ВООЗ вакцинам, а волів би щепитися російським «Спутником», комусь досі не віриться, що ковід взагалі існує, а дехто не бачить сенсу у вакцинації, вважаючи, що це все лише на руку фармацевтичним компаніям.

Уряд України, зі свого боку, нарешті ввімкнув режим активної пропаганди за вакцинацію. З’явилася реклама на телебаченні, подейкують, що в Офісі Президента розглядають імовірність публічної вакцинації дітей перших осіб держави, щоби суспільство лояльно сприйняло дозвіл на щеплення від ковіду особам від 12 років. Та чи врятує це країну від великої кількості смертей саме через ковід, від заповнених під зав’язку стаціонарів і наших медиків від виснаження?

Бо й вакцинація зараз, до якої закликають звідусіль і без якої обмежується частина прав, відбувається не зовсім ідеально. Так, черги в пунктах щеплення — це ризик захворіти, якщо не на ковід, то на інші вірусні захворювання, адже скупчення людей — це завжди зона ризику. Другий фактор — Україна досі не придумала і не зробила нічого, щоб захистити від ковіду людей із груп ризику. Навіть якщо вони щепляться зараз, потрібен час на формування імунітету. Тому дехто із лікарів радить після щеплення проти ковіду піти на два тижні на самоізоляцію, щоб у пік епідемії (а чимало регіонів уже в червоній епідеміологічній зоні) уберегтися про всяк випадок від поганих наслідків.

Разом з тим медики, котрі працюють безпосередньо з ковідними хворими, все одно закликають до вакцинації, бо це єдина можливість наразі полегшити перебіг захворювання. Тільки виходить, що робити це треба виважено. Бо інакше...

Інакше медична система таки не витримає, у волонтерів опустяться руки допомагати всім, а лікарі просто підуть геть. Як розповідав у Фейсбуці лікар-анестезіолог Роздільнянської центральної районної лікарні, що на Одещині, Іван ЧЕРНЕНКО, заклад зараз переповнений, а медсестри через втому непритомніють. «У нас сьогодні за добу померло чотири людини (станом на минулий четвер), серед них люди по 54 і 56 років. Ліжок вільних нема, іде постійний потік пацієнтів. Це жахливо: якщо навесні у нас було в середньому вісім-дев’ять тяжких пацієнтів, то зараз 20 — 25. Я не знаю, чим думають люди. Я кажу так: ваші права буде збережено, але ви помрете разом з ними на порозі лікарні, бо просто нікуди буде вас класти».

У якому турборежимі зараз працюють лікарі, «День» розпитав лікарку із Буковини та лікаря «швидкої» із Києва. А також побачив, як працює ковідне відділення в Київській міській клінічній лікарні №4, яке було переобладнане під ковід із неврологічного. Тут 45 ліжок (ще одне поставили наразі додатковим), вільних уже немає.

«БІЛЯ ВХОДУ У СТАЦІОНАР ЧУТИ ЗВУКИ АПАРАТУРИ, СТОГОНИ, ВАЖКЕ ДИХАННЯ...»

Ольга КОБЕВКО, лікар-інфекціоніст Чернівецької обласної клінічної лікарні:

— Кризовий момент, який зараз почався в Україні, ми відчули ще в середині серпня. Це був сезон весіль та масових святкувань, тому було дуже багато інфікованих. Дуже швидко відділення заповнилося. У вересні у нас було понад сто пацієнтів. На той час залишався на чергування один лікар — на добу. Це лікар, який повинен забезпечити догляд усіх цих пацієнтів, крім того — на ньому прийом нових хворих та консультації в інших відділеннях. Підозри на ковід так само потрібно перевіряти. Якщо людина потребує операції з приводу апендектомії й має підвищену температуру, лікар також мусив її оглядати. Дуже складна ситуація була, допоки ми не зробили зауваження завідуючій, що не може працювати одна людина в надскладних умовах по 24 години без відпочинку. Тоді зробили так, щоб чергували двоє осіб на добу. Або доба розділяється між лікарями погодинно. Не знаю, як буде в листопаді, бо лікарі, які прийшли до нас на допомогу із інших відділень, вважають ці умови надскладними. І вони мають право відмовитися, бо вони інших спеціальностей.

Ця хвиля тягне за собою дуже велику кількість смертей. У нашому відділенні завжди тримається понад 30% тяжких пацієнтів, близьких до реанімації. Багато пацієнтів були в масках СРАР. За один день було чотири людини без свідомості, тому що мали інсульти, і ще четверо було на масках СРАР, тобто люди, які мали б перебувати в умовах реанімаційного відділення. Це надскладно і надважко. Помирала мінімум одна людина у відділенні, а в більшості випадків двоє-троє протягом доби. І цим людям необхідно було надавати реанімаційні заходи, дивитися в очі, дивитися їхнім рідним в очі й пояснювати, що сталося...

Ми вже на такому моральному виснаженні... Мабуть, ні в кого немає протягом тижня двох вихідних. Бо зараз так — здаєш зміну і наступного дня знову ідеш на роботу, а після чергування має бути 48 годин відпочинку. Ми буваємо вдома один день, бо треба повертатися назад, на роботу, у нас дуже багато своїх пацієнтів. І залишати на когось їх не виходить, бо іншим лікарям теж навантаження важке.

Але морально ще важче, бо смерті дуже страшні, помирає багато молодих. Буває, повертаємось після вихідного і чуємо, що хтось із наших пацієнтів помер. І правда, що всі — невакциновані. На 200 хворих може бути до чотирьох осіб вакцинованих. Був випадок, коли чоловік потрапив у реанімацію, але виявилося, що у нього був фальшивий сертифікат. Ця людина до останнього заперечувала, допоки родичі не сказали правду. Інша історія — до нас потрапив вакцинований пацієнт, котрий вважався одним із тяжких, мав дві дози вакцини. Але його тяжкий стан був пов’язаний не з коронавірусом, а з четвертою стадією онкопатології. Він чотири роки не звертався до спеціалістів. Зараз він лікує вдома онкологічне захворювання.

Ми приходимо у відділення і намагаємося підтримати одне одного жартами, бо знаємо, що після п’ятихвилинки нам доведеться повертатися, як ми кажемо, у пекло. У стаціонарі дуже важко. Уже біля дверей чути звуки апаратури, стогони, важке дихання.

Нині кількість пацієнтів в одному із відділень тримається постійно на рівні сотні, подеколи бувало до 130. Сьогодні я здавала зміну, то було 106 ковідних та кілька нековідних. Наше інфекційне відділення обслуговує два великих корпуси і веде прийом пацієнтів. Інші відділення — реанімація та пульмонологія працюють лише в одному корпусі. І треба розуміти, що коли говорять на державному рівні про необхідність збільшення ліжок, то потрібно враховувати не кількість цих ліжко-місць на папері, а навантаження на лікарів. Бо ліжко-місця в ОДА нам додають просто в телефонному режимі, нікого не турбує, чи є в нас ці, приміром, 20 ліжок. На папері їх додають, тому що для звітності на Київ це зменшить відсоткове навантаження на відділення, і коли говорять про 50% чи 60% заповнення якоїсь лікарні, то це неправда.

Протягом минулого року ми вимагали відкриття кисневої станції, яку було встановлено лише в листопаді, а до того ми втрачали пацієнтів, бо не могли надавати допомогу. На сьогодні працює окремо киснева станція, підстанції, на яких працюють кисневі балони. Тобто киснем ми забезпечені. Але це за умови, що буде звідки його довозити. Бо проблема за ці півтора року залишилася — виробництво кисню. Це перше, що потрібно було зробити.

«БРИГАДА «ШВИДКОЇ» НАВІТЬ НЕ ЗАЇЖДЖАЄ НА ПІДСТАНЦІЮ»

Вадим ХОЛОДЕНКО, лікар з медицини невідкладних станів відділення екстреної медичної допомоги підстанції № 11 Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф міста Києва (розмову записували в паузах між викликами, перерва може бути у кілька хвилин):

— Зараз дуже багато складних викликів. В останні три тижні обслуговується щодня до трьох з половиною тисячі викликів на добу. А бригад не вистачає. На лінію щодня виїжджають десь 140 — 160 бригад, максимальна кількість — 170. Тому виклики стоять у черзі, починаючи від години. Кілька днів тому виклик перебував в очікуванні 16 годин. Тепер же ковідних бригад немає. Торік у нас були дійсно спеціалізовані бригади, проте їх скасували, бо одна бригада не встигала обслуговувати один район, і тоді лише ковідні виклики стояли в черзі дуже довго. Тепер виклики усі «стоять».

Пацієнти набагато тяжчі, якщо порівняти з минулим роком, саме ковідні. Із чим це пов’язано — ми не аналітики, щоб робити такі висновки. Але бачимо, що часто люди зволікають, тягнуть до останнього, коли падає сатурація до рівня 40 — 60, тоді лише викликають «швидку», плюс — ще чекають дві-три години на приїзд медиків. Траплялися випадки, коли не встигали приїхати, нас викликали вже на констатацію смерті. На жаль, минулого тижня у Дніпровському районі померла трирічна дитина. Бригада виїхала майже вчасно, диспетчери знайшли бригаду, точніше — скасували один виклик і направили її на новий. Але дитина померла. Зі слів мами, три дні був кашель, температура, і все.

В інших районах не краща ситуація. Та й по всьому Києву зараз дуже важко, бригада навіть не заїжджає на підстанцію. У лікарнях місць не вистачає, тому і тут черги. Кілька днів тому госпіталізували всіх уже у третій пологовий. Я маю на увазі кисневі місця, з цим дуже велика проблема. Останній тиждень — дуже сильне навантаження на лікарні.

Дуже багато паперової роботи, яка забирає чимало часу, і ми ще більше не встигаємо — це оформлення карток, заповнення щоденників хворих. А роботи додалося. Майже всі реанімації, які задіяні під ковід, збільшили кількість ліжок. Тому що хворих дуже багато, вони дуже тяжкі й мають перебувати під наглядом у реанімації. Кількість лікарів залишається такою самою. Не вистачає медсестер. Наприклад, у деяких відділеннях на сто пацієнтів дві медсестри й одна санітарка.

Я не агітую до вакцинації й ніколи цього не практикував. Але судячи із цієї кількості госпіталізованих пацієнтів, майже 95% із них — не вакциновані. Або вакциновані в період, коли вже хворіють на ковід, але про це ще не знають. І через кілька днів потрапляють у стаціонар. Думаю, що кожен лікар, котрий працює в ковідному відділенні чи на «швидкій», скаже, що наш порятунок від ковіду — це вакцинація. Якщо немає важких або чітких протипоказань, то кожен лікар радить це зробити. Це має ефективність та результат. На жаль, не поодинокі випадки, коли є поствакцинальні ускладнення — тоді бажано обстежитися, здати експрес-тест чи ПЛР, зробити загальний аналіз крові. Якщо все гаразд, немає протипоказань — радимо всім це зробити.

На жаль, багато хто це розуміє після того, як потрапив до ковідного відділення, і багато хто не вірить у те, що захворіє. А рівень смертності дуже високий. По Києву, чесно кажучи, морги заповнені.

«ТРАПЛЯЮТЬСЯ ЛЕТАЛЬНІ ВИПАДКИ, КОЛИ ПОМИРАЄ ОДИН ІЗ ЧЛЕНІВ РОДИНИ, А ІНШИЙ ЛЕЖИТЬ У НАС»

Галина ЛIТОВАЛЬЦЕВА, завідувачка неврологічного відділення №2 Київської міської клінічної лікарні №4:

— Богу дякувати, проблем з кисневими точками немає. Цього літа нам поставили додаткові точки, також у нас є концентратори. Зараз на 45 ліжок 46 хворих, ми в палати ставили додаткові ліжка, в коридорах пацієнтів немає, але палати заповнені. Якщо зростання триватиме й надалі, то доведеться ставити ліжка в холі. Ця хвиля набагато тяжча, майже всі хворі «кисневі». При найменшому руху в ліжку одразу просідає сатурація. Хворі в цій хвилі набагато довше киснезалежні, аніж у минулі рази. Пацієнти зараз і по місяцю, і довше є киснезалежними. І довше залишаються позитивними. Взимку чи навесні пацієнти вже на восьмий чи дев’ятий день мали негативний тест, а зараз це набагато довше. Персоналу постійно не вистачає. Оскільки у нас неврологічне відділення, то до нас здебільшого йдуть хворі цього профілю. Це тяжкі хворі, які потребують постійного стороннього догляду. Але персонал є, приходять нові медсестри.

Потрібно не забувати про безпеку, берегти себе та своїх близьких. Вдягати маску, поменше бувати в місцях скупчення людей, вести здоровий спосіб життя, вчасно звертатися до лікаря в разі супутньої патології, стежити за тиском, за цукром, правильним режимом харчування, не зловживати алкоголем, тютюнопалінням — це все елементарно. Ми постійно це кажемо всім хворим. І не варто бути такими легковажними, як наші люди, думати, що я вже перехворів чи мене не візьме, або ж вірусу не буває. От до цієї пори вже півтора року є вірус. Але все одно — я не я і хата не моя, доки це не починає стосуватися конкретно цієї людини.

Те ж саме й про вакцинацію. Вирішувати мають сімейні лікарі. Але вакцинуватися потрібно, бо завдяки цьому набагато легший перебіг хвороби. У нас є хворі, які отримали по одній дозі чи по дві, але перебіг хвороби у них був набагато легшим. Зараз наймолодшому пацієнтові 23 роки. Він не кисневий, але є патології, і досить довго хворий залишається позитивним. Дуже вражає, коли до нас надходять сім’ями, коли ми не можемо допомогти пацієнтам, коли є летальні випадки, коли помирає один із членів родини, а інший лежить у нас. Це дуже страшно, до такого неможливо звикнути...

Записав Микола ТИМЧЕНКО, «День»

ВРАЖЕННЯ

«За час, що пацієнтка в лікарні, змінюються пори року»

Побачити, як живе зараз ковідна лікарня, — для журналіста не так просто. Через кілька днів після надсилання запиту до Київської міської державної адміністрації та десятків дзвінків у різні управління одного ранку таки вирушаю в четверту міську лікарню, що на вулиці Солом’янській.

Надворі — красива осінь. Доки чекаю біля адміністративного корпусу, слухаю діалог двірників, котрі метуть листя. Один досить емоційно каже, що працювати швидко його ніхто не може примусити, бо йому платять за час роботи, а не за її якість. У цей час за десять хвилин повз проїхали три машини «швидкої». Їм платять і за швидкість, і за якість, і за постійну небезпеку та стрес...

Нарешті мене зустрічають у відділенні. Просять знімати швидко, щоб не заважати лікарям. Ведуть у неврологічне відділення, частина якого обладнана для лікування хворих на коронавірус. Після короткого спілкування з завідувачкою починаю перевдягатися. Спочатку вдягаю рукавиці, потім маску, шапочку, захисний костюм. У костюмі біля долонь роблять невеликі дірки, куди просовую палець і поверх вдягаю ще одні рукавиці. На ноги поверх закритого костюма вдягаю ще й великі бахіли із міцного матеріалу. Зверху — захисна маска. До роботи готовий. Дивлюся у дзеркало — виглядаю цілком «солідно». Прошу медсестру зняти мене на пам’ять.

Разом із завідувачкою йдемо до відділення. Одразу відчуваю, що в костюмі досить спекотно, а робота ще й не почалася. Лікарка вдягнена так само, як і я, і їй набагато важче, бо у відділенні вона проводить значно більше часу. Проходимо декілька коридорів із захисними плівками та попередженням про небезпеку і червону зону, дезінфікую руки, і ми заходимо у відділення. Лікарня хоч і не нова, але все чисто й акуратно. Заходимо в першу палату, починаю знімати. Захисний екран швидко пітніє, тож знімаю майже навмання. У палаті шестеро пацієнтів. Лікарі міряють кисень, сварять тих, хто ходив до вбиральні й не дихає після цього киснем, бо після кожного руху без кисню сатурація у хворих падає. Біля вікна на ліжку сидить жінка. Вона в лікарні вже другий місяць, і весь час на кисні, хвороба ніяк не відступає. У вікні за її спиною відкрита частина жалюзі, видно красиве жовте листя. За час, що вона в лікарні, змінюються пори року, скоро і те листя опаде. Бажаю всім швидше одужати, йдемо далі.

Інші палати схожі: такі самі сумні пацієнти, майже всі дихають киснем, лікарі роблять аналізи. У цей час санітарка починає розвозити сніданок. Радію, що ставлення до безпеки персоналу в цій лікарні на серйозному рівні — всі в халатах, масках, із захисними екранами.

Повертаємось назад, проходимо знов крізь захисну плівку, знімаю захисний костюм. Після кожного знятого предмета ретельно дезінфікую руки: зняв перші рукавиці — дезінфекція, зняв маску — дезінфекція. Камері теж дісталося спирту — мабуть, найбільше за всіх. Дорогою до виходу запитую медсестру, котра супроводжує мене, чи хворіла вона на ковід. Каже, що так, але ще навесні, коли хвороба перебігала значно легше та швидше. Пацієнти зараз лікуються набагато довше.

Біля виходу із лікарні двірник так само повільно підмітає листя, знов повз нього їде «швидка».

Микола ТИМЧЕНКО, «День»