Будинок на вулиці Богдана Хмельницького, збудований 1912 року, стиль — пізній модерн, архітектор — Кароль Іваницький. Навіть за металопластиковими балкониськами та численними кондиціонерами не вдається приховати його вишуканість. У цьому будинку на нас чекає фотограф Валерій МІЛОСЕРДОВ, щоб показати київські світлини знаменитої Ірини Пап.

Історія порятунку цього архіву доволі відома: 1991 року пан Валерій, працюючи в київському відділенні «Известий», знайшов у фотолабораторії серед залишеного будівельниками сміття конверти з негативами фотокореспондентки Ірини ПАП, знятими наприкінці 1950-х — на початку 1970-х. За словами Мілосердова, у знімках відчувається відбір за якістю. Можливо, Ірина Пап, яку німецький довідник з історії фотографії 1964 року визнав однією з 20 кращих жінок-фотографів світу, відкладала ці знімки для себе. Якби пан Валерій їх не знайшов, ми б їх втратили.

Ірина Пап ставилась до свого архіву професійно: на конвертах зазначені дати зйомок, написано, що за події на знімках, як звуть героїв. Пару років тому в Києві, в «ІЗОЛЯЦІЇ», проходила виставка «Гра в минуле», де можна було побачити ці фото. Інтерес до цього архіву є — але переважно у дослідників Києва, урбаністів та архітекторів. Зараз Валерій Мілосердов викладає знімки Ірини Пап на спеціальній фейсбук-сторінці, така власна альтернатива фаховій державній інституції, якої у нас чомусь немає. Наша розмова мала бути насамперед про те, як змінюється Київ, але вийшло радше про пам’ять, точніше, її відсутність.

СЮЖЕТИ

Серед київських світлин Ірини Пап — перша відома аерофотозйомка з вертольоту Києва, зроблена у квітні 1960-го. На цих знімках можна побачити Хрещатик після відбудови. Родичі фотохудожниці (до речі, справжнє її ім’я — Фрейда) розповідали Валерію Мілосердову, що тоді вона літала разом із чоловіком, теж відомим фотографом Борисом Градовим, який працював у журналі «Україна» (його «зірковий» знімок — Юрій Гагарін в Алушті 1965 року).

ТРАВЕНЬ 1959 Р., КИЇВ. КАШТАНИ БІЛЯ АКАДЕМІЧНОГО ТЕАТРУ ОПЕРИ І БАЛЕТУ УРСР ІМЕНІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Взагалі на знімках Ірини Пап багато Хрещатику — першотравневі демонстрації, види з вікна, де можна розгледіти зблизька оздоби відбудованих у стилі «сталінського бароко» будинків. ЦУМ, ювелірний магазин «Каштан», Бессарабка. Новорічні ілюмінації, здається, такі самі, як і зараз, хіба що із зірками.

Площа Калініна, нині відома як майдан Незалежності, тоді ще без Будинку профспілок, готелю «Козацький» і, зрозуміло, без стели Незалежності. Телевежа на Хрещатику, яку в 1970-х розібрали. Телевежа біля Лук’янівки, яку будують.

А ось урочистий мітинг на Софійській площі: Київській області вручають орден Леніна (було це у квітні 1958 року). Великий натовп, з якого стирчать плакати вождів, над усіма вивищується гетьман — бронзовий Богдан Хмельницький.

Живі вожді та інші керманичі: Хрущов, Шелест, Щербицький, Фідель Кастро. Борис Патон у рік, коли очолив Академію наук — 1962-й, авіаконструктор Олег Антонов, Олесь Гончар з дружиною Валентиною та сином Юрієм.

Натовп на Парковому мосту, пляжники, баржа із Херсона привезла до Києва кавуни. Новобудови на Русанівці. Милі сценки: студентка театрального вишу з оберемком верби стоїть у телефонній будці, усміхнена працівниця фабрики імені Карла Маркса позує з «Київським» тортом, який щойно пакуватиме в коробку. Федір Іванович Таранов, 104-річний ветеран російсько-турецької війни 1877 — 1878 років, ділиться спогадами з на сто років молодшими слухачами. Валерій Мілосердов посміхається: «То вже казка для нас».

ЧЕСНІСТЬ

В одному інтерв’ю Валерій Мілосердов назвав Ірину Пап чесним фотографом. «Це така професійна чесність. У ті часи існували заборонені теми, які було неможливо розкрити фотографічно. Наприклад, якісь негаразди. Ірина Пап працювала в жанрі пропаганди, але там не було жодних технічних фокусів, це така пряма репортерська радянська фотографія без художніх витівок у вигляді, скажімо, вдруковування в сюжет якихось деталей з іншого негатива тощо, — пояснює пан Валерій. — Цим фото можна довіряти, таким було радянське життя, парадний його бік. Але інший бік того життя — Голодомор, ту саму війну, ГУЛАГ — по суті, не задокументував ніхто».

ЖОВТЕНЬ 1965 Р., КИЇВ. БІСКВІТНИЙ ЦЕХ КИЇВСЬКОЇ КОНДИТЕРСЬКОЇ ФАБРИКИ ІМ. К. МАРКСА, ПРАЦІВНИЦЯ БРИГАДИ КОМУНІСТИЧНОЇ ПРАЦІ МАРИНА КАЛІНЧЕНКО

Хоча сюжети Ірини Пап оптимістичні, Валерій Мілосердов називає роботу з архівами травматичним досвідом, бо доводиться впускати все це — те життя, людей, яких уже немає поруч, — в себе, а потім, по ідеї, відпускати, але це важко.

«У нас відсутня інституція, яка могла би зберігати якісь архіви фотографій. Є у Пшеничного (Центральний державний кінофотофоноархів. — Ред.), але це зовсім інша справа, там фото просто лежать у конвертах. Але щоб цілеспрямовано з цим працювати — такого у нас немає. Потрібно вести якусь наукову роботу, класифікувати фотографії, викладати в інтернет-доступ. Такого немає, тому, наприклад, знайти фото киян початку 1960-х практично неможливо. І 1970-х, і 1980-х...»

ПАРИЖ

Приклад, як це мало б бути, — Париж. Валерій Мілосердов показує світлини французького фотографа Ежена Атже, який знімав французьку столицю з 1897-го до 1920-го, зокрема будівлі, які планували знести. Це була системна робота, яку фотограф виконував для Комісії з питань історичних пам’яток. Кожен охочий може побачити на його світлинах, як змінювався Париж на початку ХХ століття, — ці старі фотографії виклала в інтернет Національна бібліотека Франції.

«У Парижі це роблять віками. Спочатку місто малювали, потім — фотографували, журналісти й письменники описували його, робили такий скан. Це були державні замовлення, які потім ішли в національні бібліотеки, музеї. Таким чином Париж змінювався, а історія залишалася. Революції його руйнували, але те, що вони руйнували, вже було задокументовано», — розмірковує Валерій Мілосердов.

1960 Р., ЗАПОРІЗЬКИЙ АВТОМОБІЛЕБУДІВНИЙ ЗАВОД «КОМУНАР». ВИПРОБУВАЛЬНИЙ ЕКЗЕМПЛЯР АВТОМОБІЛЯ ЗАЗ-965 «ЗАПОРОЖЕЦЬ»

Особливого розвитку цей процес набуває тоді, коли існує план реконструкції чи нової забудови міста. Ось у Парижі в період з 1850-х до 1920-х тривала генеральна реконструкція міста, змінилося дуже багато, але завдяки фотографам можемо побачити Старе місто.

Інший приклад із Парижа — знаменитий ринок Ле-Аль, який існував з ХІІ століття, славнозвісне «черево Парижа». 1969 року його вирішили перенести з центру за місто. Ми й сьогодні можемо побачити всю історію того ринку, бо вона задокументована в малюнках і фото. Власне, чи був би той ринок знаменитим, якби ми не знали, не бачили його історію «в картинках»?

ШЕВЧЕНКО

До фіксації Києва за часів Російської імперії долучився Тарас Шевченко. Колись Валерій Мілосердов зацікавився, чим той займався у місті 1846 року, виявилось — малював Київ, причому не для туристів на Андріївському узвозі, а для держави.

«1846 року Шевченко приїхав до Києва у званні художника. Петербурзька академія дала йому такий статус, і він міг шукати роботу за фахом. Друг Шевченка Михайло Максимович, ректор університету св. Володимира (зараз КНУ імені Тараса Шевченка. — Ред.), допоміг йому влаштуватися художником в Київську археографічну комісію, — розповідає пан Валерій. — Тарас Шевченко прогулювався Києвом і замальовував місто, щоб залишити нащадкам зображення того, яким воно було. Упродовж року він також їздив по селах, замальовував пам’ятки.

1962 р., КИЇВ. РЕГАТА НА ДНІПРІ

Шевченко мешкав у будинку на Козиноболотній вулиці (зараз це провулок Тараса Шевченка. — Ред.), біля нинішнього Майдану, з двома друзями, які теж займалися фіксацією історії: один малював види Києва для губернатора, другий збирав фольклор.

ІМПЕРІЇ

Про увагу до історії Валерій Мілосердов каже: «Такі речі я називаю імперськими — це властиво великим країнам, які склались, які хочуть мати свою історію. От столиця Франції показує: ми — стародавнє місто. У нас цього немає, таке відрізане коріння. Тому будь-яка імперія дуже цінує свою історію, пише її, як їй потрібно, ще й привласнює чужу».

До речі, спілкуючись із дослідниками Києва, особливо Лівобережжя, часто можна почути відсилки до німецької аерофотозйомки 1943 року. Дещо з неї є у відкритому доступі, ці знімки містять багато цінних даних про планування вулиць тощо. Загалом чужі архіви часом виявляються змістовнішими за українські. Наприклад, Валерій Мілосердов, працюючи над фотоальбомом «Лец. ХХ століття», знайшов на сайті Федерального архіву Німеччини фотографії львівського єврейського погрому 1941 року.

Чимало воєнних та повоєнних знімків України зробив Георгій Угринович, який працював військовим фотокореспондентом ТАРС по Україні, але все це зберігається в Москві. Валерій Мілосердов додає, що, певно, щось є і в Києві, але воно не оброблено і не викладено в мережу.

ТРАВЕНЬ 1965 Р., КИЇВ. ПАРКОВИЙ ПІШОХІДНИЙ МІСТ ЧЕРЕЗ ДНІПРО У ВИХІДНИЙ ДЕНЬ

Ще пан Валерій згадує українського кінорежисера Ігоря Малахова, який у 1990-х купив у Москві дев’ять кілометрів кіноплівки унікальної української кінохроніки — з 1908 року до 1930-го. Із частини цього матеріалу він зробив фільм «Своя доля. Сон» (1996), та всі ці дев’ять кілометрів, запаковані у коробки, так і лежать у нього вдома.

ЗНИКЛІ БЕЗВІСТИ

Нещодавно в мережі виклали фото старого будинку на початку Хрещатику, де колись був ресторан «Столичний». Будинок знесли 2004 року, зараз там пустир з перспективою скандального багатоповерхового будівництва. Усього 15 років, а люди вже підзабули про його існування.

«Я не киянин, сам із Херсонщини, приїхав сюди 1991 року. Те, що пам’ятаю — Сінний ринок, значима для киян будівля, яку просто знесли і будують якесь житло. Так розумію, що залишився він тільки на аматорських фото. Є якісь сюжети, але щоб була знята ця будівля, як вона виглядає в ансамблі міста, професійно, з різних ракурсів — таких знімків я не бачив, — зауважує Валерій Мілосердов. — Зараз зникає будинок Сікорського. Усі про нього наче «дбають», а він далі лише занепадає».

ХАОС

Нинішній Київ справляє на Валерія Мілосердова враження хаотичного розвитку. «На початку 1980-х я вчився у Москві, й у мене був друг архітектор. Одного разу ми з ним були на станції метро «Арбатська», і він каже: «Хочеш, покажу, як архітектура впливає на людину?» Каже: «Дивись, ми їдемо — спуск метро, платформа, перон виконані в єгипетському стилі. Цей стиль підносить людину, він дуже урочистий, дає відчуття вічності. Ми їдемо ескалатором — горять світильники у вигляді смолоскипів, довгий темний коридор, що йде вдалину. А тепер ми повертаємо ліворуч, на платформу, і що ти перед собою бачиш?» А там — кахельна туалетна плитка. Друг каже: «Ти не розумієш, що з тобою відбувається, але на підсвідомості стається злам. І цей злам — щодня, і все це закладено спеціально. Це розмова влади з тобою. Вона тобі говорить, хто ти є. Ось твоє місце — біля кахельної туалетної плитки. Як у громадських туалетах», — розповідає Валерій Мілосердов.

«Це — меседжі влади, які ти отримуєш щодня. І ті меседжі, які я отримую від Києва зараз, — це меседжі хаосу. Відбувається боротьба, але перемогти цей хаос неможливо, будівництво продовжується, — додає фотограф. — Знаєте, мені складно аналізувати це, бо я — не фахівець. Але з хаосу може постати щось нове. За своєю суттю, за давньогрецькою міфологією, хаос — це те, що було перед виникненням часу. Потім з’явились боги і — час, Кронос. Стан хаосу — це все одно рух, це не цвинтарна тиша, і ми, напевно, перебуваємо в стані до виникнення часу».

ДОВІДКА «Дня»

Валерій МІЛОСЕРДОВ став відомим у 1990-х завдяки серії фоторобіт про проблеми Донбасу «Покинуті люди», яка здобула спеціальну премію журі фестивалю візуальних мистецтв Grand Prix Images Vevey (Швейцарія). Також створив фотослужби кількох медіа, працював у відомих виданнях, зокрема «Киевские Ведомости», «День», «Коммерсант-Україна».

У 2010-х пішов із журналістики. 2015 року разом з Дмитром Сергєєвим випустив фотобук Wariupol про життя прифронтового Маріуполя. Був фоторедактором книжок «Через війну» (2017) та «Лец. ХХ століття» (2018). Працював у платформі культурних ініціатив «IЗОЛЯЦІЯ», зараз викладає у Школі фотографії Віктора Марущенка.