Кожна зустріч Лариси Івшиної в університетах – це не тільки представлення й обговорення новинки з Бібліотеки «Дня», а й привід для осмислення гостро актуальних проблем через ширший історичний контекст. Так відбулося і цього четверга, 18 квітня, у Східноєвропейському національному університеті, де розпочалися Дні «Дня». На зустріч із Ларисою Олексіївною поспішали і педагоги вишів та шкіл Луцька, і студенти, серед яких – випускниці Літньої школи журналістики «Дня», і представники абсолютно різних професій та вікових категорій, які хочуть сутнісного діалогу.

Модератором діалогу виступила проректор з науково-педагогічної роботи, євроінтеграції та роботи зі студентами СНУ ім. Лесі Українки, кандидат філологічних наук, доцент, активний читач і блогер «Дня», авторка однієї зі статей в книзі «AVE...» Анна ДАНИЛЬЧУК. Ішлося і про історичні паралелі, вдячну пам’ять, життєві орієнтири та джерела натхнення. Але, звичайно, аудиторію цікавило і питання прийдешніх виборів та стану суспільства, який вони оприявнили. Пропонуємо читачам «екстракт» саме цієї частини понад двогодинної розмови.

ПРО ЗНАКИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ І ПОЛІТИКІВ, ЯКІ НЕ ДАЮТЬ ВІДПОВІДЕЙ

Лариса ІВШИНА: – Стрес від виборів, я писала про це недавно, відбувається тому, що ми на кожних виборах зустрічається з реальністю. Ми бачимо тих, кого ми виховали, кого ми навчили, кого ми не перенавчили…. Це не тільки перепис розумного населення. Вибори – це зустріч з реальністю. І від цієї зустрічі, і від очікування цієї зустрічі і є така напруженість. Тому готуватися до цього треба. Задовго, наперед, для зустрічей з виборцями.

Анна ДАНИЛЬЧУК: – З тими, хто усвідомлює свою громадянську відповідальність.

Л. І.: – І з тими, хто не усвідомлює, треба ще більше спілкуватись.

А. Д.: – Ми часто говоримо про гуманітарну, інтелектуальну допомогу. Але є і громадянська допомога. Тому що нашим сучасним університетам насправді бракує уроків громадянського суспільства. І ми можемо назвати тут газету «День».

Л. І.: – Я найменше хочу виглядати ментором, мене постійно виштовхує ситуація на певні ролі. Від самого початку можна було робити тільки газету і більш нічим не займатися. Але ж чому я поїхала в університети? Тому що бачила, що медіа віддзеркалюють реальність дуже часто в кривих дзеркалах… Пригадайте, скільки разів я говорила про цю грандіозну промову Ліни Костенко, «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». Вона для мене важлива, я кожного разу її по-новому перечитую. І думаю, що час був пропущений для тієї роботи. І коли вона сказала, що «покотили Україну до прірви» – це був початок 90-х. Після того вона багато разів виходила на люди. Хоч хто-небудь її спитав: «Ліно Василівно, що ви мали на увазі?» І в цьому є «параліч допитливості».

А я на собі відчула це, тому що в 2014 році ми в газеті «День» інакше дивилися на багато подій, які супроводжували передумови, хід Майдану, а головне – передбачали можливі наслідки. Перед розстрілами на Майдані в нас вийшла фотографія, яка перед тим була на нашому фотоконкурсі. Не властиво для себе, я хотіла в колективі порадитися, як вона може бути сприйнята. Світлина виглядала на той час дуже гострою, багато хто вважав, що провокативною. Хоча коли вона брала участь у фотовиставці, я не звернула на неї особливої уваги, а коли почалися події на Майдані, якось у коридорі пильно на неї подивилася і з внутрішнім страхом зрозуміла, що ми будемо змушені її поставити. От що називається «фото першої шпальти». Це і попередження, і застереження, і спроба вплинути на хід подій. Це робота Бориса Корпусенка «Старі ляльки». Бо було видно, що розвиток подій іде по небезпечному сценарію. І ми говорили: хто має вплив, людей треба забрати. Я відчувала, що без Росії там не обійшлося. І ці смерті, це все не могло бути не запрограмовано. Як частина диявольської операції.

«СТАРІ ЛЯЛЬКИ»

Звичайно, я думала, що після цього знімка газету просто будуть штурмувати дзвінками чи хоча б будуть намагатися сказати: «У вас що, взагалі, знесло голову?! Поясніть, що це?» …Ніхто. Ніяк.На це не відреагував. Як ви можете пояснити це? Це журналістика, по-вашому? В Україні є національна журналістика? Я хочу, щоб це питання зависло. Щоб люди нам цим думали. Газета «День» не може закрити собою весь спектр інтересів, смаків, запитів усього суспільства. Ми даємо імпульси. Ми показуємо: можна так, треба про це говорити, треба осмислювати кожне суспільне явище. Треба пояснювати людям, що відбулося. Чому вибори 1999 року стали Рубіконом, який «запустив» усі ці процеси, які ми зараз переживаємо. Те, що з нами відбулося, відбулося в 99-му. Цей сценарій ще не закінчився. І він, на жаль, є дуже драматичним для переживання країною. Всі інші країни поряд із нами – країни Балтії, Польща – пішли іншим шляхом.

Що було за явище перший Майдан, які він мав наслідки? Що відбулося між першим і другим Майданом, яким явищем був другий Майдан? Це теми для журналістів. Це теми для новітньої історії. Це теми для політологів. Це все теми, якими має жити суспільство, щоб воно не було «сліпе», «глухе» і беззбройне перед усіма викликами сьогоднішнього дня.

Так от, ці знаки попередження ми давали і в час Майдану: «якщо ви в такий спосіб будете знімати Януковича, на Донбасі буде пряме путінське правління». Не для того, щоб людей жахати. А для того, щоб люди думали. Куди ви йдете, за ким ви йдете, чому ви туди йдете, що і на кого ви хочете поміняти. Чи є повністю готовність давати такі відповіді.

Політиків, які не дають відповідей, треба уникати. Політик – це не просто якийсь «слуга народу». Добрий слуга, коли вся країна його не може викликати, щоб він почав служити. Вся країна «б’є поклони»: «вийдіть, поговоріть із нами», а «слуга» не йде. Оце, я вам скажу, «слуга»! У цьому сенсі я не люблю пролетарського інтернаціоналізму. І не люблю ніяких обманок у вигляді того, що хтось нам буде служити. Не треба нам служити. Працюйте професійно, буде всім краще.

Але це не означає, що в країні не повинна пройти зміна еліт. Тільки питання в іншому: хто їх готував? Хто готував альтернативи? Я скажу: «Ми». А хто нас послухав? Ніхто. А чому? А тому що інерційність – це наш «кінь». Куди він нас веде, «кінь інерції»? Куди ведуть. А треба йти туди, куди хочеш сам. Тоді – інша історія.

До речі, може, ви зауважили, після першого туру Володимир Зеленський дуже гостро пожартував. Не знаю, чи пожартував. Але ніхто на це не звернув уваги. А хто чув, що він сказав у своєму штабі після першого туру виборів?

Голос із залу: …щось про уродів?

                             цирк уродов?

Л. І.: – Ні, я не це мала на увазі. Він сам сказав після першого туру голосування дуже-дуже цікаву фразу. Я думала все-таки, що хтось помітив із журналістів, і потім ніде не зустріла ні цитування, ні коментарів.

Скажу після другого туру (бурхлива реакція залу). Але чому цього не почули?

А. Д.: – Я знаю, що частина з нас однозначно перекрутить це відео. 

Л. І.: – Ідеться і про чутливість журналістів. Хіба ми забули, що журналісти повинні служити правді? А її мало…

…Чи ми виходили з Радянського Союзу з точним баченням щодо себе: які ми, хто ми як народ? І тоді на нашому референдумі 90% – це була спонтанна дія чи усвідомлене бажання жити в незалежній країні? А в незалежній країні жити – це вже включає часткову відповідальність за цей вибір? Чи тільки чекати, що хтось прийде, а ми потім будемо, за козацьким звичаєм, багном обмазувати. Хоча я, чесно кажучи, не думаю, що це аж настільки козацький звичай. Завжди були низові, шляхетні серед козацтва. Є там багато чого кращого запозичувати.

…Чому зрештою в нашій Бібліотеці виник потім великий напрям і новітньої історії –  серія «Новітня історія для «чайників». Тому що люди часто не розуміють тяглості процесів, які почалися в 90-ті роки. І всі, хто був причетний до первісного накопичення, вигадують і роблять усе, щоб перезасновуватися кожного разу. А народ дуже часто в цьому публічному спектаклі, для себе трагічному, грає роль колоди, якою пробили стіну, щоб зайшли інші і знову сіли в тих самих ролях. А потім, через п’ять років, інша історія. А народ знову роздирає собі груди, смикає один одного за волосся, доводить до істерики, забезпечуючи грандіозну «масовку»…

ПРО СЛАБКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ЕЛІТИ

Л. І.: – Чому я згадую 1999 рік? Не тільки тому, що таких, як Марчук – Україні просто послав бог, тому що він вцілів у радянській системі і готовий був поставити себе на службу країні. Країна тоді не змогла взяти цю планку, проте, як сказали недавно на дні народження Євгена Кириловича, «але він на Україну не образився». І продовжував у різних способах допомагати, як тільки може. Але його конкурент запропонував прекрасний слоган. На зеленому плакаті зображений кандидат з модним ірокезом і написано: «Всьо буде чотко». І так і є. Ось уже політичні «онуки» ідуть під гаслами: «Все буде зашибісь». Це ж воно, проросло «озиме покоління». І всі говорять: «Як це ново, як це свіжо!». Діти, брати, сестри, старші товариші, це не ново! Це заниження планки з точним раціональним врахуванням, що для завищення немає жодних підстав.

Тому що конкурент, який ішов з новою парадигмою розвитку України, не був підтриманий у 1999 році, не був затребуваний у 2004 році, коли всі радісно вибрали людину, котра була абсолютно не здатна до державної роботи у такій країні, як наша. А потім понеслося. І досі ще несеться невідомо до чого. Чому? Слабка відповідальність інтелектуальної еліти. Так званої чи ні, не знаю. Недавно я знову нагадала свій виступ із ночі виборів 1999 року. Поряд зі мною тоді стояли Віталій Портников, Микола Вересень, Наташа Влащенко, Олег Медведєв. Зараз він виступає в іншому образі, а тоді був журналістом. Я сказала те, що думала і відчувала: «Проблема в Україні почалася з того, коли еліта втратила вплив на народ». Що почалася білорусизація країни. Тоді так ніхто не вважав. А я вважаю, що тоді це все й почалося.

Ви, можливо, скажете: у нас є багато моральних авторитетів. Їх хтось слухає? Здавалося б, у нас є група»Першого грудня». Її хтось слухає? А коли це почалося? А чому це почалося? Чому втратився цей діалог? Чи вони були нещирі, чи слухачі цікавилися чимось зовсім іншим? Ось усі і питання висять. І не дають мені спокою. Але, думаю, є ще такі люди в країні, які хотіли б бачити більш якісний діалог у суспільстві.

Тим не менше ми будемо продовжувати роботу в міру наших сил, хоча б для того, щоб мати алібі перед історією, перед собою. Робити вся для того, щоб нашим співвітчизникам було легше робити вибір. Треба самим формувати своє коло спілкування, свій порядок денний, наскільки це можливо.

«У НАС НЕМАЄ АДЕКВАТНОГО УЯВЛЕННЯ ПРО СВОЄ СУСПІЛЬСТВО»

Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, заступник декана історичного факультету СНУ ім. Лесі Українки: – Питання коротке: коли і чим закінчиться президентство Володимира Зеленського?

Л. І.: – Є багато варіантів цього бачення. Якщо Володимир Зеленський – це «таран» для того, щоб «пробити стіну» і щоб прийшла інша команда, яка за ним стоїть, то воно може тривати як завгодно довго. Може, і 10 років. Чому б ні. А якщо за цим стоїть ще афілійована з Росію частина? Ми ж не знаємо цього. Тому для мене немає питання, кого вибирати. Я повинна знати. Якщо починається гра з тим, що «виберіть мене, тому що я красивий актор» і «їжджу на велосипеді», то очевидно, що рівень діалогу в суспільстві іде зовсім у протилежну сторону. Тобто я країну «тягну за вуха» і кажу: друзі, ми – Британія слов’янського світу.

А нам скажуть: «Та ви просто… Ви йогурт вибираєте». Він же сам вам каже: «Ви що, ви йогурт вибираєте?» А потім, упевнившись у тому, що ви йогурт вибираєте, навіщо підвищувати планку розмови? Навіщо? Тому у всій цій історії може бути «точка замерзання». Сказати: друзі, я вам залишаю спадщину, коли прийдете до пам’яті, повернемося до розмови про Британію слов’янського світу. А поки що ми будемо жити в цифровій державі, у спілкуванні через посили касет один одному, в різних образах можемо жити…

Може бути інший сценарій. Я не знаю, який із них може відбутися. У нас немає адекватного уявлення про своє суспільство. У нас не було всі ці роки якісної соціології. Соціологію розібрали. Вона годиться тільки для того, щоб на час виборів рейтинги вибудовувати і потім робити прекрасний замір уже на стадії голосування. А того щоб знати, що напередодні: яка суспільна думка, що відбувається в головах людей, які є ризики? Цього, як ви розумієте, не було. Через те ми в повному невіданні. Я знаю по артистичних колах, там дуже мало тих, хто готовий голосувати за Зеленського. Через знання. Через знання не Голобородька, а саме Зеленського. Тому що ми ж не за Голобородька голосуємо. Правда, є багато людей, які голосують за Голобородька. .

Це при тому всьому, що як ви розумієте, Порошенко, його стиль керувати країною – це не мій герой. Мій герой – Євген Марчук. І не тільки тому, що він у 1999 році показав такий зразок державницького мислення, до якого не знаю коли хто дійде. На цих виборах у першому турі на такому ж підході перебував Ігор Смешко. Саме тому, що він має і досвід, і бачення, і планує розбудовувати консервативну партію в майбутньому. І про це можна говорити. Всі друзі, які боялися і вважали, що треба голосувати за Порошенка, на мене страшенно ображалися і казали: «Як ви можете?!». Я відповідала: «Розумієте, Порошенко набрав дуже багато негативу». У цьому є і його особиста велика провина, але він «віддувається» і за весь олігархат. Якби він зманеврував і переспрямував гнів народу на тих, хто стоїть за спиною у Зеленського, їм би мало не здалося. Але оскільки він не міг від них відірватися, то прийняв удар на себе. І вони «олігархічним консенсусом» потирають ручки і думають: зараз вам буде «слуга народу» і відповідно весь пакет з ним.

Тому можуть бути різні сценарії. Може, Володимир Зеленський скаже: «Знаєте, я сам. Ви мене привели, спасибі всім, до побачення. Я тепер буду сам керувати». На Кучму, до речі, коли ставив покійний Іван Степанович Плющ, він вважав, що той буде дурником на побігеньках. Але не так сталося, як гадалося. Той зробив собі коло оточення, дав їм можливість зробити собі статки, і вони утримують Україну в такому стані, який вони вважають правильним. І кожен, хто б зважився на це переформатування, отримав би спільний удар.

Тому я теж можу запитати: ви хотіли б керувати нашим народом?

(охочих не знайшлося

Л. І.: –Розумієте, наївність, інфантильність – це частково спадкова історія. Тому що в Радянському Союзі ініціативні кроки, скажімо так, не заохочувалися. Я працювала в газеті, яка висвітлювала процес у справі «Автоматторгу». Справа полягала в тому, що на військовому заводі, що уже почав конверсію, якась група винахідників придумала, як робити в позаробочий час автомати для приготування пиріжків. Так їх розстріляли.

Тому, щоб розуміти наш народ, чому він такий, треба знати багато про нього. Але не лише співчувати. А стимулювати, вчити, перенавчати, зміцнювати, показувати кращі зразки… Оце наше завдання.

ВРАЖЕННЯ

Тим часом відвідувачі Днів «Дня» на Волині продовжують ділитися враженнями

РЕДАКЦІЯ «ДНЯ» БАЧИТЬ ТЕ, ЧОГО, НАПРАВДУ, НЕ БАЧИТЬ ЖОДНЕ ІНШЕ УКРАЇНСЬКЕ ВИДАННЯ…

Анастасія ХАЗОВА, студентка СНУ ім. Лесі Українки, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»:

– 2 роки тому зустріч з Ларисою Олексіївною під час презентації фотовиставки «Дня» стала для мене доленосною, адже після того, влітку, я навчалася у Літній школі журналістики, і дуже вдячна за цей шанс, і ця вдячність не згасає крізь час. «День» єднає, і у мене є відчуття, що це величезна родина, яку об’єднують спільні думки та орієнтири. Мене щоразу все більше і більше вражає глибина фотовиставок. Так, це удар реальності, це контраст, це згадка про світло та темряву, але я цілком думку Лариси Олексіївни, що з «Днем» світліше. Редакція «Дня» бачить те, чого, направду, не бачить жодне інше українське видання… Сьогодні я відчула неймовірне натхнення, адже «День» надихає, і те «насіння», яке посіяли у мені під час Літньої школи журналістики – з часом воно все більше «проростає».

«МИ МАЄМО КОЖЕН СВОЄ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ ПОЛЕ БОРОТЬБИ І ПРОСВІТНИЦТВА»

Ольга БУЗУЛУК, прес-секретар Патрульної поліції Волині:

 – Зустріч з Ларисою Івшиною і «Днем» 18 квітня була такою…близькою, ніби лише десь місяць тому ми бачились у стінах цієї ж бібліотеки СНУ імені Лесі Українки. Бо насправді історія цієї фотовиставки – це таке життєдайне джерело, яке тече і ніколи не висихає, не закінчується, в якому акумулюються всі емоції українського народу.

 Мені було знову болісно споглядати фотографії поранених АТОвців, було знову радісно дивитись на барвисті світлини українського буття, а особливо було незвично бачити чимало фотографій дітей. Насправді, раніше стільки дітей на світлинах фотовиставки «Дня» я не бачила. І потім, під час читацької конференції з головною редакторкою, я зрозуміла, чому так. Пані Лариса багато говорила про дітей, про їхнє правильне виховання, про їхнє майбутнє в цій країні. Вона й так завжди багато говорить про дитинство, і це дуже переплітається з моїми відчуттями. Для мене також моя бабуся стала символом віри і боротьби, її старенький потертий молитовник ретельно зберігаю і читаю щоразу, а чого варта її майже 20-річна боротьба з паралічем: уявіть, вона не могла ходити, але робила і контролювала абсолютно все! Таких людей більше не буде в країні, вони дуже швидко відходять. Так що розмови про дитинство і про виховання власних дітей мені дуже близькі і дорогі. Це, власне, перше запитання, яке хотіла поставити, але й так отримала відповідь.

Але було й друге питання, яке мала намір озвучити, але пані Лариса і так дала відповідь. Воно стосувалось того, що ми можемо робити в політиці і загалом у країні. Справа в тому, що в останні дні багато хто пише, мовляв, чого ви неактивні, чого не висловлюєтесь про порятунок країни і так далі. Вибачте, але ніхто не може кидати камінь у мій город, мовляв, я погано працюю на своїй роботі чи погано виховую дітей. А для мене це нині головне. Людина має просто добре робити роботу на своєму місці. «Лупайте цю скалу», – сказав журналіст радіо пані Ларисі. «Ні, ви лупайте разом зі мною», – відповіла вона. Як можна лупати і лупати самому, якщо народу це не потрібно? Ми можемо 10 разів на день проводити з патрульними акції і вчити пішоходів правильно переходити дорогу, можемо питати їх, чи хочуть вони стати 14-им (бо вже є 13 загиблих пішоходів на Волині з початку року), але ж свій розум ми їм не вкладемо, розумієте? Бо вони «як ходили тут 20 років, так і будуть ходити», а до пішохідного переходу 20 метрів – «то далеко». Сізіфів труд важливий, але чи він потрібен?

На мою думку, Лариса Івшина ще той Сізіф! У «Міфі про Сізіфа» Альбера Камю йдеться, що Сізіф сам котить свій камінь, він раз за разом досягає вершини гори і тому щасливий. Це потрібно, але це надзвичайно важко одиницям. Сізіфство треба завершувати і виходити в більш конструктивне русло. Тому так я отримала відповідь на друге своє неозвучене запитання і тепер маю відповідь різним «закидачам».

 Підсумовуючи, скажу так: ми маємо кожен своє інтелектуальне поле боротьби і просвітництва, наша роль – сіяти. А от чи зійде, це вже питання не лише до нас. Якщо мені вдасться засіяти у себе в сім’ї, для своїх дочок, то це вже буде велике досягнення, бо вони вже люблять і «Маршрути» «Дня», і розповіді про історію, і особливо я читаю їм про цікавих постатей України, не обов’язково померлих (це зробить школа), а про живих. Показовий приклад – відзначення 14 жовтня, Дня захисника України, у 2018 році в 1 класі моєї старшої доньки. Тоді дівчатка подарували хлопчикам канцприладдя, вітали їх. Моя дочка прийшла в дивному стані, мовляв, ти ж, мамо, казала, що воюють і жінки, і чоловіки, то чому ми вітали хлопців, а вони нас ні? Ще більш дивно, що знайшлось чимало батьків, які вважають, що дівчинка має бути слабкою, а хлопчик – захисником. Тож наступного 14 жовтня я запрошу в наш клас Майю Москвич – молоду волинянку, яка воювала на Сході, достойно представила Україну на Іграх Нескорених в Австралії – улюбленій країні моєї доньки. Розумієте, в цьому оте сіяння і проявляється. А який захват у першачків викликала зустріч з колегами – патрульними поліцейськими, де служить багато жінок, які працюють нарівні. Так само і в нашій історії: жінки зробили чимало і завжди вели за собою, у тому числі, і відомих чоловіків. Такі історії для мене особливо цінні, їх і треба передавати дітям. Прийде час – і я обов’язково повезу їх визначними місцями Волині, України, але було б чудово, аби відповідальні люди подбали про такі маршрути, щоб вони були цікаві й доступні, комфортні і змістовні. Це дуже важливо нині.

«ЗНІМКИ ЗАЗИРАЮТЬ ГЛИБОКО В ДУШУ СВОЇМ ПЕРСОНАЖАМ»

Оксана ШТАНЬКО, кандидатка історичних наук, старша викладачка кафедри документознавства і музейної справи СНУ імені Лесі Українки, директорка комунального підприємства «Центр туристичної інформації та послуг»:

– Щорічний весняний візит пані Лариси Івшиної до Луцька входить до числа справді потрібних і вагомих у наш час інтелектуальних подій міста. 18 квітня в університетській бібліотеці відбулося відкриття чергової фотовиставки від газети «День». «Фото першої шпальти» – таку назву має концептуальна підбірка світлин, покликана звернути увагу відвідувачів-споглядальників на найважливіші аспекти життя нашої держави за минулий, 2018, рік. Пропоновані знімки не тільки свідчать про філігранну майстерність і дивовижну здатність фотографів «ловити момент», вони заглядають глибоко в душу своїм персонажам – пересічним українцям і нашим новітнім героям – воїнам АТО, демонструють справжність і щирість. Змушують замислитися.

Відкриття фотовиставки знайшло продовження у розмові зі справжньою волинянкою і патріоткою своєї країни – Ларисою Івшиною, а також презентації книги «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського». Це видання стало черговим у багатотомній серії «Бібліотека газети «День». Україна Incognita». Пані головна редакторка запросила слухачів долучитися до діалогу й роздумів стосовно української минувшини столітньої давнини. Разом розкрити маловідомі, але такі значущі сторінки нашої історії, показати її правдивою, а не нагло спотвореною північним сусідом-агресором.

Лариса Івшина влучно зауважила про необхідність викшталтування притаманних віддавна нам, українцям, шляхетності та благородства. Формування нової еліти, здатної зробити нашу країну справді успішною, багато у чому залежить саме від цих рис характеру нації.

 Уже кілька років поспіль маю честь співпрацювати із газетою «День». Тішуся з того, що актуальні новини туристичного життя рідного Луцька висвітлюються на шпальтах цього респектабельного щоденного видання.

«ЦІ СВІТЛИНИ СПОНУКАЮТЬ ДО САМОАНАЛІЗУ»

Юлія КАРМАНСЬКА, студентка Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»:

– Фотовиставка газети «День», як завше, надихає та спонукає до пошуку нових сенсів. Неповторність стилю та емоції зображених героїв підкорюють та занурюють у роздуми. У сучасному перенасиченому інформаційному світі важко знайти справді вартісні речі. Газета «День» та її фотовиставка допомагають розставити акценти, збагнути усю важливість процесів, які тривають у нашій країні.

Війна проходить наскрізною ниткою експозиції. Завдяки обличчям, тваринам, значній деталізації ми бачимо реальність, яку не хочеться уявляти, здається, що все це відбувається зовсім не з нами і не з нашою країною. У повсякденні нам зовсім не хочеться думати про війну, про дітей з інвалідністю, про соціальні проблеми. Як би морально важко не було, я дивилась на ці роботи і захоплювалась силою духу людей на світлинах, їхньою внутрішньою енергією, частинку якої привезли і у моє місто. Мені сподобалась іронічна сміливість політичних портретів, зворушлива щирість стосунків і кумедна безпосередність дитячих емоцій. Це надихає і додає енергії для руху, для інтелектуального розвитку. Виникає відчуття потужного поштовху, який скеровує на свідоме життя, розширення кругозору, саморефлексію та самоаналіз. Як на мене, світлини викликають діаметрально протилежні емоції, але це не руйнує загальне враження, а навпаки створює цілісне бачення сучасності.