З 9 по 11 березня, за підтримки Індійського культурного центруи, в Києві в культурній лабораторії EDUCATORIUM триває  Індійський арт-фестиваль-ярмарок «Art We Can. Індійська весна - єдність культур». В його рамках митці різних напрямків, які побували в Індії,  діляться своїми враженнями, переживаннями та емоціями, що виникли у них під час перебування на берегах Індійського океану. Тим, на які сюжети надихнуло спілкування з місцевими жителями, природою, культурою – всім тим, що нас вабить людей в подорожах.

-Ми вперше проводимо індійський фестиваль. Назвали його індійська весна, бо дуже вже її зачекалися. І, враховуючи тенденцію, що українські художники почали на зиму їздити в Індію і навесні, як перелітні птахи, повертаються в Україну, ми вирішили показати відвідувачам те, що художникам  дала Індія – які враження, як це відобразилося в їхній творчості. Художникам потрібні нові емоції аби обновлювати свою творчість , щоб черпати натхнення. А це гостро відчувається, коли вони подорожують - говорить куратор арт-фестивалю «Art We Can» Тетяна ЧОРНА.

На виставці представляються роботи п’ятьох художників – Івана Михайлова, Миколи Гончарова, Ольги Собко, Михайла Завального та Ангеліни Ічко. Митці працюють в таких техніках, як офорт, ліногравюри, плакатна графіка, також – фото. Особливістю їхньої творчості є те, що вони  демонструють своє бачення схожості індійської та української культур, проводять паралелі, шукають «спільний корінь» (наприклад, Іван Михайлов експонує серію картин, на яких він зображує західноукраїнських музикантів із музикантами індіськими).

- Мої роботи – про себе , життя, подружі – це завжди про свій досвід. Сюжети, які виникають  - це наслідок моїх враження від побаченого, пережитого, - поділилася враженнями художниця  Ольга СОБКО. - Ці поїздки для мене – це як занурення в дитинство, тому що атмосфера там є дуже теплою, душевною. Індію важко порівняти з іншими країнами, там у тебе виникає інший стан: мова навіть - не про візуальні коди, картинку, а, власне – про атмосферу країни. Живу я в різних місцях - від ашраму до п’ятизіркового готелю та палаток. Індія – дуже різна з точки зору комфорту , безпеки, але, в будь-кому випадку, в якому штаті я б не подорожувала, ніде такої кількості любові  і щастя я не отримувала. Тягне туди і думками повертаєшся в Індію.

Аби відвідувачам було цікавіше, програма фестивалю доповнена лекціями ти різними мастер-класами, а по вечорах тут відбуваються концерти, на яких музиканти поєднують класичну індійську музику та народну українську. Наприклад, Віктор Осмач грає на хангах  – східних барабанах, який сам виготовляє (він їх називає «глюкофони»). Каже, що вібрації лікують організм.

Серію фотографій, в тому числі, портретів місцевих мешканців, продемонструвала Ангеліна Ічко. Спостерігати за людьми, за їхнім щоденним життям, фіксувати певні моменти – це дає їй насолоду та відчуття причетності до всього людського роду: «я знайшла в Індії відчуття свободи та  вітру у волоссі».

- Я привезла портрети індусів, також акварельні роботи: культуру розумієш, занурюєшся в неї саме через людей , Я - просто спостерігач. Хоча часто   знайомишся з людьми, спілкуєшся, все ж мені  більше подобається не втручатися – непомітно дивитися як вони ведуть себе, як живуть, - поділилася художниця Ангеліна ІЧКО. - Індія не однозначна: хтось тут знаходить нове знання, нове бачення…  Але хто відкривається світу, бо побачити його очима інших людей - той знаходить це інше бачення. В Індії потрібно бути хоча б місяць – аби влитися в культуру, відчути її. Бо там така суміш:  на одній вулиці є і католицький храм,  і індуїстський, і храм поклоніння демонам, і храм поклоніння богам. Все це існує спокійно, природно.

Виставка не обмежилася графікою і фото. Фотограф Віра Шелест, продемонструвала свої роботи – так звані мандали Києва, - вже на хустках. Вона знімає  елементи київської старовини (фасади, балкони, облицювальну плитку тощо) і подає їх на принтах у калейдоскопічному вигляді («розмножує» зображення)  на шовку чи візкозі. Виходять цікаві, оригінальні хустки. А торік почала  робити ще й дощовики із принтами на рукавах та капюшонах.

-Мені знається, що ці калейдоскопи чимось схожі на мандали – я їх називаю київськими мандалами: у цьому принті зосереджена енергетика міста, яку я хочу подарувати людям. Мої вироби – це річ з історією, - говорить фотограф Віра ШЕЛЕСТ. - Коли я бачу цікаву історичну будівлю, то визначаю для себе наскільки цікаво буде виглядати той чи інший його елемент. Цікавими є більш крупні елементи – атланти, каріатиди, особливі елементи фасаду. Київська мандала – це символ нашого Києва, мандала спонукає подивитися по-іншому на звичні речі і подати їх у іншому вигляді.

Майстер петриківського розпису Ірина Дзюба знайшла паралелі між давнім українським мистецтвом малярства, в якому працює 13 років, та індійським мистецтвом розпису хною- мехенді. Сьогодні вона практикує і те, і інше.

-Петриківський розпис має багато спільного з індійським орнаментом. Коли ми з дочкою почали займатися мехенді, то спілкуватися на цю тему з індусами. Ми побачили багато паралелей, - розповіла майстер петриківського розпису та мехенді Ірина ДЗЮБА. - Наприклад, в індійській філософії крапка - це чоловіче начало. Крапки є в мехенді, також їх багато - в петриківці.  Жіноче начало – це кома або півмісяць: це шакті - природа, яка все створила на землі. А в петриківці - це зерно. Так само є в мехенді завиток – спіраль. В петрикіці ми теж  малюємо ці завитки – їх дуже багато, вони згармонізовують повністю малюнок.

Це дуже цікаво, вважають митці – через культуру іншої країни вчитися більше розуміти свою культуру, свою ідентичність. Більше того: сприймати світ – як єдине ціле, де всі ми в ньому – подорожуючі.

Оксана МИКОЛЮК, фото Руслана КАНЮКИ, «День»