ЩОДЕННИК

Пригадується, як у січні 1998 року в редакційному ліфті довелось підніматись з таким собі «нашенського», українського вигляду чоловіком, з яким поспілкувались, як супутники в транспорті.

Було приємно чути його вишукану українську мову, в якій ледь відчувався якийсь акцент. Коли поцікавилась у співробітників, хто б це міг бути, почула, що це професор Джеймс Мейс, американець.

З того часу зрідка зустрічала його в редакції самого, проте все, що друкувалося під його іменем на сторінках «Дня», читала до останньої крапки. Бо вдумуючись у написане ним, зрозуміла, що не обов’язково мати українське коріння з діда-прадіда, щоб називатись українцем. Можна мати прапрадідів індіанського походження й бути стовідсотковим українцем.

Чи ж багато знайдеться серед тих, хто народився тут і свої перші кроки вчився робити на цій землі, таких, хто б так переймався долею української землі, її позавчорашнім, сьогоднішнім і майбутнім днем? Хто б так вникав у кожнісіньку проблему як політики, так і повсякденного буття пересічного українця?

Хто б з такою щирістю й пориванням прагнув навчити українців любити Україну? Осиротів «День», залишившись без свого консультанта... Осиротіла Україна. Втратила сина й заступника.