Останній «стотисячник» Лобановського

Біля труни з тілом покійного, яка була встановлена на стадіоні, всі були рівні — від міністрів і депутатів до школярів і пенсіонерів. Маленькі букетики лягали поруч із розкішними вінками, не заважаючи одні одним, бо були від щирого серця. Понад три години не зупинявся людський потік і не зупинився б, здається, ніколи, якби не настав час вирушати до цвинтаря. Уздовж Хрещатика та Великої Васильківської люди стояли стіною кілька годин, аби провести очима траурний ескорт.

Серед тих, хто прийшов попрощатися із Тренером, були футболісти «Динамо» і збірної, колишні і діючі. Власне, всі, хто був в той день на стадіоні «Динамо», який носить тепер ім’я Лобановського, можуть вважати себе футболістами. Виявилось, що ми таки футбольна нація. Що саме футбол є поки що тим, що реально об’єднує всіх нас. Об’єднує незалежно від віку, статі, освіти чи політичних переконань. Але зібрав нас усіх не просто футбол, а футбол Лобановського. Саме на такий футбол збиралися повні трибуни у шістдесяті, сімдесяті, вісімдесяті, дев’яності... На цих трибунах ми завжди були разом, завжди були патріотами і однодумцями. Бо той, хто спочатку виходив на поле сам, а потім виводив на поле свою команду, був здатний перемогти будь-якого супротивника. Для Лобановського не було непереможних суперників. Вірячи в його команду, ми тим самим вірили і в себе, вірили, що теж здатні перемогти і стати першими. Не існує нездоланних вершин, — стверджував Лобаноський, і ми повторювали це за ним хто вголос, хто про себе.

Київ прощався вчора із символом нашої здатності перемагати. Здається, останнім. Може, тому такою непоправною виглядала для нас втрата Тренера. У почесному караулі біля домовини з тілом Валерія Лобановського стояли вчорашні і завтрашні суперники у політиці, бізнесі і, звісно, у футболі. Скільки років вони рівнялися на Лобановського, вимірюючи ним свої і чужі вчинки. Сьогодні настав час усвідомити роль Майстра, який пішов від нас. Велич Лобановського не у майстерності очолюваних ним футболістів, ігровій тактиці чи турнірній стратегії. Він був набагато більше, ніж футбольним тренером. Ким тоді він був для нас всіх? Якби запитати про це у десятків тисяч людей, що прийшли з ним попрощатися, ми почули б тисячі різних відповідей. Бо у кожного був свій Лобановський. Тепер немає.

Починається життя без Лобановського, починається нова епоха, і не тільки футбольна. Людини, яка була кумиром для кількох останніх поколінь, уже немає. Залишається наш футбол, рівень якого підвищувала, здавалось, сама Його присутність. Чи стане український футбол двадцять першого століття тим, чим він був для нас у столітті двадцятому? Чи будуть десятки тисяч людей на стадіоні і мільйони біля телевізорів вболівати за наших так, як вболівали за часів Лобановського? Чи не розміняють велику справу великого тренера на дріб’язкові інтереси, чи не розтринькають безцінне надбання, яке він дав нам своєю творчістю?

Сльози на очах мужніх футбольних бійців, які вчора ніхто не міг стримати, мають дати нам надію на те, що уроки Майстра не пройшли дарма.

Завтра знову буде футбол, який не припиняється ніколи. І ще довго здаватиметься нам, що на тренерській лаві ми бачимо знайомий силует. Ще довго, а може, і завжди, ми будемо міряти наш футбол по Лобановському. Та чому тільки футбол? Усе наше життя назавжди залишиться із тим, що дала нам ця людина. І вже від нас залежатиме, чи настане після «епохи Лобановського» нова епоха, яка буде такою ж багатою на плідні ідеї, творчу працю і великі перемоги.