ЩОДЕННИК

Я вмикаю звук голосніше… ще голосніше… регулятор вже на межі… Намагаюся щось заглушити. Що? Біль. Відчай. Внутрішній плач. Безпорадність. З таким багажем краще сходити до психолога. Але чомусь не довіряю лікарям. Не тому, що вони погані, а тому, що пігулки бувають гіркими. Власне, як і багато чого іншого у цьому житті. Сподіваюся, я не одинокий. Чомусь мені хочеться так думати. Щастя, розділене на двох, — два щастя, горе, розділене на двох, — половина горя. Але є усвідомлення певного егоїзму чи елементарної нечесності, коли хочеш скинути свій вантаж на когось. Один письменник-алкоголік сказав, що душа може багато вмістити, порівнявши її з пузом троянського коня. Інший, уже наш, розстріляний у таборах співвітчизниками знавець античної міфології, справедливо припустив, що «знати чужу душу надто важкий тягар для власної душі». Чомусь останнє мені подобається більше. Бо правильніше, бо рідніше, бо сам впевнений у цьому.

Пісня закінчилась. Швидко вимикаю, натискаючи кнопку «stop». Я не хочу слухати наступну — волію тиші й спокою. Все гаразд. Взяти себе в руки, подивитися у вікно і усміхнутись. Самому собі, людям і тому загадковому процесові, що називається життям. Сонце вже низько і гріє зовсім слабо. Воно віддало частинку себе цим золотавим листочкам, що так весело шурхотять під ногами. Частинку воді, а частинка просто розсіялася, щоб коли- небудь утворити щось нове. Листя падає, птахи відлітають, а машини мчать далі. Тут є багато невідповідностей. Але яка різниця, чим відгороджуватися від світу — механічною посмішкою менеджера, сонцезахисними окулярами політика чи навушниками японського плеєра.