Сорокодубівський «Кулібін»

Віддалік було чути якесь гуркотіння. Наче хтось зловив вітер у полі й тримає цю сліпу силу чи то за хвіст, чи то за гриву, а та рветься на вільну волю, сердиться. Аж он воно що: там, за деревами, що довкола крайньої на сільській вулиці хати, вітряк шумить і гуде своїми могутніми крилами. Де ще таке побачиш? Ніде.

З вітряка по сходах вийшов назустріч літній чоловік. Назвався Мартинюком Володимиром Григоровичем. Оце він — послідовник кулібіна із села Сорокодуби. Натхненний, піднесений, урочистий. Запрошує до свого витвору: «Якраз зловив трохи вітру, то ходімо, подивитесь, як воно там мелеться. Я, коли вперше змолов, заніс до хати, кажу до своїх дівчат: нате, печіть хліб. Ага, в мене троє їх, дівчат. Олена, Ганна та Алла. Всі — у Красилові, райцентрі. Приїжджають до батька за сільгосппродукцією. Я ж тут сам. П’ять років минуло, як Ніни, дружиноньки моєї не стало...».

Отож тут-таки, у вітряку, показує: «Діло просте — жорна крутяться, зерно мелеться. Борошно туди, відвійки — сюди. От маю ще тільки гальма вдосконалювати. Щоб міг тут, у вітряку, припнути крила».

Сам зробив вітряка: «Років два тому, коли електрика подорожчала, за діло взявся. Дід на пенсії — має час. Коліщатка, шестерні, вал i все таке інше серед металобрухту знайшов, припасував, щоб крутилося. Жорна сам вилив. Аякже, мав утіху, коли вперше вітер зловив...». Відтак бере мливо, віддає Олені, старшій дочці, чіпляє на ланцюги вітрякові крила: «Треба було б більші крила зробити, та не знаю, чи вітер більші не поб’є... Взимку приходили мисливці. Говорили, що побачили вперше, то вельми здивувалися й вирішили познайомитися зі мною».

Поставлені колись пращурами вітряки «склали» крила, наче лелеки у польоті, давно, ще у період «суцільної електрифікації всієї країни». Невдовзі їх було розібрано й розтягнуто хтозна куди й на що — аби лише не були архаїчними плямами на індустріальних краєвидах. Отож аналогів до свого витвору Мартинюк на мав: «Ще до війни, пригадую, ходив з мамою до вітряка молоти. У сусідніх Мончинцях стояв. Мені тоді, може, років дванадцять було». А вже — сімдесят другий: «У мене іменини того ж самого дня, коли лелеки до Сорокодубів прилітають».

Та й сам, наче поєднаний із птахами, вітрами, сонцем, ріллею, потічком, що між городом і широким полем. Наче трохи повернутий від цивілізації до патриархального способу життя, коли, здається, можна ні від кого й ні від чого не залежати: «Я ж спершу у своїй голові вітряка зробив, а вже потім узявся за діло. На око і за інтуіцією зробив. Без жодних розрахунків. Ото в мене обід від «Орльонка» (велосипеда. — Ред. ) був, то в ньому жорна виливав. Я вже тоді був упевнений, що все нормально — змелеться. Креслення? Та ні, в мене ж чотири класи освіти».

Мабуть, через те, що не довелося йому в школі вивчати закони фізики, не взявся виробляти з вітру електроенергію. Одначе на питання про дармове світло знайшов що сказати: «В мене ж, як у пенсіонера, пільга є. За півціни лампочка Ілліча сяє».

Уже після того, коли мав свято першого млина, вдався до певних удосконалень: «Зразу вітряк стояв мертво, а це я вже його на колеса поставив, бо мені самому тяжко було повертати за вітром. Сам, без сторонньої допомоги, на колеса переставив». А щоб правильно повертати, поруч флюгера встановив: «Хіба не бачіте, звідки вітер наразі? Південно-східний».

Село Сорокодуби сприйняло факт появи вітряка край городу в Мартинюка як такий, що сам собою зрозумілий і навіть сподіваний. «Знають, що Володимир Григорович усе може», — говорить сільський голова Борис Петрук. «Що задумаю, те й зроблю. Чоботи зшити? Зшию», — погоджується Мартинюк. А за фахом він — коваль: «Життя у колгоспній кузні минуло». Сільський голова каже, що вихід коваля Мартинюка на заслужений відпочинок став відчутною втратою для всіх. «От якогось дня вийшов з ладу комбайн кукурудзяний, німецький. Кинулися по базах, аби купити запчастини для заміни зужитої, та ніде не знайшли. Біда. Та ви собі, мабуть, й уявити не можете. Володимир Григорович у кузні зробив. На око, навіть кронштейна у руки не взяв. Запустив комбайна, врятував становище!».

Нарешті Сорокодуби, загубивши коваля, знайшли мельника. «Вчора зірвався вітер, то був Володька Грищук — змолов два мішки. А то Іван Богонос молов. Запитує: що заплатити за роботу? Відповідаю: скажи дядькові «Спасибі». Й Андрощук Андрій Тарасович змолов. Нікому не відмовляв. Не шкода вітру. В мене ворогів немає. Той сват, той кум, а той просто приятель. Приємно». Одначе ображаеться на одного місцевого кореспондента: «Приїхав по скарзі, запитав у мене про земельний пай. Потім написав, що я нічого не розумію в аграрних реформах». Отож відтоді Мартинюк принципово не читає газети.

«Такий він. Якщо образився, то вже назавжди», — характеризує Мартинюка сільський голова. Володимир Григорович те чує: «Все можу і все пережив — навіть у буцигарні відсидів. Чотири місяці. За сталінським указом. Відправляли мене на шахту у фезеу (фабрично-заводське училище. — Ред. ), та я не поїхав».

Схоже на те, що завдяки оцій своїй впертій вдачі й став сорокодубівським Кулібіним. Аби николи, ні від кого, ні від чого не бути залежним. І він таки, сказати б, вийшов з-під упливу зовнішніх факторів. «Із свого зерна мливо», — показує нам город, посеред якого зеленіє ділянка озимої пшениці.

На подвір’ї чути, як зриваються, та не зірвуться з ланцюгів вітрякові крила. А Мартинюк демонструє інші знаряддя, змайстровані ним чи то навмисне для того, щоб полегшити собі життя, чи то для того, аби просто реалізувати, втілити у конкретні справи свої кулібінські можливості: «Тракторця, бачте, для себе склав. Ще вісім років тому як склав. Причіпні знаряддя також сам зробив. Плужок є, борони, культиватор. Ще як у кузні ковалював, то зробив. Отож на городі, як кажуть, усі трудомісткі процеси механізовано. От тільки жнемо із зятями та дочками серпами. Потім у снопи в’яжемо, як колись в’язали».

Запеняє, що зробив би й комбайна, та з польового табору вже давно весь металобрухт вивезли. «Але ж не ціпами молотимо», — начебто виправдовується за те, що йому не вдалося перекласти всі, до останньої, роботи на городі «на плечі машин». Авжеж, що не ціпами. Он і молотарка, змайстрована його ж, Мартинюковими руками. Поруч із молотаркою — копиця соломи, наче речовий доказ того, що в жнива молотарка не стояла, а молотила. «Цю річ я зробив навіть раніше, ніж трактора», — говорить. Відтак розповідає про принцип дії цього «нескладного механізму»: сюди — сніп, звідси — зерно... Заводський аналог молотарки в його пам’яті зберігся ліпше, ніж вітряк у Мончинцях, до якого з мамою до війни ходив: «По війні ще довго у колгоспі на току використовувалася...»

Про те, що ще планує змайструвати, не каже: «В мене так: увечері задумав, а вранці зробив». До вечора ще далеко. На здоров’я не ремствує. На долю не нарікає. І вже, схоже, на того кореспондента не ображається: «Як надрукуєте про мій вітряк, то переправте газету поштою — прочитаю...». Я пообіцяв.