«ЕФЕКТ ГЕРОСТРАТА»

Організовані обласними та районними держадміністраціями масові мітниги і демонстрації «на захист конституційного устрою», що пройшли у середу і мали продемонструвати народний гнів з приводу поведінки депутатів парламенту та інших «деструктивних сил» ніяк не вплинули на процес подальшого поглиблення кризи у вищих ешелонах влади в країні. Ця мітингова акція, так само як і попередня антикучмівська акція, ініційована прихильниками Олександра Мороза, не могла істотно вплинути на розвиток подій і розклад сил «нагорі». Бо причини владної кризи набагато глибші за примітивні гасла про «погану Верховну Раду» чи «нехорошого Президента». Протиріччя, які окреслились у владних коридорах чи не з першого дня існування уряду Ющенка, просто вийшли «з-під килима» на простір майже відкритої політики.

БІЛЬШОСТІ НЕМАЄ

Створена рік тому методом будівництва «з даху», парламентська більшість з першого дня була штучним утворенням. Для розуміння цього досить було подивитись незабутній діалог у прямому телеефірі між Юлією Тимошенко і Григорієм Суркісом. За тим першим раундом протистояння не почались наступні, занадто непевними відчували себе тоді колишні і теперішні розпорядники найбільш «смачних» фінансових потоків. Піврічна розминка у засобах масової інформації, в які й з обох сторін правда змішувалась із дешевою демагогією, а інколи й з простою брехнею, теж не принесла нiкому відчутних переваг. Ні народ, ні гарант Конституції, ні уряд не поспішали реагувати на чи не щоденні взаємні звинувачення, залишаючи подіям свободу розвиватися так, як вони розвиваються. Був, щоправда, у народу один сплеск активності на референдумі у квітні, однак всерйоз говорити про його всенародність — це все одно що насправді вважати Юлію Тимошенко безкомпромісним борцем із зловживаннями на енергоринку.

Тим часом створена більшість так-сяк приймала потрібні державі рішення лише після головомийки, що вголос називалось консультаціями. Після першого альянсу «Батьківщини» з лівими під час прийняття потрібного енергетичному віце-прем’єру рішення, що мало місце влітку, перспективи парламентської більшості вже нікого не надихали.

Певним знаком став відхід вiд посади координатора більшості досвідченого політика Леоніда Кравчука. Погодьтесь, що привід, через який він залишив це місце, можна було за певних обставин і не згадати. Залишалося чекати, коли саме остаточно зникне все більш ефемерна більшість. Дочекалися. Все стало на свої місця. Народні обранці повернулися на позиції, що відповідають їхнім корінним інтересам. І що цікаво, жодну із частин більшості, що розпалася, Леонід Кучма не може насправді вважати «своєю».

НА ПОСАДІ — ДО КІНЦЯ!

Час політичного романтизму, коли політик залишав керівне крісло на знак незгоди із чимось чи з інших принципових міркувань, у нас не закінчився — він навіть не починався. Гучні відставки за власною ініціативою чи під тиском громадської думки так і не стали вітчизняною практикою. А чи може плідно працювати парламент, у якому кожен голова комітету працює виключно в конктретних інтересах конкретних сил, інколи стаючи впоперек очевидних рішень? Чи може щось реформувати уряд, у якому кожен міністр прагне якнайбільше «нацарювати» за час володіння портфелем і начхати хотів на якийсь там спільний курс? Посилання на законодавчу базу, якої ніби немає, залишимо політінформаторам місцевих партосередків НДП. Насправді потрібна не база, а політична воля робити щось чи чогось не робити. Чи була у нас така головна політична воля, яка б долала юридичні перепони заради прогресу країни, а не сьогоденних інтересів окремих груп людей? Якщо воля й була, то тільки до збереження крісла. Від найнижчого в колгоспі, райцентрі чи непрацюючому заводі, до найвищих крiсел на Печерських пагорбах. Безпартійність глави держави стала тепер не перевагою, а недоліком через відсутність у Президента власної партії. Відчуваючи нові вибори, більшість просто розбіглася, прихопивши свої посади, й очікує, що буде далі.

ГОНГАДЗЕ

Трагічна, заплутана і незрозуміла досі історія зникнення і смерті журналіста Гонгадзе одразу сприйнялася не так, як всі попередні історії із зниклими чи вбитими журналістами та політиками. Невідомо чого тут було більше — бажання роздмухати цю справу чи її зам’яти? Скоріше за все невідомий поки автор страшного сценарію прагнув першої мети: кожен крок ніби до забуття справи призводив до нового інформаційного вибуху. Тепер майже немає жодного сумніву, що журналіста вкрали і вбили щоб потім його «знайти». Навіть найпримітивнішому бандиту, не кажучи вже про професіонала з погонами чи без таких нічого б не вартувало назавжди заховати останки вбитого. Але їх знайшли за таких обставин, які викликають аж занадто багато запитань, які чомусь не задаються активними «захисниками» свободи слова, яким вже наперед відомі і вбивці, і замовники. Врешті без знайомства зі справжніми авторами сценарію «справи Гонгадзе» не видається можливим встановити істину. Скоріше за все, правди ми ніколи не дізнаємося, а загадкова смерть людини ще довго використовуватиметься різномастними політиками у своїх інтересах.

МЕЛЬНИЧЕНКО

Тим часом вже другий місяць українська політика живе «від Мельниченка до Мельниченка», щодня очікуючи нових одкровень загадкового майора. Треба бути повним невігласом щоб повірити у здатність одного окремого офіцера назбирати кількарічну фонотеку із розмов у кабінеті Президента (запис переговорів у президентському кабінеті проводився протягом 300 годин, заявив iз вражаючою точністю Олександр Мороз. Про таку поiнформованiсть лiдера соцiалiстiв повiдомив Iнтерфакс-Україна). Безперечно, що кабінет прослуховували серйозні замовники, а не цифровий диктофон під диваном. Саме і вони устами Мельниченка видають по краплі виловлену шпигунську загалом інформацію, тримаючи у напрузі чи не всіх причетних до влади осіб. Президент виявися не в силі припинити цей процес, що можна було б зробити, пішовши на поступки опозиції. Ми вже згадували про мертву хватку володарів міністерських кабінетів, з якою вони тримаються за крісла. Якщо так триватиме далі, країна переживатиме ганьбу, слухаючи те, що не призначено для загального прослуховування. Дійшло вже про запитання до Мельниченка щодо інтимного життя у найвищому кабінеті. Куди вже далі?

У ПОШУКАХ ВИХОДУ

Услід за Леонідом Кравчуком, що вчасно «зіскочив» iз теми координації парламентської більшості, щось відчув не менш досвідчений Iван Плющ, пообіцявши у четвер залишити посаду голови ВР у разі розпаду більшості. Причаїлись «олігархічні» фракції, утримуючись від різких рухів. Зависли у повітрі кримінальні справи щодо Юлії Тимошенко. Остаточно і беззаперечно поховано «імплементацію», без якої країна проживе до наступних виборів. Щось має відбутися, хтось повинен наважитися на рішучий крок і виявити ініціативу. Передусім Президент, який, не дивлячись на касетну акцію, має досить — саме політичних — можливостей для виходу з кризи. А може і не станеться нічого. Країна потихеньку рухатиметься у напрямку всіх векторів, політично послаблений Президент продовжуватиме скаржитися народу на всіх, хто йому заважає, силові міністри і Генпрокурор покажуть свою потрібність державі, терміново розкривши ще один заколот, парламент гудітиме, поступово готуючись до нових виборів, а уряд вдаватиме, що проводить реформи. Можна це назвати кризою, а можна просто життям, яким ми живемо вже котрий рік.