ДЕРЖАВА — IНКУБАТОР?

Міграція інтелекту властива сучасному світові, як кругообiг води — природі. Навіть найбагатші держави часом втрачають своїх найяскравіших особистостей. Але якщо люди масово від’їздять із держави, то значить, цей корабель тоне.

Власне, такий численний «рекрутський» набір програмістів із країни, яка з-поміж останніх побачила персональний комп’ютер і де досі на окраїнах використовують допотопні рахівниці, можна вважати як визнання України, як своєрідну «п’ятірку з плюсом» од світового співтовариства. Однак цю «п’ятірку» ми отримали лише як своєрідний інкубатор, що справді здатний виростити велику партію молодого розуму, та лише для того, щоб оптом збути її заморському покупцеві.

Здається, що може бути природнішим: самим відшукати тих десять тисяч найкращих, додати до них десять тисяч непоганих та ще десять тисяч перспективних і, створивши умови, через кілька років завалити власним програмним продуктом принаймні Європу? Скажімо, Індія, вирішивши кілька років тому розвивати інформаційну сферу, відшукала можливості і нині виробляє власний програмний продукт у мільярдах доларів. Але ні — ми відпускаємо їх без вагань, так, ніби в нас тих програмістів — як трави.

Від’їзд молодих програмістів вражає, але передусім чисельністю, тому що наш молодий інтелект уже давно полишає державу. Наприклад, із 1100 випускників університету «Києво-Могилянська академія» 150 працюють за кордоном. І невідомо, скільки виїхало вихованців КДУ чи КПІ, скільки взагалі освічених людей полишило Україну. Утім, ми звикли рахувати, СКIЛЬКИ виїхало із країни, а не КОГО САМЕ ми втратили.

Звичайно, наївно було б вважати, що всі, хто поїхав і поїде, ніколи не повернуться. Повернуться, але спершу відпрацюють, можливо, найпродуктивніший свій час на іншу державу. А можливо, хтось із них навіть устигне зробити відкриття, що переверне світ, — відкрив же Ньютон свої закони в 22 роки, а потім усе життя тільки опрацьовував та поглиблював ранні відкриття. Звичайно, відкриття, що перевертають світ, мають належати цілому світові. Однак державі залишається довічна велика шана: як країні, на теренах якої проросло велике відкриття. Навіть якби та сама Англія за всю свою історію явила світові лише Ісаака Ньютона — цього було б досить, щоб називатися великою державою. А ще державі, наприклад, залишаються гроші, які вона може одержати за патенти на використання відкриттів її громадянина-науковця.

У Києво-Могилянській академії розповідають вражаючу історію українського хлопця, який, отримавши найпрестижнішу освіту в університеті Атланти, хотів працювати на благо Батьківщини. Зі своїм американським дипломом він повернувся в Україну і... не знайшов роботи. Зате знайшов у Будапешті, в Інституті відкритого суспільства, де й пропрацював кілька років, щоб знову спробувати повернутися додому. Лише із другої спроби йому пощастило, і він, зрештою, зміг створити свою бізнес-школу в КМА. Тепер Павло Шемета передає американський досвід молодому поколінню. Однак це — скоріше виняток, аніж правило. А правило — в тому, що від нас їдуть.

У пошуках відповіді на майже риторичне запитання: «Що має змінитися?» — «День» традиційно звернувся до компетентних експертів. Їхні думки із цього приводу ви прочитаєте нижче. Проте і академік Володимир СЕМИНОЖЕНКО , і ректор Сергій ІВАНЮК зійшлися в одному: треба змінювати пріоритети. Час формувати загальнодержавну точку зору щодо пріоритетності науки, і наукову сферу потрібно розглядати не як витратну та залишкову, а як сферу основної державної інвестиції. Хотіли ми того чи ні — ми живемо в постіндустріальну епоху, коли найбільший добробут суспільства досягається не за рахунок безкінечного розвитку матеріального виробництва, а за рахунок інтелектуального продукту. Тому що все матеріальне має свій кінець, а знання і розум безмежні. І найправильніший шлях для нас не в нескінченних спробах реанімувати те, що вже не підлягає реанімації, а в посуванні вперед в «економіці знань» — у виробленні, накопиченні та збагаченні нових технологій, новітнього продукту, чого, звісно, неможливо досягти за умови існуючого марнотратства в галузі інтелекту.

Можливо, що ця ідея, підкріплена стратегією держави, насправді опанує нацією. І тоді нашим ученим уже не потрібно буде нікуди їхати. Бо ми цінуватимемо їх як золотий запас. І берегтимемо ще ревніше, аніж жовтаві цеглинки, сховані в підвалах Нацбанку.

КОМЕНТАРІ

Володимир СЕМИНОЖЕНКО, народний депутат України, член Комітету ВР із питань науки та освіти, академік НАН України:

— На жаль, поки що не дуже відчутно, що конкретні проекти, які відносяться до сфери державних пріоритетів, мають державну підтримку. Якщо нічого не зміниться в державному фінансуванні науково- технічної сфери, то до кінця року ми отримаємо десь 0,28-0,29% валового внутрішнього продукту. Такого ще не було — це майже вдвічі менше, як, скажімо, позаминулого року. Я вже не кажу про те, що фактично жодна копійка не потрапляє цього року до інноваційного фонду — йдуть тільки соціальні виплати і не властиві інноваційній діяльності капітальні вкладення. Тобто ми дійшли вже до крайньої межі, коли нуль — на інновації, коли нічого не йде на відтворення економічного потенціалу, який, до речі, в майбутньому міг би збагатити той же бюджет! Потрібно активніше приймати закони про захист критичних технологій, про стимулювання високотехнологічного експорту, про розвиток науково-технічних баз. Держава повинна те, що отримує, не «проїдати», не пускати на вирішення поточних проблем, а інвестувати в інтелектуальну сферу як найприбутковішу. Єдина насправді невичерпна наша сировина — це наш інтелект.

Шляхи, які є, настільки очевидні і прозорі, настільки природні, що не робити ці серйозні кроки неможливо. І я дуже радий, що цього року у Верховній Раді змогли прийняти додатки до закону про науку, які зацікавлюють учених працювати саме в науці, розширили дії закону про пенсії, які були збільшені науковцям, що, до речі, є теж унікальним інвестуванням, а не витратами. Це дає стимул молодим іти в науку, це означає, що додатковий наш основний ресурс — молодий інтелект, розрахований на багато років, почне діяти в науково-технічній сфері. Символічним мені видається і те, якою більшістю голосів пройшли зміни до законів про оподаткування стосовно технопарків, — уперше в податковій системі з’являються стимули до розвитку високотехнологічного виробництва, науки і високих технологій. Проте більше нічого, на жаль, додати не можна, хоча скільки б іще можна було зробити за цей час! І тут, я вважаю, одна із проблем, яку треба негайно вирішувати, — формування громадської думки, яка підтримала б саме таку стратегію розвитку держави. Можливо, першою ластівкою на шляху до формування такої думки можна вважати створення Всеукраїнської федерації вчених, яка об’єднує науковців переважно не за фахом, не за відомчою належністю, а головне — за прагненням провадити стратегію держави на підтримку науково-технологічних та інноваційних сфер. Ця федерація вже починає серйозно рухатись, і я думаю, стане потужною силою, запорукою того, що ми не зможемо відійти ні кроку назад.

Можливо, якби я був упевнений, що ми дійсно підемо тим шляхом, як це роблять нині європейські співтовариства, зокрема Німеччина, коли хочуть конкурувати з інтернетизацією світу, яку провадить тепер США, я знайшов би більше аргументів саме для тих тисяч молодих програмістів, що збираються їхати. Якби я був упевнений, то сказав би, що Національна програма інформатизації не обмежиться забезпеченням міністерств і відомств комп’ютерним і програмним продуктом. Якби я був упевнений, що це дійсно стане основним пріоритетом уряду, то сказав би про створення українського Інтернету, де провайдерам не потрібно нічого буде платити, щоб тільки вони активізувались, залучаючи суспільство саме в цей інформаційний прошарок. Сказав би, що ми дійсно надамо для людей, які будуть тут працювати не податкові тиски, а стимули, як це, до речі, зроблено у США. Якби я був упевнений у всьому цьому, то мав би більше аргументів переконувати людей працювати на своїй Батьківщині. До речі, я спостерігаю і зворотний процес, коли люди повертаються. Вони повертаються, якщо тут створюються умови — суто виробничі — зацікавленості роботою, можливість розвиватися. І тому я сподіваюся, що коли ми розробимо власний Український проект, ті молоді, що їдуть до Німеччини, повернуться додому.

Сергій ІВАНЮК, ректор Університету «Києво-Могилянська академія»:

— Масові від’їзди можна порівняти з тим ударом по інтелігенції, якого було завдано в 30-ті роки. Тільки сьогодні той досвід можна використовувати, щоб показати, як ми страждали від когось, і цим виправдовувати наші сьогоднішні негаразди. А чим ми виправдаємо те, що відбувається нині? Крім того, ми ж іще втрачаємо здібних молодих учених у багатьох галузях науки! У нас була потужна фундаментальна наука, а тепер вона в страшному стані, бо найкращі люди втрачені: або пішли з науки в бізнес, або виїхали за кордон і посувають уперед не нашу науку, — таким чином із їхньою втратою наше наукове відставання від іншого світу починає збільшуватись у геометричній прогресії. Ті галузі науки, які були потужними і престижними, відродити можливо. Але потрібні реформи в галузі організації науки і — капіталовкладення. Причому, переконаний, ці кошти не такі страшні, як ті, що потребує наша важка промисловість або сільське господарство. Там теж необхідні ін’єкції та дотації, але наука й освіта потребує менше, а результат буде значно вагоміший. От ми, наприклад, сьогодні дуже багато говоримо, що входимо в Європу. А в якості кого ми збираємося туди влитися? Якщо середньоазійцями, скажімо (хоч якісь ознаки зовнішності не дадуть згубитись у світі), то ми навіть зовнішньо не можемо зберегти національну ідентичність. Ми можемо увійти як потужна індустріальна держава? Але це буде фікція, бо нам до такої держави з нашою низькотехнологічною промисловістю дуже далеко. Як потужна сільськогосподарська держава, але ж наші сільськогосподарські продукти такі заражені, що їсти їх без шкоди для здоров’я можемо тільки ми. Проте ми маємо чудову розгалужену систему вузів та академічних інститутів. Тобто якби держава усвідомила, що саме в цьому може бути наша унікальність, думаю, ми скоро стали б рівноправною нацією. Так, нас потруїв Чорнобиль і потоптав геноцид, у нас, справді, була тяжка доля, але ми є високоосвіченою нацією, ми є тими, хто дає освітні послуги багатьом країнам світу, і це може бути порятунком і для нашої економіки також. Це справа держави та її пріоритетів.

Не думаю, що тих, котрі хочуть виїхати, може втримати патріотизм. Бо в молодих про нього інше уявлення: патріотизм має бути забезпечений вертикально. Якщо діти багатьох наших керівників із самого початку вчаться за кордоном і вони там і залишаться — це очевидно, бо мають там хати, зелені карти і в них «пригріті» робочі місця, то хіба вельможі зацікавлені дбати про цю землю і цей народ? І про який патріотизм молодих можна вести мову? Принаймні не про такий: «Нехай я буду їсти багно, але тут, в Україні». Однак вони усвідомлюють себе українцями, хочуть зробити щось для України, і я думаю, що більшість повернулася б, якби відчула, що їхня Батьківщина їх поважає. Інтелігентну людину можна впізнати за двома ознаками: вона не може жити без книжок і без поваги до того, що вона робить. А повага може з’явитися лише тоді, коли наше суспільство зрозуміє, що нічого ціннішого за знання та витвори мистецтва людство за всю історію свого існування не придумало. Це і є вищі цінності, і їхні носії — то найцінніші і найперші люди для суспільства.

Світлана СОКОЛОВА, «День»