Зайшла «Зоря»

Суботнього дня десь о десятій ранку з півсотні покутинських селян (чоловіки й жінки, старші й молодші) збіглися до двоповерхового будинку, де розташована контора колгоспу «Зоря». Начальства якраз не було. Тодішній голова колгоспу Петро Вакар разом із головбухом Надією Рябінською ще вдосвіта поїхали до райцентру Віньківці у своїх справах. Чотирьом молодицям, які в конторі рахували збитки від господарювання, було оголошено, щоб сиділи і не рипалися, бо «взяті в заручники».

Згідно із класичним сценарієм, «революціонери» заходилися вимагати колгоспну печатку. «А де ж було взяти, якщо головбух Рябінська із печаткою в район поїхала», — пояснює працівниця контори Олена Казимір, одна із «заручниць». Спонтанно прийшло рішення розбити сейфа, але цей варіант вияву протесту відпав, мовляв, сенсу немає: грошей у колгоспі «Зоря» вже давно катма. Знайшли книгу, де реєструють, хто і що виписував із комори, та нічого не змогли в ній зрозуміти.

Наступні дії були вже зовсім алогічні: підперли вхідні двері до будівлі й поставили варту, щоб конторські нікуди не розбіглися (вони в чому винні?). Повсталих цікавило, чи на місці мед із колгоспної пасіки. «Там два центнери того меду, але комірниця Марія Будзінська заздалегідь почула про революцію й обачно десь надійно заховалася», — розповідає про перебіг драматичних подій у Покутинцях сільський голова Софія Антонюк.

Після обіду з району повернулися голова колгоспу та головбух. Повстанці експропріювали в них печатку і показали голові Петрові Вакару на дорогу із села. Його особисті «Жигулі», як на біду, не заводилися. То революціонери зі свистом, гигиканням заходилися штовхати машину єдиною сільською дорогою, аж доки та не покотилася з пагорба.

Нарешті пристрасті потроху вляглися. Петро Вакар, якого більшість у Покутинцях вважає винуватцем усіх бід, у селі не показується. Припускають, що він з усією своєю родиною десь у сусідньому Ярмолинецькому районі.

Усі, з ким випало розмовляти в Покутинцях, запевняють, що чогось подібного тут не було зроду. Невдоволення цим життям (три роки без зарплатні), кажуть, колобродило серед людей і вихлюпнулося таким чином. Терпець урвався вчасно: саме тоді, коли оголосили, що колгоспові настав кінець — почалася агрореформа, саме тоді, коли протестувати можна було безкарно. Немає колгоспу, то немає і голови колгоспу. А Петро Вакар, згадують, був дуже крутим: того звільнив із роботи, цьому щось не виписав із комори. «Дали волю людям, а воно он як повернулося», — знаходить пояснення Софія Антонюк. «Мені винні за тяжку працю аж дві тисячі гривень, а Олені, моїй дружині, — вдвічі більше», — із сумом каже Михайло Гонтар. Він до «лютневої революції» доїв корів, наразі засновники майбутнього товариства пропонують йому, щоб був за головного зоотехніка. Він погоджується, та не вельми охоче: «Худоби залишилося мало, та й ту нічим годувати. Силосу, сінажу, сіна, кормових коренеплодів уже давно немає. Ще трохи соломи залишилося, але до зеленої трави не вистачить. Мабуть, доведеться десь позичити того грубого корму. — Продовжує: — Молоко, м’ясо з колгоспної ферми стараються якомога дешевше купити. За літр пального треба віддати заводові чи комерсантові три кілограми молока або півтора кілограма м’яса в живій вазі. У якій іще країні таке коїться? Натомість дають дорогу солярку». Райначальство чомусь заохочує такий бартер.

Михайло Гонтар передбачає, що засновники, орендарі паїв посіють, якщо всю худобу з ферм вивезуть. А що далі буде, то не знає.

Сільський голова Софія Антонюк не певна, що після «лютневої революції не станеться жовтнева». Мовляв, таке вже було в історії.

Покутинці чекають до 7 березня. На цю дату тут призначено збори, де селяни, власники земельних паїв, мають заявити про свою волю щодо того, як жити далі. «Дехто, кажуть, вирішує, чи, бува, не стати одноосібником. А решта начебто здасть свої паї в оренду п’ятьом засновникам товариства з обмеженою відповідальністю. Їх, засновників, очолив Іван Снігур, пенсіонер», — розповіла для «Дня» Софія Антонюк, сільський голова Покутинців.

Наша співбесідниця запевняє, що в ці тривожні дні не залишає рідне село ні на годину: «Бо тут усяке може статися». Цей висновок вона зробила після подій, що «нагадували революційні».