Робінзони в місті

Студенти — народ... легендарний? Веселий? Дотепний? Ну, зрозуміло, і те, і друге, і третє, перелік ще довго можна продовжувати. Так було завжди. Нехай зараз уже й не співають «Gaudeamus іgitur», нехай віковий поділ на «нормальних хлопців» і «татових синочків» у зовнішніх своїх проявах досяг небачених масштабів, нехай з'явилися нові дисципліни, а старі стали викладати по-новому — імідж студента все той же: студент. Та якщо, як і раніше, саме в студентські роки зароджується дружба на все життя і, як і раніше, студенти залишаються найактивнішою (хоч іноді їх підкуповують пивом) і найбільш вільнодумною (хоч іноді цього і не дозволяють) частиною населення, то проблеми в студентів тепер абсолютно не ті, що раніше, — чи то за часів Петра Могили, чи комсомолу.

В університеті імені Шевченка є така студентська приказка: «Для нашого брата важливі дві речі: не одружуватися і не вилетіти». Через два-три роки багато хто з дотепників, як правило, раптово залітають у «сімейнобудівний» або благополучно відраховуються з альма- матер. Ті ж, хто завдяки посидючості, страшенному потягу до знань або просто дивом залишився «в строю», поступово усвідомлюють, що головне для студента все-таки не це. Головне — так звана «робінзонада». Вона починається з моменту вручення студквитка і заліківки і продовжується з розумінням того, що навчання у вузі — це навчання в школі виживання. Спочатку, як правило, охоплює сп'яніння життям: твій новий статус (студент — це звучить гордо!), твої нові друзі, твої нові підручники! А для іногородніх — захоплене усвідомлення того, що батьки залишилися за тридев'ять земель і настала нарешті довгождана свобода. І лише потім часто настає гірке похмілля невдач, розчарування, катастрофічного браку грошей і несподіване почуття сорому, коли просиш ці гроші в батьків, які не одержують зарплату. Тоді-то починаєш розуміти, що для студента важливо ще і знайти гарну та оплачувану роботу.

Тут-то і починається найцікавіше. Батьки навряд чи в змозі допомогти слушною порадою. По-перше, тому, що в їхній час вузівські стипендії дозволяли більш-менш непогано жити. По-друге, якщо хтось зі студентів і підробляв, то переважно це були хлопці, які зрідка за зайву десятку допомагали розвантажувати товарні вагони. А по-третє, існував дуже заспокійливий моральний чинник: кожний студент 60-х, 70-х і навіть 80-х знав, що в кінці п'ятого курсу обов'язково отримає розподіл, а значить, буде і робота.

А тепер 90-ті. Через спроби заробити не тільки на шматок хліба, але й на більш-менш пристойну бритву (губну помаду) відходить на другий план і навчання, і особисте життя. Роздратовано розриваєш щойно вручений тобі в метро папірець із пропозицією швидко заробити тисячу гривень, тому що за три роки пошуків заробітку ти пройшов і через ці папірці. Знову купуєш «Ищу работу» і видивляєшся хоча б щось, пов'язане із твоєю спеціальністю (якби ще не безглузді амбіції щодо вищої освіти)! Нічого відповідного не знаходиш. Уранці йдеш продавати газети. Потім в інститут, де професор укотре зажадає пояснення причини пропусків. «Я працюю», — гордо кидаєш ти, і тут же отримуєш «незадовільно». У цілковитій упевненості, що життя не вдалося, спрямовуєш свої стопи куди-небудь до Дніпра, сподіваючись знайти спокій серед уламків іржавої арматури та урбаністичного ландшафту, але тут же зупиняєшся на півдорозі і... починаєш розуміти професора: він також працює, і часто також без грошей...

Гуртожиток, в який приходиш після того як проведеш таким чином день, — це взагалі окрема історія в сорока двох томах. Починаючи з літери «В»: вахтери, що умовно діляться на «бабусь» («дідусів»), «шапокляк» і «шарикових» (не виключається безліч інших класифікацій). Перші — добрі, пускають у будь-який час як у гуртожиток, так і з нього і вчасно передають записки з викликами до телефону. Інші, відповідно, чинять навпаки («шарикови» за визначенням отримують особливе задоволення, виявляючи свою взагалі-то нікчемну владу, очевидно, відчуваючи себе «при виконанні»). Хоча вахтери бувають ще й молоді, й навіть у формі, але з ними автори стикалися лише в гуртожитках «наргоспу».

Крім того, є ще сусіди й інші вічні візитери, що так радує перші рік-два і так заважає спати (вчитися) потім. Для деяких гуртожитків проблема цим не обмежується: одного чудового дня можна опинитися біля розбитого корита — тобто вибитих дверей. Або тихенько так що-небудь вкрадуть... Нарешті, є комендант, який теж — як Бог дасть, а Бог (перевірено досвідом) чомусь скупий на добрих комендантів...

Хотілося б, щоб усе сказане вище сприйняли правильно. Звичайно, далеко не всі студенти «валять» екзамени лише внаслідок надзвичайної зайнятості добуванням хліба насущного. І з гуртожитку виганяють не лише тому, що ти «не подобаєшся». І заліки здають не лише за хабарі, та й, трапляється, вступають (не повірите) без них. Але все це є, й більш ніж досить. Словом, як у всієї країни.

Зі святом!

ДО РЕЧІ

Як повідомили «Дню» в Головному управлінні вищої освіти Міністерства освіти України, нині в країні функціонує 206 державних вищих навчальних закладів. У вузах 3—4 рівнів акредитації (інститути, університети, академії) навчається 1 мільйон 210 тисяч студентів.

Тепер середня місячна стипендія учнів вузів становить півтора неоподатковуваних мінімуми, або 25,5 гривень. Ці цифри, на жаль, виглядають гнітюче порівняно, наприклад, з вісімдесятими роками, коли в Україні звичайна стипендія в університеті становила 40 рублів, а підвищена — 60. На останню можна було зняти на місяць непогану однокімнатну квартиру, злітати зі студентською знижкою до «друга в Росію» або купити 20 кг ковбаси — звичайно, якщо довго постояти в черзі...