У «союзі трьох» більше внутрішньої політики, ніж зовнішньої
«Союзна» ініціатива керівництва Югославії поставила в подвійне становище прихильників панславізму в СНД: з одного боку, тема «інтеграції» отримала додатковий інформаційний стимул. З іншого — виборцям тепер доведеться пояснювати «вигоду» прямої конфронтації з НАТО в разі приступу «братньослов'янських» почуттів. Чи реальний союз Росії, Білорусі та Югославії? Які зовнішні та внутрішньополітичні наслідки може мати розкрутка цієї «теми» для України? Про це — в коментарях експертів. Борис ПАРАХОНСЬКИЙ, головний консультант відділу зовнішньополітичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень, доктор філософських наук: — Союз Росії, Білорусі та Югославії — це ілюзія, зумовлена лінією поведінки різних внутрішньополітичних сил цих країн. Погодившись на цей союз, в чому я сумніваюся, Росія та Білорусь стануть у опозицію до міжнародного співтовариства. Крім того, постане вже конкретне питання: як допомагати Югославії? Через протоки, що контролюються Туреччиною або через території країн-членів НАТО? Адже інцидент з російським конвоєм на угорському кордоні означає, що угорці — члени НАТО — дали Росії «знак» того, як вони поводитимуться в разі спроб Росії допомогти Мілошевичу. Думаю, що в ідеї такого союзу внутрішньої політики більше, аніж зовнішньої. В Югославії Мілошевич демонструє всередині країни факт міжнародної підтримки свого режиму. У Білорусі Лукашенко може використати це як відповідь тим, хто вважає його винуватцем міжнародної ізоляції країни. А ось у Росії такий поворот «союзних» ідей вже себе не виправдовує. Наприклад, відома стримана позиція тюркських суб'єктів федерації, зокрема прохолодне ставлення президента Татарстану М.Шаймієва до підтримки Югославії. У зовнішній політиці можливе використання Росією «загрози союзом» як засобу психологічного тиску на НАТО і Захід. І не більше цього.
Що ж стосується України, то, на мою думку, панславістські ідеї самі по собі є дуже слабким ресурсом для розв'язання внутрішньополітичних завдань політиками, що використовують «союзну» риторику. До того ж будь-яка участь України в такому союзі буде означати втягування у війну. Вже й так із території України — Криму — в зону конфлікту вийшов російський корабель. Якщо ситуація загостриться й Туреччина закриє протоки, то Україна може отримати вогнище напруженості вже в Чорному морі біля своїх кордонів. Гадаю, що Україні потрібно займати тут більш жорстку послідовну позицію щодо допомоги Югославії. Наприклад, затримати і оглянути російську автоколону ще на українсько-російському кордоні. Хоча, звичайно, Україна не член НАТО, але ембарго Ради Безпеки ООН щодо Югославії ще ніхто не скасував. Вадим КАРАСЬОВ, заступник з наукової роботи керівника Харківської філії Національного інституту стратегічних досліджень: — Цей союз мав би значення в умовах біполярного ялтинсько-потсдамського світу. Адже хто контролює Сербію, той контролює і Балкани, а вони є дуже важливим регіоном з погляду європейської стабільності. Але зараз цей союз є малореальним. Він означав би пряме втручання Росії в конфлікт із НАТО і її вихід з режиму санкцій проти Югославії. Проте сербське керівництво на це й розраховує. Крім того, такий союз не вкладається в російську ідею багатополярного світу. Наприклад, в ідею стратегічної осі «Росія—Китай—Індія», яку виношує якраз прагматична частина російської еліти, що уособлюється Примаковим. А ось використання теми союзу з Югославією як політико-риторичного комплексу в торгах «Росія—НАТО» цілком можливе й прагматичною частиною російського політикуму. Адже Захід побоюється й прямого втягування Росії в конфлікт, і створення нехай і слабкого, але альтернативного НАТО «поясу сили» в Європі. Росія може грати на боязні Заходу втратити Росію. Так само ситуація навколо Югославії може стати предметом торгу між прагматиками та геополітичними популістами вже всередині Росії — наприклад у ситуації з імпічментом Єльцина.
В Україні популісти від зовнішньої політики отримають, звичайно, певний допінг у зв'язку з можливістю союзу Росії, Білорусі та Югославії. Але це — тільки емоційний та інформаційний допінг. З іншого боку, не ліві, центристські сили також отримують шанс показати свій зважений підхід до місця України в світі й небезпеку участі в різного роду союзах. А ось у зовнішній політиці дуже вірогідне підвищення уваги Заходу до Росії, внаслідок її можливого союзу з Белградом, знижує «вагу» України як посередника в урегулюванні балканського конфлікту.
