Кому потрібна пуста бляшанка?
Нова лінія концерну «Оболонь» із виробництва баночного пива, відкрита наприкінці минулого року, виробляє за годину 25 тисяч баночок. Велика частина з них залишається в столиці. «Велика частина» і валяється на газонах. На відміну від пустих пляшок, бляшанки не підбирають бомжі, бо вони нікому не потрібні. Навіть державі. Чому?
Однак, як запевнив мене директор державного комунального підприємства «Плесо» Микола Щепець, не це є головним болем для міста. Що бляшанка? Бляшанка столицю на смітник не перетворить. Хоча чистоти в місті вони і не додали, але й ситуацію не погіршили. Питання стоїть більш серйозно: що взагалі робити зі сміттям, яке почало загиджувати місто майже відразу після початку перебудови?
До цього в Радянському Союзі була певна концепція: випускається тільки «поворотна тара», а пункти прийому зобов’язані були її приймати, що давало можливість громадянам спокійно дотягнути до зарплати. Нарівні з «поворотною» була й «неповоротна» — пам’ятаєте пірамідальні пакетики з молоком, кефіром і ряжанкою?
Після цього — пішло-поїхало. Нестандартна скляна тара у вигляді пузирчиків, карафок, «сабонісів» (літрових пляшок з-під горілки), фігурних пляшок... Пластмасова тара з-під олії, сиропів, води (у нас першою ластівкою була «Цілюща вода», а потім усілякі «Пепсі», «Фанти», «Крем-соди» і іже з ними), ламіновані пакети для довгострокового зберігання рідкого продукту і — як вінець всього цього — бляшанки з харчового алюмінію. Причому, вітчизняне пиво в бляшанках з’явилося на нашому ринку останнім.
Хитромудрий вітчизняний споживач довго не знав, що з усіма цими красивими упаковками робити і спочатку викидав. Потім стало шкода. У скляні фігуристі імпортні пляшки наливалася вітчизняна горілка і подавалася на стіл під вивіскою вже «Чинзано» або «Чорного доктора». Пилося чомусь смачніше... У пластмасових літрових і дволітрових навчилися зберігати соняшникову олію і компоти. Тільки бляшанки з-під пива і «фанти» не піддавалися. Але й вони протрималися недовго — почали робити з них попільнички. «Очумелые ручки» ледве чи не в кожній передачі демонстрували хитромудрість співвітчизників. Всім було добре. Тільки не державі. Тому що хитромудрість одних не розповсюджувалася на всіх — «одноразова» вона і є одноразова...
Так країна в утилізації тари спонтанно перейшла від однієї концепції до іншої. Примітно, що сталося це саме в той період, коли цивілізований світ, випробувавши всю цю «одноразовість», почав повертатися до колишньої концепції.
Приходить пора і у нас — за рік на звалище у Києві відвозиться 2,3 мільйони кубометрів або 500–600 тисяч тонн побутових відходів. Які шляхи виходу? Або повернутися до системи багаторазового використання, або — до повної утилізації й приймати у населення все, що можна переробити.
В Угорщині почали приймати пластикові пляшки, у Німеччині понаставляли в кожному кварталі контейнери, супроводивши це зрозумілими навіть дитині зображеннями: скло, кольорове скло, папір, пластмаса тощо. Переробникові, який і встановлював контейнери, муніципалітет платив гроші. Громадяни виносили бій і брухт також не безкоштовно — від початкової собівартості продукту і тари віднімалася вартість тари. Народ, за нашими мірками, брав на себе турботу із здачі скла та пластмаси «на громадських засадах». Але там інша свідомість. У нас би просто викинули — ще ходити кудись...
Хоча такі контейнери свого часу виготовили і у нас, частину спробували поставити. Через декілька днів їх не стало — якщо не розламали на місці, то вкрали...
Але від свідомості громадян, точніше, несвідомості, держава залежати не повинна. Скільки спалюється того, що може ще знадобитися, але виходить димом в атмосферу? Скільки гниє на звалищах, йдучи в підземні води? Скільки просто валяється просто неба, абсолютно не радуючи око?.. У березні Президентом було підписано «Закон про відходи». Розроблено, так би мовити, концепцію перетворення країни на чистеньку і вмиту державу, де люди кидають сміття в контейнери, жуйки на асфальт не плюють, а вранці миють бруківки з милом. Тільки ось чи погодиться бачити такою країну сам народ?..
