ЩОДЕННИК 16 липня

Коли в автобусі розпитувала місцевого діда, де мені вийти, аби потрапити на Дівич-гору, він спершу зміряв мене поглядом: а ти сама, мовляв, не боїшся? Чесно кажучи, я боягузка — перший сорт. Та на Дівич-гору задумала таки піднятися. І саме одна.

Поки йшла по шпалах (якась залізнична гілка пролягає обіч гори: і тут капосні «перетворювачі природи» зіпсували пейзаж), дивний настрій наростав. Звісно, самонавіювання. Академіка Рибакова перед цим начиталася. Тим часом саме збиралося на дощ. Та відступати було нікуди. Почала я дряпатися на досить крутий схил гори. Вилізла, віддихалася. А навколо таке пишне, буйне різнотрав’я! Справді, зачароване місце. А ще коли натрапляєш на сліди розкопок язичницьких жертовників... Дрож і тремтіння проймає все єство...

Аж тут, як у банальному фільмі, блискавка, грім. Вибухнула така злива, що серед білого дня темно-розтемно стало. А я, мов дурненька, стою під струменями — і священний трепет проймає. Не скажу, ніби відчувала себе жрицею біля капища, володаркою сил природи. Та перебувати за кілька кілометрів від Києва, в місцях, спаскуджених так званою цивілізацією (Дніпро закривають гори відходів Трипільської ДРЕС) — і отак випасти зі свого часу! Це диво я ніколи не забуду. Як і тієї думки, що майнула: хвала Богові, ще не все на цій землі підвладне людині. «І неситий не виоре на дні моря поле», — нарешті, здається, я зрозуміла ці Шевченкові слова...