ЩОДЕННИК 15 липня
Мій візаві випустив кільце диму й мовив: «Знаєш, а я бачив... Недалеко від мого будинку, там де ми гуляємо з дітьми, є притулок для старих. І щовечора, йдучи звичним маршрутом, помічав на лавці бабусю, вона, мабуть, десь по сусідству мешкає. Старенька сиділа, хвилюючись, – чекала. Потім біля неї з’являвся дідок. Ти, певно, знаєш цей тип людей, що живуть «на общественном призрении» у таких от пансіонатах, – їх завжди впізнаєш за якимось невивітрюваним духом казенщини. Старенькі сиділи й говорили: годинами, спрагло, не помічаючи нікого довкола – вони дочекалися зустрічі, вони були самі на цій лавці, в цьому ліску, в цілому світі...
І була настільки недоречною будь-чия присутність поряд, що жодного разу ніхто їх не потурбував, не порушив святість цієї спраглої нескінченної розмови. Та якось, ніби нечиста сила штовхнула, підійшов до них – просто спитати, котра година. Не знаю, чи тихо ступав, чи, може вони надто захоплені були бесідою, та я їх сполохав, налякав – не знаю, як краще сказати... Першим порухом дідуся було – закрити подругу, захистити від несподіваної небезпеки. Звичайний, нормальний жест сильного щодо слабшого, за якого він відповідає, котрий потребує його захисту, піклування, жест чоловіка... І я зрозумів: то кохання, чисте, пізнє, трепетне, світле – справжнє».
Оповідач замовк, поволі затягуючись сигаретою. Розмова припинилася. Ми пили каву. Нам було сумно...