ЩОДЕННИК 14 липня

— Як тебе звуть?

— Матвій.

— Скільки тобі?

Показує три пальчики.

— Де твоя мама?

— Ось, — показує на берег. З-під шатра верболозу виходить стривожена блондинка.

— Матвію, ходи в затінок, тім’я напечеш, — каже вона, притуляючи сина до стегна й підозріло зиркаючи на мене.

— Коли буде пливти «ракета»? — Матвій уперто пасе очима фарватер.

— А я знаю? Учора ввечері пливла. А коли сьогодні — хтозна, каже мати і звертається до мене: — Ви часом не знаєте?

Вони приїхали з Полтавщини до родичів у гості. Вчора вперше в житті дитя побачило річку й великі хвилі, що їх збурунила «ракета». Хвилі кільканадцять секунд билися об берег, і хлопчик із шаленою радістю стрибав і плавав у них. Сьогодні він із самого ранку просився на пляж, аби знову побачити ракету, пострибати у хвилях. Та поки снідав, зібралися — вже й полудень.

— Може, всі «ракети» пропливли? — спитала жінка. — Коли я була тут десять років тому, «ракети» шугали одна за одною. Тепер, мабуть, рідше?

— Два рейси в день, — сказав я. — Вранішній ви пропустили. Доведеться чекати вечірнього.

Пляж поволі порожнів. Люди збирали їжу, дитячий одяг, струшували рушники, йшли додому. Матвій усе стояв у воді. О 19-й годині 00 хвилин на Черкаси пройшла остання ракета. Я вирішив скласти хлоп’яті компанію і став поруч нього. Хвилі були чудові, ми досхочу повеселилися. За нашою радістю спостерігало дві живі душі: Матвієва мати й сіра ворона, яка збирала на пляжі залишки харчів.