"Лір" в оглухлому королівстві
Востаннє Київ бачив "Короля Ліра" акурат, як сказав би чеховський Фірс, "перед нещастям - перед волею". Великий Реваз Чхіквадзе грав зварйованого від пересичення сатрапа. Затіяний ним переділ держави виглядав підступним експериментом, тестом на лояльність для дочок. Трагедія ж, як тлумачив її режисер Роберт Стуруа, полягала в тому, що королівство Ліра вже зітліло. Лір шматував не могутню країну, а нібито її фантом. Либонь, жоден спектакль 80-х з такою терпкою гіркотою не віщував загибелі імперії та роз'їзду, як полюбляли висловлюватися "перебудівні" публіцисти, по "суверенних квартирах".
Сергій Данченко звернувся до епічної шекспірівської трагедії через десять років після свого ровесника Стуруа. Суспільство набуло за цей строк такого колосального досвіду болю й розчарувань, що, як моральний дальтонік, перестало помічати страждання, відчувати біду. Хтозна, можливо Данченко - один з небагатьох художників, котрі зберегли неангажованість і бездоганну чесність погляду, вирішив "Ліром" ще раз спробувати пробудити у своїх співвітчизників "фантомне" почуття співпереживання?
Як завжди, найбільш принципові й потаємні думки режисер довірив своєму другові й першому актору - Богданові Ступці. Добре було б, щоб його Ліра, котрий вчора вперше вийшов до публіки Національного театру імені Івана Франка, почули. Усупереч нашій звичній духовній глухоті.
