Оспорюване сусідство Європи

Що сьогодні є найважливішою причиною розбіжності між Росією та Європою? Це не ті теми, яким часто присвячені новини, — Іран і Афганістан. Це оспорюване сусідство Європи — майбутнє тих країн, які знаходяться між східним кордоном НАТО і Європейського Союзу та західним кордоном Росії. Доки Захід і Росія все ще говорять про безпеку на основі співпраці у Європі, знову розгорається геополітична суперечка за вплив у цих регіонах.

Росія сьогодні відкрито заявляє про сфери інтересів у межах цих кордонів — що прямо суперечить зобов’язанням, прийнятим під час процесу в Гельсінкі. Вона прийняла політику і доктрину, в якій говориться, що НАТО є загрозою, і доводить своє право втручатися у справи цих країн. Висловлена глянсовою дипломатичною мовою нова пропозиція російського президента Дмитра Медведєва про європейську безпеку має неприкриту мету призупинення впливу Заходу та зменшення цього впливу.

Замість того, щоб рухатися у ХХІ століття, Росія, здається, має намір повернутися до стратегічного мислення дев’ятнадцятого століття. Позаяк адміністрація Обами концентрувалася на Афганістані й Ірані, Кремль сподівається, що Захід, усвідомлюючи необхідність співпраці, мовчки погодиться з вимогами Кремля.

І це не просто слова. Вісімнадцять місяців тому в Європі відбулася війна між Росією та Грузією. Це була невелика війна, але це була війна, яка порушила багато питань. Її вели не через майбутній статус підтримуваних Росією регіонів Грузії — Абхазії та Північної Осетії, що відкололися (хоча причина конфлікту була реальною). Насправді основною причиною війни було бажання Грузії співпрацювати з Заходом і намір Росії зупинити це.

Багато дипломатів вважали за краще забути про російсько-грузинську війну або зам’яти цю справу. Проте жодна з причин, які лежать у її основі, не була розв’язана. Не передбачається чіткого рішення щодо Абхазії та Південної Осетії. Росія не залишила свою мету покінчити з бажанням Грузії йти на захід. Напруга та сепаратизм посилюються на Північному Кавказі, роблячи весь цей регіон іще більш нестабільним.

Наприкінці січня адміністрація Обами виступила зі своїм першим недвозначним підтвердженням стратегії розширення демократії, яка займала думки Заходу з часів краху залізної завіси два десятиріччя тому. Виступаючи у Парижі, державний секретар Гіларі Клінтон нагадала нам, що розширення НАТО і ЄС створило безпрецедентний рівень стабільності й безпеки у східній половині континенту, що Росія теж отримала вигоду з цієї стабільності, і що важливо: двері Європи лишаються відчиненими для подальшого розширення.

Далі Клінтон відхилила як непотрібний заклик Медведєва до перегляду нинішніх планів щодо європейської безпеки. НАТО, врешті-решт, також почало займатися оборонним плануванням та іншими формами стратегічних запевнень, які порушуються новою, надмірно наполегливою, діяльністю Росії.

Але щодо країн і територій, які знаходяться між Заходом і Росією, — наприклад, Україна, Грузія й Південний Кавказ? Україна щойно обрала президентом Віктора Януковича, який, скоріш за все, не дотримуватиметься планів НАТО щодо інтеграції, і якщо він до кінця залишиться прихильним до справи приєднання до митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном, то це стане перешкодою для членства у ЄС. Однак це не означає, що напружені відносини з Росією автоматично зникнуть.

Незважаючи на перемогу Януковича, Україна є країною, яка стає все більш європейською та поступово відходить з орбіти Росії своїм напрочуд хаотичним шляхом. Незалежно від ставлення грузинів до свого нинішнього президента Михаїла Саакашвілі, вони теж хочуть іти на Захід. Тому спроби Росії змусити ці країни підкоритися, ймовірно, продовжаться й залишаться причиною розбіжностей і конфліктів.

І яка ж політика Заходу? Насправді Захід сьогодні не має генеральної стратегії щодо Сходу. Моральне та стратегічне розуміння проблеми часів 90-х ХХ ст. років вичерпало себе й повністю припинилося після шоку російсько-грузинської війни та останніх українських виборів. Так само потрібною, як нещодавня недвозначна промова Клінтон, стала необхідність захищати право країн вирішувати свою власну долю. Не треба далеко ходити Європою, щоб почути чутки про те, що своєрідна «фінляндізація», можливо, стала б розумним компромісом для таких країн, як Україна та Грузія.

Для Заходу прийшов час відкритих дебатів із приводу того, що є його стратегією, а що ні. Два десятиріччя тому Захід відмовився від «сфер впливу», бо кривава історія Європи навчила нас того, що змушувати країни об’єднуватися з іншими проти їхньої волі неправильно, і що це є причиною конфліктів.

Якщо ми все ще віримо у це сьогодні, нам потрібне оновлене моральне і стратегічне розуміння проблем у таких країнах і підкріплення цього розуміння реальною стратегією. Нам слід усвідомити, що Москва має право на безпеку, проте вона не має права на втручання у справи своїх сусідів, не має права скидати їхні уряди й позбавляти їх своїх власних прагнень у зовнішній політиці.

Барак Обама має рацію, намагаючись «перезавантажити» відносини з Кремлем і зацікавлювати ревізіоністську Росію. Однак ми повинні визначити, яка наша стратегія у цьому ключовому питанні. Оскільки Сполучені Штати і Росія близькі до підписання нової угоди про контроль озброєнь, настав час відповісти на запитання, як нам дати раду цьому оспорюваному сусідству Європи.