ЗАПИТАННЯ «Дня»

Ірина БЕКЕШКІНА, кандидат соціологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціології:

— До психічно хворих у нашому суспільстві ставляться, як до ізгоїв. По суті, ставлення до них таке ж, як і до бомжів, які риються у смітниках. Ці люди відрізняються від нас тим, що, у свою чергу, і визначає ставлення до них. Якщо до людей екстравагантних ставляться іронічно, то до психічно хворих — з переляком та відчуженням. Милосердя у ставленні до них у нас — це бажання відкупитися, аналогічне до того, як ми соромливо протягаємо монети жебракам. На мій погляд, позитивно вплинути на ситуацію можуть тільки зміни на конструктивному рівні, а не на емоційному. Суспільство повинне навчитися цінувати кожне людське життя. Про що сьогодні можна говорити, якщо ті, хто, по суті, були зодчими нашого сьогоднішнього суспільства (я маю на увазі людей похилого віку, пенсіонерів), знаходяться практично за межею бідності? Наша трагедія полягає в тому, що у нас немає того світоглядно-психологічного фону, який би дозволив відноситися до цих людей зі співчуттям та участю.

Олена ДОНЧЕНКО, доктор соціологічних наук, зав. відділом психології мас та організації Інституту соціальної та політичної психології:

— Я вважаю, що сьогодні межа між патологією та «нормальністю» істотно змістилася, і навіть складно сказати однозначно, в який саме бік. Але все ж мені здається, що наше суспільство зараз відмахується від психічно хворих, оскільки співчувати сьогодні у нас не прийнято. Ми живемо за принципом «моя хата скраю». Співчуття передбачає, звичайно, дійову допомогу, адже, щоб допомогти, треба мати сили у першу чергу, в собі. Зараз кожен прагне забезпечити себе, тому що дуже багато останнім часом на нас звалилося, в результаті ж ми знаходимося в інформаційно-психологічній кризі. Не встигли пережити перебудову, проголошення Незалежності та зміни суспільного устрію, як вже з’явилися нові події. Сьогодні це особливо актуально у зв’язку з американською трагедією та її наслідками. Все це вимагає великих психологічних витрат, і зараз кожен думає про те, як би самому втриматися на плаву, а не про співчуття психічно хворим. Звичайно, одиниці все ж таки є, але це, на жаль, не може бути на даний момент тенденцією. Згодом, я вважаю, ситуація може ще більше посилитися, адже, по суті, на наших очах світ став зовсім іншим. Те, про що ми читали тільки у фантастичних книгах та бачили у фільмах, стає реальністю, що істотно утрудняє адаптацію кожного з нас у суспільстві.

Юрій САЄНКО, завідуючий відділом соціальних експертиз Інституту соціології:

— На мій погляд, зараз суспільство зробилося дуже жорстоким. Я згадую післявоєнний період, тоді нам було у декілька разів важче, ніж зараз, — не було грошей, голодували, але одночасно міра співчуття була у декілька разів вищою, ніж зараз. Перелом стався у 70 i — 80-і роки, івін відбувся саме у суспільній свідомості, а не в індивідуальній. Ми самі стали іншими і по-іншому виховували своїх дітей, а тепер скаржимося на жорстокість молоді. Сьогодні ми вдаємо, що психічно хворих немає. На відміну від Заходу, у нас не розроблено модель включення цих людей у соціум. Ми їх ізолювали — щоб не бачити. На мій погляд, це величезна помилка, оскільки вони повинні бути присутніми поруч з нами, щоб ми могли допомогти їм. Зараз ми немилосердні, оскільки для цього необхідна взаємодія двох чинників — духовності та грошей. У зв’язку з цим я дуже сумніваюся, що у найближчому майбутньому щось кардинально може змінитися.

Лариса ЛЕВЧУК, завідуюча кафедрою етики, естетики та культорології КНУ ім. Шевченка, доктор філософських наук:

— Я думаю, що нам зараз ще не вистачає знань про те, що таке психічно здорова людина і що таке психічно хвора, адже цілий ряд творчих досягнень було створено саме тими людьми, яких формально не віднесеш до психічно здорових. Мені здається, що у нашому суспільстві ставлення до психічно хворих дуже складне: це синтез страху, відчуження та співчуття. І це цілком нормально, оскільки все це повинне бути присутнім у людині по відношенню до таких людей. Щодо ж милосердя, то я вважаю, що воно у нас просто модне, а те, що є модою, не є етичною цінністю. Якщо ж захотіти, то можна змінити абсолютно все, для цього треба провести просвітницьку роботу, пропагувати культурні цінності. Докорінної переробки повинні зазнати ЗМІ, зокрема телебачення. Я вважаю, що питанням етичного виховання щодня повинно бути присвячено багато телепередач.

Олег НАСІННИК, доцент кафедри психіатрії КМАПО, віце-президент Асоціації психіатрів України:

— Не хотілося б критикувати наше суспільство, але все ж таки мені здається, що милосердя останнім часом якось пішло у підпілля. Люди готові допомогти психічно хворим, але не, так би мовити, стикаючись з ними, тому що наш пацієнт представляє масу проблем та турбот. Останні ж, в основному, виникають через нерозуміння його стану, адже іноді люди навіть не усвідомлюючи, провокують психічно хворого до агресивної поведінки. Саме тому ми навіть використовуємо такий термін як «стигма» — ярлик, що навішується на хворих, чи хворим здається, що на них навісили цей ярлик. Для того, щоб позбутися стигматизації, ми й проводимо такі кампанії, як День психічного здоров’я. Тенденція суспільства — «як з очей, так і з думки», люди хочуть бути подалі від них. Наше завдання як фахівців розвінчувати помилкові переконання щодо наших пацієнтів, адже вони такі ж люди, а побоювання, що вони можуть робити якісь правопорушення цілком безпідставне, оскільки серед правопорушників куди більше психічно здорових людей, ніж хворих.

Ірина БОРОДІНА, головний психіатр МВС:

Складно однозначно відповісти на це запитання. У ставленні до цих людей присутні певною мірою і жалість, і співчуття, і страх. Але все ж таки у ставленні до психічно хворих сьогодні милосердя чекати не доводиться. Ми дуже мало говоримо про них, не задумуючись про те, що ці люди заслужили право на увагу та співчуття. Я думаю, що у кінцевому результаті суспільство повернеться до них обличчям, оскільки доброта нам властива, адже для того, щоб надавати реальну допомогу, потрібні гроші. Таким чином, все залежить від економічного становища і, відповідно, рівня життя у нашій країні.