То що, піддані Януковича або безпосередньо Путіна?

Серед численних докорів під час останніх президентських виборів у бік попередньої влади були погані, напружені відносини з Росією. Партія регіонів і її кандидат на пост президента клятвено обіцяли виправити це ненормальне становище, налагодити плідну співпрацю і мати з неї великі вигоди для української економіки.

Прозоро натякали, а потім говорили відкрито, що зуміють домовитися з великим сусідом про таку ціну на газ, яка буде прийнятною. Опонентів звинувачували на всі заставки і обіцяли, обіцяли, обіцяли...

Від сварок попереднього президента і прем’єра країна дійсно втомилася. Дуже багато хто хотів навіть не стабільності, а визначеності. І, звичайно, нормальних відносин з Росією. Досі значна частина нашого населення, переважно на сході і півдні, вірить у легенду, що Москва готова простягнути нам руку допомоги, розкрити братські обійми. Як приклад наводиться Білорусь. До того ж з Білокам’яної постійно поширювали вісті про те, як все буде добре, якщо Україна вступить до Митного союзу і всякого роду просторів. Путін і Медведєв жонглювали цифрами в мільярди доларів вигоди для України від вступу. І це знаходило відгук у досить багатьох. При цьому ніхто не спромігся навіть подумати про те, з якого такого дива Москва жертвуватиме своїми мільярдами заради Києва. Щось такої доброчинності за нею раніше не спостерігалося. Навіть союзній Білорусі пільгові ціни на нафту і газ дістаються лише шляхом поступок на власність стратегічних підприємств. Адже «Белтрансгаз» білоруським є лише за назвою. Він давно вже належить Газпрому.

Проте міраж хорошого життя з Росією дуже багатьох спонукав до голосування за Януковича. Тим більше, що виразної зовнішньополітичній позиції кандидат Тимошенко не визначила, окрім загальних розмов про європейський вибір.

Чи то від радості, чи то з переляку, але нова адміністрація і уряд бухнули Харківські угоди. Як кажуть, торгували веселилися, підрахували і розплакалися. Сльози полилися рікою — адже знижки й решта обіцяного Москвою виявилися звичайною підставою. Ціна на газ нестримно зростала, а всі спільні проекти і домовленості залишилися на папері чи розчинилися в повітрі.

Більше того, поступилися в Харкові і стали об’єктом надзвичайно сильного політичного й економічного шантажу. Тепер від нас вимагають, навіть не вмовляють, а саме вимагають вступу не лише до Митного союзу, а до ЄвроАЗесу. Все це нагадує відомий анекдот. Ви стрибніть з вишки в басейн, а ми подумаємо і, можливо, наллємо в нього воду.

Ось і прийшли до вельми сумного результату. Відносини з Росією, незважаючи на численні зустрічі президентів і прем’єрів двох країн, не лише не покращали, а опинилися на ще нижчому рівні. Уже майже на колінах не просимо, а благаємо знизити ціну на газ, а Путін на останній зустрічі президентів обіцяє поговорити про цей важливий для України предмет лише якщо залишиться час. Судячи з кислих коментарів наших чиновників, його практично не залишилося. Інакше і бути не могло. Росія тисне на газ щосили. Тому що розуміє: українська влада загнала себе в глухий кут і виходу з нього знайти не може. Як же не скористатися таким становищем? І звинувачувати в цьому сусідів не слід. Розбиратися потрібно всередині нашої країни.

У нинішній ситуації, звичайно, багатьом ідея змести владу здається дуже привабливою. Як і всі прості рішення. Але, як і всі прості рішення, вона приховує у собі небезпеку. Таке в історії бувало вже не раз, і нічого хорошого такий розвиток подій Україні не обіцяє. Якщо рука тягнеться до вил, варто пригальмувати і замислитись над альтернативою: чи хочемо бути підданими Януковича чи безпосередньо Путіна? Мати свою державу на чолі з президентом (нами ж обраним!) або присланих з берегів Неви чи Москва-ріки обласних сатрапів. Як це було триста років у нашій історії. Мати наш український паспорт або книжечку з двоглавим орлом? Дилема дуже проста. Або ми будуватимемо і зміцнюватимемо свою країну, залишаючись підданими української держави на чолі на даний момент часу з Віктором Януковичем, або поступово перетворюємося на підданих російського царя або президента Володимира Путіна. Втратимо те, що було завойоване так тяжко і з ріками крові борців за незалежність і жертви Голодомору чи ввійдемо до сім’ї європейських і шанованих народів?

Було б дивно, якби так звана опозиція не таврувала нинішніх можновладців за таке становище. Але в чому ж пропонована альтернатива? Ось тут проблема. Ми чуємо лише загальні розмови про європейський вибір, наше місце в Європі. А насправді за всіма цими гарними словами нічого немає. Де ретельно розроблена стратегічна лінія і механізми її реалізації в європейському напрямі? Адже бути в Європі — це не лише український прапор на флагштоках в Брюсселі і Страсбурзі.

Тепер у нашої влади з’явилася нова нав’язлива ідея, досить гармонійно висловлена у статті міністра Костянтина Грищенка в газеті «День»: усі надії нашої влади на Китай, він нам допоможе. Наполегливі спроби ввійти спостерігачем до ШОС — з цієї ж серії. Небезпека цього курсу очевидна. А від опозиції ні пари з уст. Тут не бити себе в запалі політичні груди треба, а пропонувати чіткий зовнішньополітичний курс і мотивувати — чому саме так, а не інакше.

Відповідно ніхто в опозиції не висунув альтернативи нинішньому контрпродуктивному курсу влади у відносинах з Росією. Схоже, що на двох полюсах нашого політичного спектру ніхто не знає, як такі відносини вибудовувати, щоб не ворогувати, а жити нормально, по-європейському.

Країна опинилася в становищі, яке близьке до зовнішньополітичної ізоляції. З нашими сусідами проблеми наростають як снігова куля. Адже біля наших кордонів заморожена гаряча точка у вигляді Придністров’я. І там тисячі наших громадян, яких Україна зобов’язана захищати, як того вимагає Основний Закон і гарантом виконання якого є Президент Віктор Янукович. Що Україна зробила, щоб загасити цей конфлікт? Практично нічого, усе віддано на відкуп Росії. І вона користується цим нам же на шкоду, час від часу піднімаючи його градус.

Це нічого не нагадує з нашої історії? Головні проблеми УНР були всередині. Проте зовнішньополітична ізоляція, відсутність зв’язків з природними союзниками значно погіршували становище. Чим і скористалися більшовики. Вони добре це розуміли і потурбувалися про те, щоб в першу чергу знайти собі союзників. Та ж Німеччина, що зазнала поразки в Першій світовій війні. І пов’язаний з ними Берлін вже не турбувався про свої позиції в Україні. Адже все було не так безнадійно. Просто потрібно займатися державою, її будівництвом, а не діленням влади і фінансів. Та не догоджати особистим амбіціям.

Головна зовнішньополітична лінія Москви полягає в тому, щоб довкола неї були слабкі сусіди. Їх держави були в розладнаному стані, що полегшить їй досягнення поставлених цілей. Як тільки Грузія стала зводитись на ноги, так їй відразу Першопрестольна нав’язала Кавказьку війну. Не стільки виборювали Абхазію і Південну Осетію (це були допоміжні цілі) скільки розхитували грузинську державу, щоб не пустити її до НАТО, а надалі перетворити на сателіт.

З Грузією не вийшло, хоча від цілей не відмовилися. Тим активніше займаються Україною. Тут ставки набагато вищі. Не випадково активізувалися проросійські сили під камуфляжем федералізації. Проштовхування цієї ідеї — прямий шлях до руйнування української держави і як подальша мета приєднання до Росії наших областей частинами. Крим — перший на черзі. Модель відпрацьовується на Молдові, де села і міста оголошують про приєднання до Росії.

Щоб не виявитися подібними до кавказького крейдяного кола, нам потрібен президент, який би відповідав виразною і чіткою політикою на історичні виклики, що постали перед країною і суспільством. Поки, на жаль, таких в період незалежної України не виявилося.

У цьому виявляється низький рівень української еліти, її правлячого класу. Незалежно від кольору політичних прапорів. Ми опинилися в ситуації, коли влада і так звана опозиція є клубком із груп і групок, що ворогують між собою, але які насправді з погляду історичних завдань ніяк не відрізняються.

У нас не зовсім якісна влада і така ж низького гатунку частина політичної еліти, яка з кон’юнктурних міркувань політичного моменту називає себе опозицією. Хоча, за великим рахунком, такою навряд чи є.

І поки кожен із нас однозначно не відповість на запитання, що ми хочемо бути не підданими Януковича або Путіна, а громадянами Української держави незалежно від персоналій Президента, доти наші політики займатимуться ігрищами щодо мови, а не країною. І змусити їх робити справу — це наша громадянська відповідальність перед дітьми і внуками.