...коли дві нації борються, то білі рукавички треба скинути.
Юрій Горліс-Горський, український військовий і громадський діяч, письменник, старшина Армії УНР

Драч політичний

17 жовтня поету і політику Іванові Драчу виповнюється 80 років
13 жовтня, 2016 - 11:36
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Політика доволі рано взяла його у свої обійми. У травні 1951 року семикласник Ваня Драч написав свого першого вірша “Ми за мир!”. Вірш був таким політично “правильним”, що його надрукувала районна газета. Ось рядки з нього:

Розцвітає мила Україна,

Щастям повниться моя земля,

І працює радісна людина

В сяйві сонця, що зійшло з Кремля…

Боротьба за мир усіх єднає,

“Ми за мир!” – так каже увесь світ.

Нас ніхто-ніхто не подолає,

Хай вже скалить зуби Уолл-стріт.

Ми за мир! Так каже Україна.

Ми за мир! – всміхається дитя.

Ми за мир! – говорить вся країна.

Ми за мир, за щастя, майбуття!

Мине багато років і Іван Федорович сам про себе скаже: “Хочу цього чи ні, але моралізаторство, напевне, ввійшло в мене, і я дивлюся на інших людей, як на своїх учнів. А якщо говорити про політику, я весь у неї зафрахтований і нікуди від цього не дінусь. Я весь складаюся з політики”. Це твердження можна впевнено спростувати. На щастя, не увесь Драч складається з політики, хоча вона й відіграла в його житті важливу роль. Ось про це й поговоримо.

Про початок я сказав. Потім було те, що в часи Радянського Союзу називалося “громадська активність” – голова піонерського загону, інструктор Тетіївського районного комітету комсомолу, секретар комсомольської організації військової частини. І ось восени 1959 року студенту, кандидату у члени КПРС Іванові Драчу політика вперше показує, чим вона є насправді. За виступ з несанкціонованою політінформацією і за контакти з іноземцями-поляками потягли майбутнього класика до КҐБ, а потім вигнали з денного відділення Київського університету імені Тараса Шевченка. Втім, кого з наших класиків “органи” до себе не тягали і звідкись не виганяли…

Наступний період взаємин Драча з політикою був не менш цікавим. Він, вже визнаний поет, у ґроні тих, кого назвуть “шістдесятниками”. Вже відбулося перше закордонне відрядження до Італії (а тоді відрядження за кордон для митців були акціями вікопомними і - безумовно – політичними). Вже він вчиться в непересічному творчому колі на Вищих сценарних курсах при Держкіно СРСР у Москві. Та й тут політика йому нагадує про себе: нащадки “залізного Фелікса” відстежили його насправді просто людські контакти з іноземцями і пропонують витурити з курсів. Та рятує його інший, відставний чекіст, а тоді викладач Міхаіл Маклярскій, який йому симпатизував.

Після повернення Драч з Москви працював сценаристом на кіностудії імені Довженка. Одначе в рідній Україні було не багато таких симпатиків, а особливо з-поміж співробітників тодішньої політичної поліції (вона ж КҐБ). Вони пильнували за Драчем, як і за іншими Тим більше, що Драч сам наважився на політичний крок – став одним з підписантів листа на захист тих українських правозахисників, яких в середині 1960-х років накрила перша хвиля політичних репресій. Не відступиться він від своєї позиції і надалі. Отже, у 1966, 1968 і 1972-му йому влаштовують партійно-політичні “аутодафе” у формі доган. Так, його не заарештували, а лише словесно розпинали, а у 1974 році вигнали з кіностудії.

…Не любить Іван Федорович про все це розповідати, але одного разу я у нього все-таки випитав, як же він витримував політичних екзекуторів з Київського міськкому і Ленінського райкому партії столичного Києва? Не буду переповідати деталі, лише скажу, що непросто це йому було пережити і протриматись, коштувало це чимало нервів, а про приниження вже й годі згадувати. А я б докладно про це згадував, щоб зрозуміліше було тим, хто схильний обвинувачувати Драча у політичному конформізмі, чого вартував йому “конформізм”. Так, писав поезію про про партію, про Владіміра Лєніна, але навіть з надрукованих у цьому томі документів видно, що виробляли з ним ті, хто називав себе “лєнінцамі”.

Не Іван Драч, а французький поет Поль Елюар колись написав:

І те, що було зрозумілим, - зникає.

Птах зливається з вітром,

Небо зі своєю суттю,

Людина зі своєю реальністю

Зі своєю політичною реальністю Іван Драч почав зливатися з 1986 року, пов’язаного з фатальною для України (і як стверджують, для людства) Чорнобильською катастрофою. Саме з того часу для комуністичної влади він став проповідником бунту, руйнівником, здавалося б, вічних істин і канонів, сказати б, войовничим і шкідливим Паком, лукавим лісовим духом з п’єси Вільяма Шекспіра “Сон в літню ніч”. Хоча сам Драч, говорячи про мотивацію своєї тогочасної поведінки, максимально заземлює її: зрозумів, до якої міри система брехлива і безжальна, а тому вирішив йти до кінця, не боячись навіть за власне життя.

Іван Федорович якось розповів мені, що тодішній партійний лідер України, консервативний і обережний Володимир Щербицький дав завдання помічникові поцікавитися матеріальним станом і гонорарами Драча. “І квартира у нього є, і дача, і гонорари чималі. Що ж йому тоді ще треба?!” – дивувався вождь Компартії України. Подивімося на виступи Драча і зрозуміймо, що йому не йшлося про матеріальні блага чи про можливість використовувати їх на власну користь (як це сталося з деякими його колеґами). Йому не йшлося про посади. Що ж тоді? Він відповів власними поетичними рядками, що зачитав наприкінці промови на Установчому з’їзді Народного Руху України у вересні 1989 року. Ось остання строфа:

Та вже тисячоліття нами котять.

Та вічність чорна б’є без каяття.

Що ж нами вродить? Нами й заскородять!..

Нема народу – то пощо життя?!

Дав Бог Івану Драчу талант володіння словом, але… Макс Вебер колись написав: політика – це боротьба за статуси і ресурси. Політична активність Івана Драча не надала йому якогось особливого статусу. А ресурси у нього, як і раніше, хіба що інтелектуальні…

Можна так на цю проблему дивитись. А можна так, як колись пропонував Вацлав Гавел: “Політика – це не мистецтво можливого. Це – мистецтво неможливого”. Хіба можна було уявити, що завдяки зусиллям, боротьбі, прагненням таких людей як Іван Драч постане Народний Рух, (альтернативний, здавалося б, вічній і непереможній Компартії), буде піднято український прапор над Київською міськрадою, проведено у січні 1990-го резонансну Акцію Злуки? Хіба можна було уявити, що у серпні 1991-го буде проголошено незалежність України і заборонений раніше український прапор замайорить над будинком Верховної Ради? Проте це сталося і Іван Драч цьому сприяв рішуче і бескомпромісно. До слова, Драч, який був головою НРУ у 1989-1991-му і співголовою у 1991-1992 роках, потім скаже: “Я не відразу став таким гострим чоловіком, хоча я висловлював свої погляди. Я зацікавив “рухівців”. Мабуть, через те, що був першим секретарем Київської спілки письменників, а ще недавно дістав державну премію Союзу. Вони шукали якусь таку постать, яка могла б ходити по верхах і їх обстоювати… Амбіцій вождівських у мене ніколи не було”.

13 липня 1990 року на засіданні Верховної Ради саме Іван Драч (зрозуміло, в ранзі народного депутата) вніс пропозицію проголосити Україну нейтральною державою. Це відкрило нову сторінку в історії України і – нову сторінку в оцінках діяльності Драча. Думки розділились. Одні вважають, що ця пропозиція припинила “холодну війну” між СРСР і США. Інші твердять, що саме Драч просто “здав” ядерну зброю – серйозний “арґумент” України у стосунках з наддержавами, що породило нові небезпеки для нашої країни.

Не буду апелювати до думок фахівців, які вважали і вважають, що Україна не могла не відмовитись від того ядерного потенціалу, який залишився їй після колапсу Радянського Союзу. Не буду нагадувати, що виступав Драч не “від себе”, а висловлював консолідовану позицію.

Звернусь до такої неостанньої в політичній історії людства особи як Вінстон Черчиль. Він, як відомо, отримав Нобелівську премію не за свою політичну, а за літературну діяльність, а тому вмів артикулювати думки не гірше за Драча чи його опонентів. Так ось Черчиль якось написав, що муза історії повинна все бачити, торкатися і “навіть, якщо можна так висловитись, нюхати все. Вона не може боятися, що та чи інша інтимна деталь позбавить її оповідь романтики чи героїзму. Перелік дрібних деталей і дрібних пліток може шокувати і навіть неодмінно шокує звичайних людей. Тим не менш він не зможе очорнити пам’ять тих, хто грудьми зустрічав натиск бурхливих штормів, захищаючи все людство”. Це було сказано про Жоржа Клемансо, але, як мені видається, це можна адресувати також Івану Драчу.

Дурна політика. Ніколи

Нікому я не підхлібив.

Мої приколи і проколи

Вартніші всіх дурних лобів.

Це пійло пив я. Повертаю.

Не мій це хліб. Не тих умів.

Дурна політика. Картаю,

Бо мудрої, мабуть, не вмів.

Йому взагалі багато чим дорікають. Наприклад, був нерадикальним, коли очолював Народний Рух. Сам Іван Драч відповідав на такі закиди: «Мені не раз дорікали і дорікають за політичну поміркованість. Пояснюється вона просто. Я не хочу, щоб дозрівали і перезрівали грона українського гніву і знову струмували українськими сльозами і кров’ю».

Тепер запитання: де нині ті радикали, які проспівали (як колись Володимир Винниченко висловився) країну та всі починання серпня 1991-го на користь самі знаєте кого? Де Народний Рух, який перетворили на партію, і це був кінець унікального політичного феномену, хоча Драч був проти згаданого перетворення. Йому дорікають, що у 2000-2002-му роках обіймав посаду голови Держкомітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, мовляв, колаборував з владою. У мене запитання: а як він мав реагувати на пропозицію попрацювати на згаданій посаді? Відмовитись? Не факт, що замість нього була б людина, для якої Україна – поняття не географічне. Крім того, медійність політики - важлива властивість політичної дійсності. Ось чому цілком зрозумілим є прагнення Драча спробувати через медії впливати на цю дійсність. Інша річ, наскільки зреалізувалось це прагнення…

З прагненнями у Івана Федоровича все в порядку. Ще в середині 1990-х за його ініціативою було створено Конґрес української інтеліґенції (КУІН), який має і реґіональні відділення. Одне з його завдань – доносити до чинних політиків проблеми українців, не боятися і не вагатися у боротьбі за їх розв’язання. Прочитайте в цьому томі матеріали, пов’язані з Конґресом, і ви переконаєтесь, що Драч як  лідер КУІН ще не зовсім полишив політику.

…Пам’ятаю, як я згадував Івана Драча на Соловках. У 2009 році потрапив я туди вдруге. Вперше - уявіть собі – було це у 1976 році. 33 роки я не був на Соловецькому архіпелазі. Не скажу, щоб я аж так сумував за печально відомими у Радянському Союзі Соловками, адже вони стали символом несвободи, насильства, смертельного безвихіддя. Та про все це у 1976 році нам, учасникам звичайної (однієї з багаточисленних тоді) туристичної групи, що побувала на Соловках, у Кижах і на острові Валаам, ясна річ, не розповідали. На той час я вже встиг попрацювати у так званих спецфондах, де ховали від широкого доступу західну «радянологічну» літературу, а також різножанрові видання, що їх у СРСР вважали антирадянськими. Довелося мені дещо прочитати і про Соловки. Не так багато, але достатньо для того, щоб збагнути, чим вони насправді були і в яких місцях ми опинились.

І ось у 2009 році Український інститут національної пам'яті організував, як з'ясувалось, вже не першу подорож на Соловки і в урочище Сандармох під містечком Медвеж’єгорськом у Карелії. Саме там з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року було таємно знищено 1111 привезених із Соловків в’язнів, з-поміж яких було і чимало відомих українців.

У 1976 році екскурсоводи жодним словом не обмовились про Сандармох, оскільки, власне, ніхто крім втаємничених, і не знав про це зловісне місце. Воно було відкрите лише у 1997 році групою ентузіастів, до якої, зокрема, входили правозахисники Вєніамін Іоффе і Юрій Дмітрієв. І ось тоді ж, у 1997-му про це дізнався Іван Драч. І це він організував першу подорож, маючи на меті не лише вшанувати, а й увічнити пам'ять загиблих українців. Тепер у Сандармосі стоїть хрест з написом «Убієнним синам України», а родичі загиблих можуть приїхати і покласти квіти. Втім, не знаю, як у нинішній Росії ставляться до могил українців… А тоді, у 2009-му, дізнавшись, що це Драч започаткував коммеморативні соловецькі акції, я згадував його, стоячи перед ямами-колективними могилами соловецьких в'язнів. Не байдужий Іван Федорович до тих могил і до тих, хто в них лежить… 

Фахівці стверджують, що стосовно політики існують три рівні рефлексії: звичайний, професійний і науковий. На цих рівнях використовуються різні дискурси, які слабко пересікаються між собою. Системи описів, пояснень й оцінок тут не збігаються. Як правило, на звичайному рівні домінують оціночні, емоційно забарвлені характеристики політики. Професійні політики у боротьбі за голоси пояснюють і дають оцінку навколишньому світу, схиляючи громадян, зрозуміло, до своєї підтримки. Вчені намагаються описати сферу політичного і пояснити її, уникаючи оцінок.

Та видається мені, що можна сказати про четвертий рівень рефлексії стосовно політики: поетичний. Хтось із західних інтелектуалів зауважив, що на Заході політикою займаються власне політики, а на Сході поети. Я Івану Федоровичу про це казав, коли ми влітку 2016 року були у його рідному селі Теліженці на Київщині під час зйомок документального фільму про нього. Драч мені пояснював, чому і як він потрапив у високу політику, особливо в добу Народного Руху: “Найдивніше було те, що я як поет, людина небесна та далека від реальних речей, зміг побачити набагато більше реалістичних деталей того життя, стосунків різних середовищ – письменницьких, мистецьких, артистичних. Я зрозумів, що я є набагато практичніший, конкретний, ніж мої тодішні колеґи”.

А ще Іванові Драчу належать такі рядки:

Дурна політика. Ніколи

Нікому я не підхлібив.

Мої приколи і проколи

Вартніші всіх дурних лобів.

Це пійло пив я. Повертаю.

Не мій це хліб. Не тих умів.

Дурна політика. Картаю,

Бо мудрої, мабуть, не вмів.

Та щоб він сам про себе не думав, сказане, написане, зроблене Іваном Драчем-політиком, безумовно, не буде забуте і залишиться в історії. Це мені як історику абсолютно зрозуміло. А ще видається мені, що в політиці Драч, за словами з одного його вірша, “завжди був самотнім, у кожнім гурті”. І ті, хто колись виставляв його як впізнавану ікону поперед свого політичного гурту, і той політичний гурт, який вважав його своїм лютим ворогом, до кінця, до належної в обох випадках глибини не (з)розуміли його.

Краса - велика рідкість.

І мало хто з моїх фонтанів п'є.

Це не Драч написав. Написав той, кого він зустрів у 1962 році в Італії. Американський поет Езра Паунд. А сказано ніби саме про Івана Драча.

Юрій ШАПОВАЛ,професор, доктор історичних наук
Газета: 
Рубрика: