Фортеця Кодак — «ключ до Запоріжжя»
Закінчення. Початок див. у «Дні» — №101, с. 5.
Кодак був форпостом Речі Посполитої лише впродовж десяти років. На цей час польській адміністрації вдалося практично цілком припинити морські походи запорожців на Чорне море і у Крим, селянсько-козацькі повстання в Україні. Маси «посполитих» і козаків, невдоволених польським гнітом, з Волині, Галичини, Поділля, Наддніпрянщини, почали активно переселятися на російське «порубіжжя», назване пізніше Слобожанщиною. Проте, роки так званого «золотого спокою» були лише затишшям перед бурею.
Вже восени 1647 року по Україні поширювалися чутки про підготовлювану змову реєстрових козаків, а зимою до коменданта Кодака дійшла звістка про те, що сотник Богдан Хмельницький «бунтує запорожців». План придушення повстання, розроблений новообраним коронним гетьманом Миколою Потоцьким, передбачав з приходом весни відправку двох загонів каральної експедиції — одного Дніпром, другого — суходолом. Вони мали спуститися до Кодака, а потім, спираючись на фортецю, завдати удару по Запоріжжю. Але Б. Хмельницький та його прибічники зуміли переманити на свій бік реєстрових козаків, які пливли Дніпром. Другий загін польської армії під керівництвом сина коронного гетьмана — Стефана Потоцького, по суті, потрапив у пастку під Жовтими Водами і був розгромлений об’єднаними силами запорожців, реєстрових козаків і кримських татар.
Грізна фортеця опинилася у глибокому тилу військ Б. Хмельницького. Для її захоплення відправили загін із трьох полків на чолі з ніжинським полковником Прокопом Шумейком, який змором примусив 1 жовтня 1648 р. гарнізон фортеці здатися на милість переможців. Облога тривала більше місяця, але умови капітуляції були не дуже принизливими. Козаки отримали всі 13 гармат. Але польським жовнірам на чолі з комендантом Гродзицьким, а також послу польського короля Стефану Чарнецькому, який опинився у фортеці, запорожці гарантували вільний вихід iз прапорами та особистою зброєю. Під охороною козаків нечисленному гарнізону — близько 200 осіб — вдалося пройти лише частину шляху. Під Чигирином поляків роззброїли озброєні селяни, декого вбили, а іншим вдалося втекти. Живим залишився і Стефан Чарнецький, який згодом здійснював наджорстокі каральні походи в Україну. Так, захопивши Чигирин і Суботів, він наказав викинути з родової усипальні прах Богдана Хмельницького та його сина Тимоша.
Фортеця на деякий час втратила своє стратегічне значення і спустіла. Так, на початку 1649 року польські комісари, які вели переговори з Б. Хмельницьким, доповідали королю, що Кодак у занедбаному стані. Незабаром там дозволили кочувати кримським татарам, а українське населення кріпосного посаду, судячи зі всього, перебралося вище за течією Дніпра і заснувало поселення Новий Кодак.
Ситуація різко змінилася 1654 року, коли проти союзу Б. Хмельницького з Росією виступив кримський хан. Вже у Переяславських статтях зазначалося, що в Кодаку повинен стояти гарнізон із 400 козаків. Комендантом фортеці було призначено Герасима Лістрового, який підкорявся гетьманській канцелярії в Чигирині. Пізніше Кодак був підпорядкований Запорізькому Кошу, до фортеці з Січі було переведено похідну церкву Архистратига Михаїла, і, крім гарнізону, з’явилася берегова охорона, котра допомагала човнам форсувати пороги.
У ролі своєрідного форпосту Січі в бурхливих подіях другої половини XVII століття Кодак неодноразово згадується в історичних документах. Так, у жовтні 1662 року царський повірений Григорій Косагов, посланий з російськими військами на допомогу запорожцям, повідомляв у Москву про необхідність зміцнення і постачання Кодака, який поляки знову хотіли захопити.
Після укладення 1667 року Андрусiвського перемир’я між Московією та Річчю Посполитою, відповідно до якого Запоріжжя розділили по Дніпру, гетьман Іван Брюховецький клопотався про розміщення у Кодаку російського гарнізону, щоб «позбавити запорожців постачання хлібом з України» і повністю їх підкорити. Пізніше контроль над фортецею, що стала «ключем до Запоріжжя», неодноразово намагалися встановити кримські татари і турки, а за гетьмана Петра Дорошенка у Кодаку певний час стояв загін яничарів.
Проте за першої ж можливості запорожці поверталися. Для них це був не тільки північний форпост, що контролював шлях на Запоріжжі, але й опорний пункт під час освоєння Самарських плавнів. Через Самару та Сіверський Донець існувало також сполучення з донськими козаками, з якими запорожці неодноразово нападали на Азов і Крим. На Кодаку формувалися загони запорожців, що брали участь у повстанні Степана Разіна. Пізніше тут переховувався інший ватажок донських козаків — Кіндратій Булавін.
Існує цікаве свідчення про фортецю Кодак, складене в 1672 році царськими чиновниками, які готували нову війну проти туркiв і татар, в якій чималу роль відводили запорожцям на чолі з Іваном Сірком. «Місто Кодак, — йдеться в офіційній «люстрації», — із земляним валом стоїть на дніпровських верхніх порогах, під першим урочищем Кодаком на тій стороні Дніпра, де Київ, а будували його за указом польського короля німці тому років 40 або більше, а бійниці зроблені із землі, палів та уламків немає. А від порогів довкола нього рів обрізний і у рову дубовий часник набитий. Мірою те місто Кодак довкола 900 сажнів. Гармат у ньому дві залізні городові та дві затинні пищалі. З Кодака, чекаючи приходу ворога, весь час пишуть у Січ, щоб прислали гармат і хліба. Якщо в Кодак посадити тисячу людей ратних з гарматами і припасами, то від того міста буде велика допомога Січі та всьому війську низовому».
Кодак завдавав чимало турбот царській адміністрації та лівобережним гетьманам України. У Москву раз у раз йшли скарги на «свавілля» запорізьких козаків. Вже за гетьмана Івана Мазепи на протилежному, лівому березі Дніпра, біля Кодацького порога було побудовано шанець та пристань, з яких контролювалися переміщення не тільки татарських загонів, але й запорожців. Незабаром, у гирлі ріки Самари розпочалося будівництво Новобогородицької фортеці з російським гарнізоном. Офіційно все пояснювалося будівництвом нової оборонної лінії проти татар, однак запорожці небезпідставно вбачали у цьому кроці московитів і спробу встановити повний контроль над Січчю та Кодаком. З їхнього боку навіть лунали погрози. Слова часто не розходилися з дiлом. А тому гетьман Іван Мазепа змушений був постійно виправдовуватися перед Москвою.
Його терпець, як пише академік Д. Яворницький в «Історії запорізьких козаків», увірвався, коли січовики почали таємні переговори з турками й татарами. На прохання гетьмана цар Петро I відмовив запорожцям у грамоті «на володіння рікою Самарою та її угіддями», а сам Мазепа в 1703 році навіть запропонував план знищення Кодака. Загін сердюків мав завести у бочках з продовольством «таємну зброю» і захопити фортецю силою. Однак до реалізації цього плану не дійшло. Більш того, шість років по тому запорізький гарнізон Кодака підтримав Мазепу, який виступив проти царя на боці Карла ХII, і чинив російським військам запеклий опір. Цей бій у першого дніпровського порога став «лебединою піснею» Кодака, який за умовами Прутського миру 1711 року було остаточно зруйновано, і він перестав існувати як фортеця. У передмісті Кодака з 1739 року почало відбудовуватися село Старий Кодак, а в 1775 році, після ліквідації Нової Січі, тут осіло чимало запорожців. Частина з них стали лоцманами на Дніпрі і цей промисел існував аж до 1932 року, коли після будівництва Дніпрогесу річкові пороги пішли глибоко під воду. Про минулі часи у селі ще довго нагадувала стара церква, збудована у «запорізькому стилі», однак і її зруйнували у 30-і роки минулого століття. Тоді ж на березі Дніпра почав зростати, як провалля, величезний гранітний кар’єр, що поступово «з’їдав» кріпосні мури Кодака. Частину їх громадськості вдалося відстояти в нелегкій «битві» з дніпропетровськими чиновниками. Роботи в кар’єрі припинилися лише в роки «перебудови», однак історичний ландшафт був безповоротно зруйнований.
У занедбаному стані знаходиться тепер і пам’ятний знак на честь фортеці, встановлений в 1910 р. з ініціативи академіка Дмитра Яворницького. Місцеві вандали зруйнували чавунну огорожу, яку частинами розтягують на металолом. Під кріпосними валами триває оранка землі, а картину загального запустіння доповнюють численні звалища. Зі всього видно, що до пам’ятки історії на мальовничому березі Дніпра нікому і діла немає. Хіба що дніпропетровським краєзнавцям, які скрушно похитують головами та згадують пророчі слова Богдана Хмельницького: «Manu facta manu distruo» — руками створене руками й руйнується.
