Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

«Где главный враг?»-6

українофобія в Росії від першого Романова до останнього «Августа»
7 жовтня, 2021 - 17:25
Напередодні Першої світової війни шовіністичні російські газети писали: «Мазепинский вопрос бьет Россию в самую основу ее великодержавия». Про справи великого гетьмана пам’ятали і через двісті років. Викликаний його ідеями страх лише посилювався

Продовження. Початок читайте «День» № 118-119, 120-121, 122-123, 123-124, 125-126
    У 1870 р. міністр освіти Д. Толстой пише «всеподданнейший доклад», в якому наголошується на необхідності «более прочного сближения инородцев с коренным русским народом путем постепенного распространения между ними знания русского языка»1. Не приховується, що основний механізм заборон — політичний: «Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России»2.
   Тією мірою, якою наростала криза в Росії, українська ідентичність, мова і культура сприймалися як дедалі загрозливіше явище. Репресії тепер торкалися найбезневинніших виявів культури. Драгоманов втратив роботу в Київському університеті та був змушений до еміграції через статтю «Педагогическое значение малорусского языка»3. С. Єфремов згадував, що навіть пісенька «Дощик, дощик капає дрібненький» мала бути перекладена французькою мовою4. Підозра і страх почали торкатися найменших виявів української ідентичності — ця тенденція експоненційно наростала, щоб вибухнути в переддень Великої Війни.

У 1911 р. приймається постанова VII-го дворянського з’їзду в Москві про тотальну русифікацію освіти з категоричною забороною вжитку інших мов. У 1914 р. заборонено відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка. Микола ІІ видає указ про скасування української преси. Страх відділення України видобуває з глибини століть зловісну для Росії постать Мазепи — гетьман знову стає символом українського «сепаратизму». Напередодні Першої світової війни А. Мєньшиков у статті «Национальная трещина» писав: «Самым страшным провозвестником имперского разложения следует считать т.н. мазепинство, ревностно готовящее восстание в Малороссии. [...] Необходимо бороться с этим явлением не на жизнь, а на смерть» («Новое Время», 12.12.1911). А це радикальна формула відомого монархіста А. Савєнка в шовіністичній газеті «Киевлянин» (17.11.1911): «Польский, финский, армянский и др. вопросы — это все вопросы по существу окраинные, то есть второстепенные. Мазепинский вопрос бьет Россию в самую основу ее великодержавия». Назва статті: «Где главный враг?»5.

Змінюються також концептуальні підходи. Такі інтелектуали, як Пьотр Струве чи Василій Розанов, — у спосіб, звісно, софістискованіший від вищецитованих авторів, — намагаються дати своє прочитання українському питанню. Але суть одна: самостійна Україна означає загибель імперської Росії.

Згадаймо принаймні два знакові підходи. Це стаття П. Струве «Общерусская культура и украинский партикуляризм», яка є «Ответом Украинцу», тобто М. Драгоманову. Тут автор передбачає, що інтелектуалізація українофільства, поєднаного з народною основою, може мати для Росії катастрофічні наслідки: «Разногласие это таит под особой огромную культурную проблему, чреватую — если интеллигентская «украинская» мысль ударит в народную почву и зажжет ее своим «украинством» — величайшим и неслыханным расколом в русской нации, который явится по моему глубочайшему убеждению подлинным государственным и народным бедствием. Все наши «окраинные» вопросы окажутся совершенными пустяками в сравнении с такой перспективой «раздвоения» и — если за «малороссами» потянутся и «белоруссы» — «растроения» русской культуры». А отже, «русское прогрессивное общественное мнение должно энергично, без всяких двусмысленностей и поблажек, вступить в идейную борьбу с «украинством» как с тенденцией ослабить и отчасти даже упразднить великое приобретение нашей истории — общерусскую культуру»6.

Ще одним своєрідним поглядом на Україну є теорія Васілія Розанова стосовно Гоголя. В російській літературі до Гоголя було завжди складне ставлення. Хто він був — «великий меланхолік» (Пушкін), «демон сміху» (Достоєвський), «російський Паскаль» (Толстой) чи «інфернальний митець» (Бердяєв)?

Але Розанов мав своє бачення, яке виклав у різних текстах («Пушкин и Гоголь», «Две статьи о Гоголе» та інші дослідження). Порівнюючи Пушкіна і Гоголя, він вважав, що Пушкін створив сонячний гармонійний світ Росії. Натомість Гоголь, вперше увівши в російську літературу стихію іронії, фатально змінив «первоначальное и естественное направление» російської культури. «Пушкин составляет антитезу Гоголю», який «погасит Пушкина в сознании людей, и с ним — все то, что несла его поэзия». В «Мертвых душах» Гоголь зобразив російське суспільство нерухомим, потворним, нежиттєздатним. Наступні російські письменники, починаючи від Достоєвського, були учнями Гоголя («все мы вышли из «Шинели» Гоголя» — відомий вислів Достоєвського) і продовжили критику Росії, призвівши її до апокаліпсису революції. Гоголь породив різночинців, різночинці — нігілістів, а ті — революціонерів: «после Гоголя стало не страшно ломать, стало не жалко ломать». А все це сталося тому, що Гоголь був чужий російській літературі й не любив Росію, будучи українцем. «Что же я бешусь?— писал Розанов в 1914 г. — Только Гоголя и ненавижу. «Из него тьма». Мы все «из Гоголя»»7.

В «Апокалипсисе нашего времени» Розанов продовжить приписувати російській літературі відповідальність за падіння Росії, а відтак і Гоголю: «По содержанию литература русская есть такая мерзость, — такая мерзость бесстыдства и наглости, — как ни единая литература» 8. «И твоя, русский, земля есть Каинова. Ты проклял свою землю и земля прокляла тебя»9. «Прав этот бес Гоголь»10. В записках «Опавшие листья» Розанов знову повертається до теми демонічного впливу Гоголя: це «ужасный хохол», «никогда более страшного человека [...], подобия человеческого [...] не приходило в нашу землю»11.

Не звинувачуючи Гоголя, але подібно бачить революційні події й Бердяєв: «...в революции раскрылась все та же старая, вечно-гоголевская Россия, нечеловеческая, полузвериная Россия харь и морд. В нестерпимой революционной пошлости есть вечно-гоголевское». «Злые духи, которых видел Гоголь в их статике, вырвались на свободу и празднуют оргию». «Русская революция есть трагикомедия. Это — финал гоголевской эпопеи»12.

Не оминув Гоголя і Дмітрій Мєрєжковський у книжці «Гоголь і чорт» та інших студіях. Чічіков і Хлєстаков — це «номинальная середина сущего, отрицание всех глубин и вершин — вечная плоскость, вечная пошлость [...] среди «безделья», пустоты, пошлости мира человеческого не человек, а сам черт, «отец лжи» в образе Хлестакова или Чичикова плетет свою вечную всемирную «сплетню»». «Гоголь первый увидел черта без маски, увидел подлинное лицо его, страшное не свой необычайностью, а обыкновенностью, пошлостью [...]; лицо черта есть не далекое, чуждое, странное, фантастическое, а самое близкое, знакомое, реальное «человеческое, слишком человеческое» лицо, лицо толпы, лицо «как у всех», почти наше собственное лицо в те минуты, когда мы не смеем быть сами собою и соглашаемся быть «как все»». Ця російська «пошлость» і породила наступних демонів: «исходная точка» цього диявола — поглощение «живой человеческой личности мертвым безличным целым»13. З Петербурга — найбільш «фантастического из всех городов земного шара», розпросторюється Росією «ошеломляющий туман», «египетския тьмы», де проглядають «какие-то свиные рыла, вместо лиц, а больше ничего»14. Петербург — з «качиного гнізда» став «північною Пальмірою», а потім причалом «Аврори», яка розгромила вщент російський імперський світ, — щоб збудувати ще страшнішу в’язницю. Тільки її вже будував не аристократ-імперець, а, за словами Мєрєжковського, «Грядущий Хам».

«Нам нужно украинскую интеллигенцию поставить на колени; кого не поставим — перестреляем!»

Щодо українофобії в СРСР — матеріал про це є колосальний, тематично і хронологічно рубрикований. Тож зупинюся лише на окремих контрапунктах.

Хоч це й найбільш вивчена, але й найбільш складна для розуміння частина історії російської українофобії. Складність стосується саме оманливого характеру радянської ідеології, яка, на відміну від нацизму, теоретично оперувала часто навіть демократичними категоріями, а на практиці була цілковитою протилежністю проголошеним принципам. Офіційна формула «інтернаціоналізму», «дружби народів-братів» тощо приховувала в собі як примітивні, так і софістиковані інваріанти підміни.

В період сталінізму українська ідентичність викорінювалась і діахронно, і синхронно за основними двома напрямами: знищення інтелігенції (яке стосувалося всіх народів у СРСР, але в кожній культурі мало свої механізми й наслідки) і знищення селянства (Голодомор 1932—1933 рр., але й загалом рабське становище селянства до середини 1970-х років). Згадаймо вище цитовану думку П. Струве, який вбачав потенційну силу України саме в поєднанні цих двох начал. Звідси слова чекіста про інтелігенцію: «Нам нужно украинскую интеллигенцию поставить на колени [...]; кого не поставим — перестреляем!»15. Важливість підкореної України проголошувалась публічно16. Звідси численні відверті заяви організаторів Голодомору — Лазаря Кагановича, Менделя Хатаєвича, Станіслава Косіора, Власа Чубаря та ін. — про те, що саме виживання СРСР залежить від того, як твердо буде подолано опір українського селянства17. Зрозуміло, ці дві пережиті трагедії — в основі багатьох сьогоднішніх драм України.

Попри це повоєнна Україна за своїм культурним, науковим, економічним потенціалом була однією з найпотужніших республік. Цитуючи Ореста Субтельного, Україна була призначена на роль secunda inter pares — «другої серед рівних»18. Тож до певної міри Центр мав створити контексти, де б це було підтверджено (цим стала, наприклад, роль України як однієї з держав-засновниць ООН в 1945 р.). Водночас радянська Росія теж здійснювала багаторівневу операцію фальсифікації української ідентичності. Причому фальсифікації системної: на відміну від імперських часів, Росія в радянській своїй видозміні публічно не ставила під сумнів існування України — досить, аби вона називалась УРСР. Тому українська ідентичність мала існувати в суворо приписаних їй регламентаційних кордонах — і в плані інтерпретації історії та культури, і в плані пам’яті, і в плані вжитку української мови.

Питання досі не до кінця освоєне: кореляція між імперською й радянською моделями викорінення української ідентичності. Ймовірно, з’єднувальною ланкою можна вважати те ж саме парадигматичне протиставлення «правильних» і «неправильних» українців, яке було вкрай ефективним механізмом розколу суспільства. І також: єдинонаправленість усіх «благ», які від центру Росії ніби променями огортали реальності біля підніжжя цієї сюрреальної будови.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»


1 «Доклад Министра Народного Просвещения Д. А. Толстого «О мерах с образованием населяющих Россию инородцев»» (1870 г.). http://inpo-rus.ru/14/

2 1876 р., травня 18. Санкт-Петербург: Журнал Особливої наради, скликаної Олександром ІІ, із пропозиціями щодо заборони української мови у сфері художньої, просвітницької та публіцистичної літератури з метою припинення «распространения в народе посредством печати мысли о самостоятельности малорусского языка и народности» // Г. Боряк (відп. ред.). Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії, цит. С. 133.

3 Надрукована в газеті «Санкт-Петербургские ведомости», 1886, № 93. С. 1-2.

4 С. Єфремов. Літературно-критичні статті. Київ: Дніпро, 1993. С. 30.

5 Цит в: Ю. Шевельов. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус. — s. l. [Нью-Йорк]: Сучасність. С. 60. (перевид.: Ю. Шевельов. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. 3 тт. Харків, 1998. Т. 3).

6 П. Струве. Общерусская культура и украинский партикуляризм // «Русская Мысль» (Москва), 1912, кн. 1.

7 Див.: В. Розанов. Легенда о Великом Инквизиторе. Две статьи о Гоголе (под ред. Д. Чижевского). Мюнхен: W. Fink, 1970. С. 257-258.

8 В. Розанов. Апокалипсис нашего времени. Москва: Сергиев Посад, 1917. С. 8.

9 Там само. С. 12.

10 Там само. С. 4.

11 В. Розанов. Опавшие листья. Санкт-Петербург: [б. и.], 1915. Т. 1. С. 137-139.

12 Н. Бердяев. Духи русской революции // Из глубины. Сборник статей о русской революции. Москва; Петербург: Книгоиздательство «Русская Мысль», 1918. С. 8-11.

13 Д. Мережковский. Гоголь. Творчество, жизнь и религия. Санкт-Петербург, 1911. С. 9-14 і далі. Див. також: Д. Мережковский. Гоголь и черт. Москва, 1906 (перевид.: Москва: Книговек, 2010).

14 Д. Мережковский. Гоголь. Творчество, жизнь и религия, цит. Сс. 26-27.

15 Ю. Шаповал. Театральна історія. 75 років тому, 1930-го, відбувся судовий процес у справі «Спілки визволення України» — «СВУ», https://zn.ua/ukr/SOCIUM/teatralna_ istoriya_75_rokiv_tomu,_1930-go,_vidbuvsya_sudoviy_protses _u_spravi_spilki_vizvolennya_ukr.html (11/03/2005).

16 Мендель Хатаєвич, один з організаторів Голодомору, доповідав на XVII з’їзді: «Удельный вес Украины в Советском Союзе очень велик и с точки зрения развертывания промышленного производства, и с точки зрения производства для всей страны угля, металла и других продуктов крупной индустрии, и с точки зрения, снабжения страны хлебом и другими продуктами сельского хозяйства» (Речь товарища Хатаевича // XVII съезд ВКП(б). 26 января — 10 февраля 1934 г. Стенографический отчет. http://www.hrono.ru/dokum/1934vkpb17/3_5.php).

17 Командири великого голоду: Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ. 1932-1933 рр. / За ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. Київ: Генеза, 2001.

18 О. Субтельний. Україна. Історія. Київ: Либідь, 1991. С. 432.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, (Римський університет «Сап’єнца»)
Газета: 
Рубрика: