«Iсторія – це спосіб думати про майбутнє»

Агнешка Холланд народилася 28 листопада 1948 р. у Варшаві, в родині єврея і католички. Батько — Хенрік Холланд, соціолог, публіцист, діяч правлячої ПОРП, мати — Ірена Рибчинська, журналістка, учасниця Варшавського повстання 1944 року; батьки Хенріка загинули в гетто. Чоловік — режисер Ладіслав Адамик, їхня дочка — режисерка й сценаристка Кася Адамик.

Агнешка Холланд закінчила Ліцей Стефана Баторія у Варшаві, потім — відділення кіно і телебачення Музичної академії в Празі (1971). Після повернення до Польщі працювала асистентом режисера в Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссі, знялася в кількох ролях другого плану. Із середини 1970-х почала робити власні фільми. За дебютний повний метр «Провінційні актори» (1978) здобула приз ФІПРЕССІ в Каннах. Із 1981-го працювала за кордоном, спочатку в Німеччині й Франції, потім — у США. Знімає ігрові, документальні та рекламні фільми. В біографічній драмі Холланд про Артюра Рембо «Повне затемнення» (1995) одну зі своїх перших і найкращих ролей зіграв Леонардо Ді Капріо. Фільм «У темряві» (2011), що розказував про Голокост у Львові, отримав номінацію на «Оскар». Писала сценарії для Вайди («Без наркозу», «Любов у Німеччині», «Дантон», «Біси») і Кшиштофа Кесльовського («Три кольори»). Працювала в серіалах, зокрема — в політичній сазі «Картковий будиночок». Викладає в Бруклінському коледжі Нью-Йоркського університету.

Наша розмова відбулася під час Одеського фестивалю, де пані Агнешка отримала почесного «Золотого дюка» за внесок у кіномистецтво та представила свій новій фільм «Слід звіра».

ВЧИТЕЛІ

— Агнешко, ви працювали з Вайдою в юності. І ви самі з артистичної родини. Від кого ви найбільше навчилися того, що робите зараз?

— Вайда був дуже важливим для мене — як продюсер, як учитель і як друг. Я зустріла його дуже давно, ще на початку 1970-х, після закінчення кіношколи в Празі. Він зібрав команду, до якої ввійшли кілька молодих кінематографістів. Я почала співпрацювати з ним, писати для нього сценарії. Він був присутнім у всьому моєму професійному житті.

Також на мене вплинув, але по-іншому,  Кшиштов Кесльовський. Були ще режисери, письменники, художники, але саме згадані двоє митців найближчі до мене. Ми, звісно, різні: є стиль Вайди, є стиль Кесльовського, є мій стиль — але відчуття відповідальності, коли я розповідаю історію засобами кіна, і бажання спілкуватися з аудиторією, гадаю, однакові в нас трьох.

— А вам самій роль наставниці до душі?

— Мені не подобається вчителювати. Але люблю надихати людей — тобто ділитися з ними тим, що вважаю важливим, але при цьому не судити, не викладати, більше зацікавлена в діалозі, ніж у проповіді. Я не відмовляюся від ролі наставниці — але просто не вказую іншим, що їм робити, а ділюся з ними власними думками про те, що могло б вийти. Авторитет — не та річ, яку можна обрати з власної волі. Гадаю, вся справа в довірі та діалозі. І якщо у мене є певний авторитет перед молодшими колегами, то це не тому, що я суджу їхню роботу, а через повагу одне до одного.

ОПОВІДЬ

— Тепер про, власне, вашу роботу. Що має бути в сюжеті, щоб він став вашим сценарієм?

— Це досить загадково. Я отримую багато сценаріїв. Іноді вони якісні, але не пробуджують бажання розповісти цю історію. Я хотіла б цей фільм подивитися, але не відчуваю, що повинна його знімати. Тож чому цю історію, а не іншу? Як на мене, це пов’язано з моїм життєвим досвідом і з тим, як я бачу світ. Якщо історія зрозуміла всім, я не хочу її розповідати. Мені потрібно відчути якусь таємницю, якийсь виклик. Мені подобається, коли спочатку я зовсім не знаю, як сказати те, що хочу і що з цього вийде в кінці. Процес, потенціал процесу — ось що важливо для мене.

— Ви згадали про таємницю, яку повинен  мати сюжет,  — мабуть, отакою таємницею є біографія Артюра Рембо. Мені дуже подобається «Повне затемнення», і мені здається, що це одна з небагатьох справді цікавих ролей Леонардо Ді Капріо.

— Він дуже хороший актор, він і досі таким залишається. Але він втратив свою... магію.

ІСТОРІЯ

— Повертаючись до розмови про вибір сценарію: чому ви взялися за проект, присвячений Гарету Джонсу — британському журналістові, який відкрив Заходу правду про Голодомор? Наша газета багато уваги присвячує цій темі, і саме консультант англомовного тижневика The Day і багаторічний автор «Дня» Джеймс Мейс свого часу першим докладно розповів українцям про Джонса, зокрема в статті «Повість про двох журналістів».

— Мені приходить багато сценаріїв про геноциди. Я зняла кілька фільмів про Голокост, і вони були успішними. Я політично активна людина, мій світогляд не дозволяє мені просто жити своїм життям — а намагатися змінити світ, помалу, крок за кроком. Тож мені багато пишуть — про винищення вірмен, про біди інших народів. Але найчастіше я не бачу історії, яка пробуджувала б у мені бажання її розповісти. Проте, коли  прочитала сценарій Андреа Халупи,  одразу ж відчула, що сам сценарій подає цю історію як дуже актуальну сьогодні і що вона має свою художню вартість, оцю таємницю, щось неочевидне. Створення цього фільму буде для мене справжнім стрибком. Наче як подорож, розумієте? У минуле, а також у сьогодення й у майбутнє.

— У вас уже є бачення того, як виглядатиме фільм?

— На цьому етапі важко сказати. Це — процес. Але чим цей сценарій чудовий — він не плаский, як історична реконструкція чи документальна драма. Це справжній художній виклик. Я сподіваюсь, що фільм вийде багатошаровим і складним: стане вираженням деяких особистих страхів та надій, але й матиме погляд, зрозумілий для аудиторії, — про те, що залишається важливим до сьогодні.

— Це вже не перша ваша робота в історичному жанрі...

— Історичні фільми для мене — не про історію, а про те, як історія відображається сьогодні. Вона присутня в нашому особистому та політичному виборі, присутня в небезпеках, які ми ще не бачимо, але передчуваємо. Тож історична драма — про наше сучасне життя на Землі та про те, що ми можемо з ним зробити.

— Ви маєте рацію. Мені здається, що ми, українці, певним чином ув’язнені у власній історії. Ті самі ситуації повторюються й у нашому минулому, й у сьогоденні.

— Погано те, що й польський, і український народи досі не в змозі підійти до власної історії чесно, як до комплексної речі. І досі припускаються тих самих помилок, занурюються в одну й ту саму міфологічну брехню, що формує сьогоднішню політику так, як вона формувала політику 20-х і 30-х років минулого століття.

— А кіно може на це якось вплинути?

— Я не думаю, що фільм може змінити історію. Зроблений чесно й потужно, він може допомогти багатьом людям зрозуміти, що історія не така, як вони собі уявляли, що вона є певним способом думати про майбутнє. На жаль, таке кіно виходить дуже рідко. Але ми повинні й далі намагатися робити його.

СЕРІАЛИ

— Щодо  вашої роботи в серіалах, зокрема в «Картковому будиночку». Наскільки вільною ви в них почуваєтесь? Чи дають вони вам творче задоволення?

— Роль режисера чи режисерки телесеріалу, особливо створеного під певний формат, є більше службовою. В роботі над власним фільмом чи міні-серіалом творчості набагато більше. Мені подобається формат міні-серіалів — це наче як знімати  дуже довгий фільм. Наприклад, міні-серіал «Неопалима купина», який я знімала в Чехії для місцевого відділення телеканала HBO,  вважаю одним із найкращих своїх творів. А коли  фільмую серію «Карткового будиночку», «Вбивства» або ще чогось  подібного, це просто стилістична вправа. І я волію не робити цього занадто часто. Зазвичай я знімаю не більше двох серій на рік,  якщо це не заважає  моїм повнометражним картинам. Але це цікаво — бути частиною великого проекту, важливого для широкої аудиторії, і виконувати зобов’язання, і щось змінювати в його рамках. Я дуже ретельно підбираю серіал, у якому беру участь. «Картковий будиночок» — відома сага, на цікаву для мене тему, і з фантастичною парою головних актора та акторки. Працювати з Кевіном (Спейсі)  і Робін (Райт) насправді захопливо.

— Ви працювали як у Європі, так і в Америці. Яка основна відмінність у підході до роботи там і там?

— В Америці дуже важко випустити незалежний фільм. Це — виробництво. А в Європі, на мою думку, його, навпаки, іноді занадто просто зробити. Постає проблема якості — проте це дає можливість зробити щось дуже особисте. На мою думку,  ситуація зміниться, але й зараз у Європі можна зняти фільм, касові збори якого не будуть головним критерієм. У Америці будь-який фільм, навіть незалежний, орієнтований на збори.

До речі, саме тому, що американське кіно стало досить форматованим і передбачуваним, телевізійні серіали перетворилися на місце, де народжуються нові ідеї. Водночас серіали теж підпорядковані певним вимогам — їх треба конструювати таким чином, щоб глядачі та глядачки, подивившись одну серію, хотіли побачити наступну. Завжди треба «підвісити» розв’язку, і з часом це втомлює режисерів. Тому я не хочу знімати багато серіалів: можна втратити почерк.

— Але ж вам подобається працювати в американській кіноіндустрії?

— Так, там є справді організовані люди, не просто професіонали, а й із запалом. Є багато талантів, багато фантастичних акторів і акторок. Вони не просто пишуть сценарій і відправляють його, вони продовжують працювати над ним, аж доки він не стане досконалим. Це хороше поєднання. Моїми наступними роботами восени цього року будуть пілот і друга серія для нового проекту Бо Віллімона, творця «Карткового будиночку». Він робить новий серіал і попросив моєї допомоги.

НАВІЩО?

— І останнє запитання, трохи дивне: навіщо людству кінематограф?

— (Зі сміхом.) Знаєте, я вже й не згадаю...