ТОРЖЕСТВО МОВИ

Сьогодні Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, де і відбувалося закриття конкурсу, був по-особливому святковий. На вулиці грає військовий оркестр, під його музику одна з переможниць танцює з батьком. Навколо безліч святково вбраних людей у вишиванках і курсантів у формі. Біля входу в театр стоїть Михайло Слабошпицький і, ніби магніт, притягує до театру знавців української. Як влучно підмітив Павло Гриценко, це і є справжнє торжество мови.

Та ж святкова атмосфера була і за урочистої частини. Початок церемонії видався символічним. Після благословення від представників церкви, у час, коли лунав гімн, хтось з кінця залу став співати уголос і за кілька секунд його підтримали усі присутні – гімн доспівували акапельно.

«ДІТИ Є НАЙКРАЩИМ УКРАЇНСЬКИМ КАПІТАЛОМ»

Подальші події, нагородження переможців, найкраще характеризують слова зі звернення М. Слабошпицького до учасників: «Повірте, коли я дивлюся на ваші розумні обличчя, то вірю в Україну». І це справді так. Конкурсанти – від школярів 3-го класу до уже студентів вишу – усвідомлюють роль нашої мови та демонструють вправне володіння словом.

Одна з наймолодших переможниць Анна Діжак навіть склала вірш, присвячений мові. Анна побажала усім українцям вірності рідній Батьківщині й мові.

Старші конкурсанти теж сповнені серйозного і відповідального ставлення до мови. Олександра, курсантка,поділилася «Дню», що ще зі школи хотіла проявити себе в гуманітарному напрямку, а конкурс надав їй цю можливість. «Він дуже сприяє об’єднанню. Навіть якщо українець забуває своє коріння, живе за кордоном, то маємо шанс нагадати йомупро рідне».

Ще одна фіналістка, Дарина Янчук, зазначила: «Участь у цьому конкурсі мене спонукало взяти бажання вивчати українську мову, яку я дуже люблю. Адже це мова моєї мами. Також я хотіла, щоб моя вчителька була за мене рада. Вона дуже хотіла, щоб я перемогла і завжди у мене вірила». Ще дівчинка поділилася, що творчі завдання для неї були найлегшими, бо вона любить писати вірші та оповідання. Не забула Дарина і про міжнародний аспект конкурсу і додала: «Мені дуже приємно, що разом зі мною у цьому конкурсі брали участь діти з таких далеких куточків світу, як Канада та Австралія».

Ще одна переможниця – з Одещини (Південь України цього року має численних представників на церемонії). Її звати Бондар Вікторія: «Мені дуже подобається наша мова, тому люблю брати участь у конкурсах української мови. Цей був дуже теплим і відкритим, мені було приємно взяти у ньому участь». На запитання, чи вистачає дівчині української навколо, вона поділилася, що хоч російської мови багато, проте має знайомих, котрі спілкуються українською, і це дуже приємно.

Тож, як слушно зауважив Володимир Загорій, такі діти є найкращим українським капіталом. А Іван Малкович додав: «Я уявляю, як ви роз’їдетеся по Україні, ніби вежі оборони української мови, така дзвіничка в один дзвін. Я хотів би, щоб дзвін вашого серця дзвенів чисто і модерно, щоб на вас хотіли рівнятися, щоб ви запалювали інших». Метафора веж оборони тільки посилюється висловом Ірини Фаріон про «набої, які називаються слова». У контексті нашої ситуації цей вислів набуває більш конкретного змісту.

ТВОРЕННЯ СПІЛЬНОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПІДҐРУНТЯ

Мова постає не тільки як «потенційні набої», але, передусім, як спільна основа. Це і стало ключовим у задумі Петра Яцика. Адже до цього він неодноразово наголошував на необхідності об’єднання українців. Це твердження доволі популярне, на цьому наголошував не тільки канадський мільйонер українського походження. Проте він один із небагатьох, хто вирішив змінити ситуацію, полюбивши Україну «до глибини своєї кишені». Творення спільного національного підґрунтя засвідчує різноманіття його проектів – від спонсорування Інституту українських студій Гарвардського університету до видання англійською «Історії України-Руси» М. Грушевського. А одним із найвідоміших у світі проектів є конкурс на знання української мови.

У своїй промові 2001 року в фіналі випробування Петро Яцик поділився: «До мене в Канаді телефонують люди і кажуть: «Я сорок п’ять років жертвував гроші на українські справи, і ніхто не знає, де ті гроші; а тепер мене зустрічають люди і до мене пишуть, дякуючи, що я підтримую відродження української мови»… Газети в Канаді вміщують статті українців з Азербайджану чи Тюмені про конкурс і оцінюють його як засіб об’єднання українців». Конкурс став знаним у понад 30 країнах світу, і всіх його учасників об’єднала любов до рідної мови.

Цікавим є також той факт, що Петро Яцик не є вчителем або мовознавцем, і саме це, мабуть, і спричинило інший підхід до української. Замість оцінних прикметників на зразок «солов’їна, калинова» меценат затвердив вагомий грошовий приз за перемогу в конкурсі й зробив це свідомо. Говорячи про бізнес, він стверджував, що якщо хорошому робітнику платити мало, у нього виникне комплекс меншовартості. Справді, це правило можна застосувати і до ситуації з мовою. Одним із найефективніших способів боротьби проти її нецінування є оцінка мови згідно з тими показниками, які мають вагу в нашому часі.

«ЖИТТЯ – ЦЕ БОРОТЬБА І БОРОТЬБА»

Щоправда, не всі розуміють важливості такого підходу. Петру Яцику доводилося слухати багато закидів у свій бік, чому ці гроші витрачаються на конкурс, а не спонсорують певну програму (на якій можна було б зокрема і «відмивати» гроші мецената). 

Проте переконати канадського мільйонера не так легко. Це підтверджує вислів, який, за словами Михайла Слабошпицького, вживав Петро Яцик: «Робімо в добрій вірі справу, яку вважатимемо доброю, а вони хай хоч гопки скачуть. Життя – це боротьба і боротьба».

На щастя, Петро Яцик таки знайшов прихильників своєї ідеї, у створеній ним Лізі українських меценатів. Сформувавши її, канадський мільйонер підхопив «обірвану нитку» традиції підтримки заможними людьми культури, яка протягом довгого часу існувала в Україні. Символічно, що до цього конкурсу приєдналася Тетяна Симиренко – правнучка Платона Симиренка, який профінансував видання «Кобзаря» у 1859 році. Згодом долучилися й інші – Фармацевтична фірма «ДАРНИЦЯ», Союз українок Австралії, Фундація імені Івана Багряного та інші.

Підтримка нині прийшла і з боку влади. Справдилися слова українського мецената, про які згадує М. Слабошпицький: «Побачите, мине рік-другий, і якщо ми зуміємо зробити з конкурсу справді масовий, авторитетний і престижний захід, то до нас прийде й влада, почне допомагати, робитиме інші подібні кроки. Вона допевниться: є в суспільстві запит на українську мову, на таку українську справу, українську ідею, є потужні, сконсолідовані українські сили, на які треба не тільки вряди-годи оглядатися, а з якими влада приречена рахуватися». Так і сталося. На церемонії був представник уряду, котрий привітав переможців від імені Президента України, прем’єр-міністра, міністра освіти. Були й депутати, наприклад, Ірина Констанкевич, представник від Юлії Тимошенко.

Тож конкурс імені Петра Яцика – це підтвердження того, що мова може стати підґрунтям для об’єднання «наших» по всьому світу. Більш того, кожен, дивлячись на переможців, усвідомлює, наскільки змінюється наша країна, як збільшується «українськість», яку так хотів бачити у земляках Петро Яцик. Меценат зазначав: «Мусимо братися виховувати в юних ту україноцентричність, яка й стане основою для піднесення України в майбутньому. Починаємо з мови, а водночас маємо на увазі й українську історію, й українську ідею, щоб усе це в сумі дало українську волю, українське диво». Сьогоднішня церемонія – ще один крок, який наблизив нас до українського дива.