«Людина є ікона вічності»

Видатний український філософ Григорій Сковорода — невичерпне джерело мудрості й глибини розуміння життя, наша національна гордість. Але чи все ми знаємо про нього? Пропонуємо читачеві розповідь про маловідомі сторінки життя Григорія Савича.

Як відомо, з 1759 року Сковорода назавжди пов’язує своє життя зі Слобожанщиною, яку дуже полюбив, назвавши «рідною тіткою». Перед цим він жив у багатого дідича С. Томари, у селі Ковраї на Черкащині, де кілька років був домашнім вчителем його сина Василя.

Коли єпископську кафедру у Білгороді посів Іоасаф Миткевич, він викликав із Переяслава ігумена Гервасія Якубовича. По прибутті до Білгорода Якубович побачив неабияку прихильність Миткевича до науки і розповів йому про свого знайомого по Переяславу — Сковороду, про його велику вченість. Миткевич звелів негайно викликати того до себе. І коли Сковорода прибув до Білгорода, запропонував йому місце вчителя піїтики (поетики) у Харківському колегіумі.

При перших же бесідах Миткевич сподобався Сковороді своєю вченістю, добротою, щирістю, а також тим, що цей володарь наполегливо змагався з неосвіченістю духівництва, що дуже було тоді поширено в Російській імперії. Миткевич також не сприймав утисків українського народу, розв’язаних після інтронізації у 1762 році на російський престол Катерини II.

У Харківському колегіумі навчалися не тільки діти духовних осіб, а й світських — дворян, купців, міщан, козаків, селян. За визначенням академіка Д. Багалія, цей навчальний заклад був окрасою слобідської України і стояв вище за іншi середні духовнi школи.

Сковорода взявся за працю у колегіумі з великим завзяттям, бо навчати — було його життєвим покликанням. Людина енциклопедичних знань, виняткових природних талантів, що заклалися в ньому у батьківських Чорнухах, поет, музика, мандрівник, котрий, маючи за плечима незвичайну долю, по суті вів апостольське життя, викликав велику пошану і любов учнів колегіуму та його викладачів.

Працюючи у Харківському колегіумі, Сковорода часто ходив до стародавнього Білгорода, де у нього були друзі. Тут Г. Якубович став архімандритом Миколаївського монастиря. Отже, Сковороді було де зупинитися і мати харч. Охоче він відвідував і єпископа І. Миткевича, з яким вів богословські і педагогічні бесіди.

Розквіт храмового будівництва у Білгородській єпархії (до неї входили парафії Курська, Сум, Харкова та навколишніх містечок і сіл, заселених, в основному, українцями) припадає на той період, коли єпископську кафедру тут посідав Іоасаф Горленко (1705—1754) — уродженець Прилук, син бунчукового товариша А. Горленка, дядько Г. Квітки-Основ’яненка (1778— 1843), відомий український освітній і церковний діяч, поет, з яким приятелював Сковорода.

Справу І. Горленка на духовно-просвітницькій, освітній ниві, з храмового будівництва продовжив згадуваний І.Миткевич. Рік його народження невідомий. Миткевич був одним із найосвіченіших випускників Київської академії, учнем відомого професора давніх мов С. Тодорського. За час перебування Миткевича на Білгородській кафедрі місто прикрасилося новими монастирськими і церковними спорудами.

З Курськом і Білгородом у той час була пов’язана також плідна діяльність талановитого і самобутнього скульптора, сніцаря, уродженця міста Осташків Тверської губернії Сисоя Шалматова (1720—1789?). Своєю багатогранною творчістю він зробив великий внесок в українське мистецтво другої половини ХVIII століття.

Особливо помітний і яскравий слід залишив по собі Шалматов в унікальних пам’ятках доби пізнього бароко на Полтавщині, де він виконував багато замовлень для внутрішнього оздоблення храмів Ромен, Лохвиці, Лубен, Полтави. На жаль, всі ці пам’ятки загинули у горезвісний час войовничого атеїзму і про них ми можемо судити лише по світлинах і малюнках.

В результаті досліджень творчості Шалматова й архівних джерел того періоду, коли наприкінці 60-х років ХVIII століття з ним укладав контракт на виготовлення іконостасу для новозбудованого собору Різдва Богородиці міста Лохвиця останній кошовий отамана Запорізької Січі П.Калнишевський (1690—1803), у мене виник задум глибше вивчити інтелектуально-мистецьке оточення Сковороди на Слобожанщині, серед якого однією з найяскравіших постатей доби бароко був С. Шалматов. Його самобутній талант не міг не зацікавити Сковороду, добре обізнаного в пластичних мистецтвах та архітектурі.

Влітку 1767 року Шалматов їздив до Запорізької Січі, щоб укласти згаданий лохвицький контракт. Козаки полюбили його за великий талант, антифеодальні настрої та веселу товариську вдачу. Про те, що Шалматова добре знали і поважали на Запоріжжі, засвідчує і дружнє звертання до нього П. Калнишевського: «Благодетель мой, Сысой Зотыч...»

Столярному і сніцарському ремеслу С. Шалматов навчився у Твері, у народному училищі. Вже тоді він виконав кілька замовлень для міської ратуші. Мабуть, і залишився б Шалматов працювати у Твері, коли б вона не страждала від частих пожеж, що траплялися тут одна за одною. Їх спричиняло те, що старі квартали міста були суцільно забудовані дерев’яними спорудами. Від цих пожеж Твер стала економічно занепадати, і на великі замовлення майстру сподіватися було нічого. Як натуру діяльну і підприємливу, Шалматова це не влаштовувало. Та йому пощастило. Місцевим народним училищем у той час керував вихованець Київської академії, архієпископ Тверський і Кашинський Ф.Лопатинський (1680—1741). Виходець із Волині, Лопатинський також належав до найосвіченіших людей першої половини ХVIII століття. Він був знавцем класичної літератури, математики, філософії, володів багатьма мовами, виступав з полемічними творами на захист православ’я.

Ф. Лопатинський порадив Шалматову перебратися до Курська, де на той час зводилося багато нових храмів і перебудовувалося старих. Для їх оздоблення були потрібні ікономалярі, сніцарі, золотарі. Про це Лопатинський довідався від своїх друзів- киян, з якими навчався у Могилянській академії. Імовірно, що він повідомив І. Горленку про великий талант Шалматова. Невдовзі, а це було 1749 року, «купець і різьбярської роботи майстер» Сисой Шалматов переїздить до Курська, де на нього, дійсно, чекала велика робота.

Наступного року він вже мав тут свою майстерню, швидко налагодивши справу. Набрав до неї здібних місцевих майстрів. Шалматов мав чимало замовлень з виготовлення величних різьблених іконостасів для храмів Курська, Білгорода, які зводилися у цих містах один за одним.

У 1754—1964 роках здійснювалася перебудова Знаменського Богородицького монастиря Курська, настоятелем якого був випускник Київської академії, знайомий Сковороди архімандрит Г.Антонський. У цьому монастирі в 60-х роках ХVIII століття працював і близький друг Сковороди по Харківському колегіуму Л.Кордет. Він займався складанням географічного словника, розпочатого ще М.Ломоносовим.

У трьох церквах монастиря — Знаменській, Богоявленській, Петропавлівський — замість старих були виготовлені нові барокові іконостаси. Столярні і різьбярські роботи виконувалися під керівництвом Шалматова. Сковорода бував у Курську і, звичайно, бачив ці храми, прикрашені в інтер’єрі величними іконостасами. Ймовірно, що саме у Курську Сковорода міг вперше познайомитися з Шалматовим, а у Білгороді з ним зустрічався, як iз давнім знайомим.

У 50-х—60-х роках ХVIII століття з ініціативи єпископа І. Горленка у Білгороді також зводилися нові храми, прикрашені іконостасами з вишуканим різьбленням, що виготовлялися у майстерні Шалматова. Це робилося в церквах Успіня Богородиці, Антонія і Феодосія, у величному соборі Троїцького монастиря. Дерево для різьблення заготовлялося у лісі, що був поруч із селом Стариця, де з 1760 по 1762 роки усамітнено жив Сковорода.

Розпочате І. Горленком храмове будівництво в Білгороді продовжив після його смерті єпископ І. Миткевич. У цей час до міста не раз навідувався Сковорода. Є точна дата його перебування у монастирі у Г. Якубовича: 9 липня—28 серпня 1763 року. У цей період Сковорода міг зустрічатися і з Шалматовим, коли той працював у Білгороді.

Величні іконостаси, що виготовлялися у майстернях Шалматова, відрізнялися багатством декоративного оздоблення. Він вдало використовував у різьбленні поряд з традиційними виноградними лозами, листям аканту місцеві рослинні мотиви — квіти мальв, жоржин, троянд, чорнобривців, соняшникiв. Весь задум майстра був підпорядкований єдиній меті — вразити погляд людини, що знаходиться у храмі під час церковних служб, викликати у неї глибокі емоційні і естетичні переживання від неповторної краси іконостасу, який, вириваючись вгору, виблискував щедрою позолотою.

Що ж зближувало Сковороду з Шалматовим? Будучи яскравим представником доби бароко, для якої був характерний всеохоплюючий дидактизм (моралізація), Шалматов увів у виготовлені ним на Україні іконостаси круглу скульптуру. Усю архітектоніку й образно-пластичну їх оздобу він підпорядкував витонченому різьбленню. Найбагатшими за скульптурно-декоративними формами були іконостаси Покровської церкви (1763), собору Святого Духа (1768) у Ромнах, Троїцької церкви (1774) у селі Чоповичі (нині Житомирська область). В образах пророків, первосвященників Шалматов передавав народні уявлення про справедливість, моральну чистоту. Так само, як у своїй творчості Сковорода стверджував у формі біблейських алегорій моральні принципи поведінки людей, необхідність їхнього самоудосконалення, духовного збагачення, ці ідеали втілював у скульптурних образах Шалматов.

Посилення ролі скульптури в декоративно-художньому оздобленні інтер’єрів храмів відповідало світоглядно-мистецьким завданням бароко, яке прийшло в Україну із Західної Європи. Сковорода, зокрема, писав, що людина є ікона вічності, тобто вона поривається до безсмертя. Світ скульптури — це алегорія безсмертя.

Глибоке знання анатомічної будови тіла, природність рухів, досконале вивчення фізіономічних станів обличчя — все це позначено на високомистецьких творах дерев’яної скульптури Шалматова. Безперечно, Сковорода не міг не захоплюватися талантом майстра. Обидва були видатними постатями свого часу, виражали його духовні й естетичні ідеали через поетичне, філософсько-повчальне слово у Сковороди і через динамічну й напрочуд звучну пластику скульптури Шалматова, котрий добре відчував потреби епохи, а тому виявився на передньому рубежі пошуків для втілення своїх творчих задумів.

Творчість Шалматова не могла пройти повз увагу Сковороди й тому, що майстер був першим українським скульптором-психологом, який умів заглянути в душу людини і показати її бентежною і шукаючою, в динаміці почуттів, у вічному протиборстві земного і небесного.

Та невдовзі умови для праці у Курську для Шалматова погіршалися. На початку свого правління Катерина II посилила антиукраїнську політику, розпочавши з наступу на монастирі, а потім взявшись за ліквідацію Запорізької Січі. Так, на кінець 60-х років ХVIII століття із 947 монастирів, що діяли на той час і були важливими центрами культури і освіти не тільки України, а й всього слов’янського світу, залишилося 156.

Згідно з інструкціями, які Катерина II дала наміснику України графу П. Рум’янцеву, він був зобов’язаний «искусснейшим образом (таємним наглядом. — Г.Ш. ) присматривать за архиереями, дабы они не выступали из надлежащего сана своих пределов, рассеивая в народе простом предосудительные плевеллы». Знаючи про незалежний дух і високу освіченість більшості випускників Київської академії, котрі посідали немало архієрейських кафедр у містах Російської імперії, Катерина II звеліла посилити контроль за їхньою діяльністю.

За дорученням імператорського двору і Синоду, нагляд за «киянами» доручили проводити П. Крайському, якого перевели на єпископську кафедру у Білгороді. Він жорстоко розправлявся з підлеглим йому духовенством, запопадливо виконуючи вказівку Синоду. Історичні хроніки засвідчили, що коли шпигун і п’яниця Крайський 1768 року помер, після нього залишилося 20 бочок горілки, 10 мішків із золотими і срібними монетами і жодної книги.

З того часу, за вказівкою офіційного Санкт-Петербурга, Синод почав втручатися в будівництво і оздоблення храмів. Так, заборонялося вводити у виготовлення різьблених іконостасів статуарну скульптуру. Це і спричинило від’їзд Шалматова з Курська, де він мав велику майстерню й учнів. За порадою друзів, майстер перебрався до Охтирки, де велося велике храмове будівництво і замовлень вистачало. Він також виготовляв іконостаси для інших навколишніх міст і містечок.

Охтирка, Ромни, Лохвиця, Лубни знаходилися тоді на території Гетьманщини, де при будівництві храмів і їх оздобленні ще дотримувалися старих козацьких традицій. Остаточно Синод їх перервав в останні роки правління Катерини II.

Земний шлях неперевершеного майстра Сисоя Шалматова скінчився в Охтирці наприкінці 80-х років ХVIII ст.

У списку «неблагонадійних» осіб, на яких робив доноси у Санкт-Петербург єпископ Крайський, був і Сковорода. Тогочасну гнітючу атмосферу, що утворилася навколо українських інтелектуалів на Слобожанщині, Сковорода у листі до свого друга М. Ковалинського (1763) передав такими рядками: « І мені вже скорпіон готує жало...»

Розуміючи всю складність становища, І. Миткевич тоді писав Сковороді: «Беда и горе. Найчеснейшие люди остались из наших... Сие по прочтении прошу спалить, а я, думая над пребедами отечества нашого (України. — Г.Ш. ) положения, плачу и вздыхаю: «Господи, помилуй!».Тоді ж Миткевич терміново залишив свою єпископську кафедру і поїхав до Охтирки, де від «жестокой параличной болезни» помер 29 жовтня 1763 року у Троїцькому монастирі.

Тож харківський період, особливо в 1759—1768 роках, у житті Сковороди був насичений як великою педагогічною, літературно-поетичною, просвітницькою діяльністю, спілкуванням з місцевими інтелектуалами, дружніми стосунками з простими людьми, так і гіркими розчаруваннями.

Найбільше прикрощів Сковороді завдавали «знатные особы», серед яких було немало лицемірів, брехунів, владолюбців і донощиків. А тому Сковорода, як пише М. Ковалинський, здебільшого тримався осторонь «больших обществ и чиновных знакомств».

Та завжди милі його серцю були зустрічі і щирі бесіди з найулюбленішим учнем і другом М. Ковалинським, з І. Миткевичем, Г. Якубовичем, Л. Кордетом, С. Шалматовим та іншими гiдними, котрих він цінував за розум, талант і вірність дружбі. Велику радість приносили йому і години спілкування з Шалматовим, котрий не раз чарував тонкого знавця природи, прекрасного Г. Сковороду своїм неперевершеним сніцарським талантом.