Ада Роговцева. Монологи

Свій бенефіс «Мій театр» у театрі «Сузір’я» Ада Миколаївна почала з демонстрації кадрів знакового фільму в її творчій долі — «Салют, Маріє!», а коли в залі запалилося світло, то появу актриси глядачі вітали стоячи.

— Я ще не оговталася від горя, — зізналася Ада РОГОВЦЕВА. — Поховала всіх: батька, матір, братів, чоловіка, сина... Коли довго живеш, то на твою долю випадають різні випробування, але найстрашніше — це смерть близьких. Цього літа я втратила найдорожчу людину — сина. Для матері — це тортури! Ось ці тортури я тепер проходжу. Знаєте, після смерті чоловіка (Костя Петровича) я навчилася розмовляти зі своїми близькими, котрі пішли у Вічність. Як справляюся зі своїми болями? Зізнаюся: сьогодні мені соромно жити. Немає тих слів розради, які можуть полегшити біль! Коли приходять утрати, немов перегортаєш сторінки книги пам’яті... Я втратила ще один театр (Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра). Зі злої волі, а може, і не злої. Не знаю... із волі людини, з якою я товаришувала 50 років! Едуард Маркович Митницький у важкий для мене момент не зміг знайти слів розради, не пішов на компроміс. Мені шкода, що я втратила дорогу людину, а разом із ним і колег, разом із якими пропрацювала майже десять років. Шкода, що більше не зможу вийти на цю сцену в дорогих для мене образах у постановках «Рожевий міст» і «Вася має подзвонити» (режисер Катерина Степанкова. — Т. П.). Цих вистав уже немає в репертуарі лівобережців.

— Знаєте, вік захищає від метушні й буденності. Я продовжую працювати: знімаюся в кіно, граю в антрепризах, а ще пишу нову книжку. Її герої — ті, хто не дожив до сьогоднішнього дня, чия земна дорога виявилася короткою, але зустріч із ними залишила слід у моєму серці й душі. Пишу і немов розмовляю з ними.

Коли Кость Петрович хворів і вмирав, я пережила кошмарні дні, наступні, після його смерті, були ще жахливішими — ніби від мене відрізували половину: ми прожили разом 46 років. Кожен, опинившись у схожій ситуації, дає раду горю по-своєму: хтось тижнями пропадає на кладовищі, хтось шукає заспокоєння у храмі... Я знайшла розраду в іншому — сіла писати книжку спогадів, історію нашого кохання і його успіху в кіно. Це був мій спосіб продовжувати жити. Мені хотілося показати Костянтина Степанкова не лише як актора, а як людину зі своєю долею, характером, коханням і батьківськими зобов’язаннями. Коли книжку «Мій Костя» було написано й видано, відчула, що ніби камінь із душі впав.

Після смерті сина я пережила шок і замовкла... А тепер знову почала писати: про свою сім’ю, колег — це мікрозамальовки про час і про людей, що залишили слід у моїй пам’яті. Мені багато років, і я багато чого пам’ятаю — не лише про великих акторів, із якими доля подарувала зустрічі в Російській драмі: Лавров, Луспекаєв, Борисов, Халатов, Боровський (до речі, Давид Боровський був сценографом 40-а вистав, а я грала в 26-и його постановках!), а й про прибиральниць, працівників сцени, костюмерів. Наприклад, колоритною особою в Театрі ім. Лесі Українки була прибиральниця сцени Тетяна. Вона знала всі вистави напам’ять і мала щодо всього свою думку. Ми, актори, деколи її навіть побоювалися, оскільки могла про твою гру дуже безсторонньо сказати, як кажуть, у самісіньке око.

— Я люблю пил лаштунків, і мені подобається процес зйомок. Сьогодні, коли стукнуло вже 75, розумію, що вік зобов’язує, і якщо не я, то, напевно, уже ніхто не пригадає час, у якому довелося жити...

На вечорі пролунав монолог Гелі з легендарної «Варшавской мелодии» (цю виставу за п’єсою Л. Зоріна в постановці Е. Митницького акторка зіграла 670 разів!), фрагмент зі «Священных чудовищ» Ж. Кокто (режисер Р. Віктюк) і листи Ліки Мізінової до Антона Чехова («Насмешливое мое счастье» із п’єси М. Малюгіна, постановка М. Рєзниковича). Було показано фрагменти з фільмів: «Приборкання вогню» (дует із Кирилом Лавровим), «Вічний поклик» (із Вадимом Спірідоновим), а коли пішли кадри з «Кам’яного господаря» із Богданом Ступкою, то в багатьох глядачів клубок у горлі став, а в Роговцевої заблищали сльози в очах. Вона розповідала про Бодю як друга їхньої родини і як про партнера по театральній роботі «Не боюсь сірого вовка»...

— Чому йдуть кращі? — запитувала Ада Миколаївна. — Мені важко повірити, що Бодя вже ніколи не зателефонує і я не почую його голос. Ступка був генієм! Його любили глядачі, режисери і колеги за фантастичний заряд енергії, доброту і мудрість. Нам ще належить зрозуміти, як пощастило жити в один час із великим майстром театру й кіно.

Ада Миколаївна читала поезію Анни Ахматової і власні вірші зі збірок «Мамині молитви» і «Целую твой голос», також декламувала твори дочки й сина. А закінчився творчий вечір фрагментом із мелодрами «Зимовий роман» про двох романтичних людей похилого віку, яких не розуміють ні діти, ні внуки, ні правнуки, головні ролі дуже пронизливо грали Ада Роговцева і Юозас Будрайтіс, і услід за героєм стрічки Іваном Іллічем усі присутні в залі повторили: «Ви, Адо Миколаївно, чудова актриса!» Адже більш як дві години разом із вами пролетіли, немов мить. І хай не було жодного (!) чиновника Мінкульту, жодного представника мерії, нікого з апарату державних мужів, не читали помпезних промов і не вручали казенних кошиків квітів, натомість у маленькому залі «Сузір’я» зібралися справжні прихильники таланту чудової актриси, а їхні скромні букети й овації були від душі. Хоча особисто в мене викликало подив, що ювілейний вечір Героя України не помітили представники влади. Адже сьогодні відомішої й улюбленішої української акторки не лише в нашій країні, а й у СНД немає. Чому ми не цінуємо свої таланти за життя і такі скупі на хороші слова?

Пробачте, Адо Миколаївно. І дякуємо Вам...