Довге злощасне життя

Драма Андрія Звягінцева «Левіафан» (Росія) отримала другу за значимістю після «Оскара» кінопремію «Золотий глобус» в категорії «Кращий фільм іноземною мовою». Раніше, в травні, був не менш вагомий приз Канського фестивалю за кращий сценарій Андрію Звягінцеву та Олегу Нєгіну. Російська кінематографія тріумфує; навіть офіційні чини надреакційного Міністерства культури, які явно не злюбили фільм (хоча й виділили гроші на нього), розщедрилися на привітання крізь зуби; а ось на центральних телеканалах новина про перемогу пройшла третім планом.

Причина нелюбові офіціозу зрозуміла: історія в «Левіафані» — про державу, що передбачувано й без перешкод розчавила маленьку людину.

Головний герой — автослюсар Микола у виконанні дивовижного Олексія Серебрякова — намагається захистити свій будинок, розташований на березі моря, від зазіхань мера міста Вадима Шелєвята (Роман Мадянов) — справжнього бандита й рейдера. Суди Микола, звичайно, програє, і навіть друг-адвокат з Москви (Володимир Вдовиченков) не в змозі допомогти. Врешті-решт, його життя руйнується повністю.

Звягінцев пропонує авторську версію старозавітної книги Йова — один із персонажів, некористолюбивий священник, цитує фрагмент звідти безпосередньо. Це й є надзавдання — й одночасно проблема.

У фільмі — принаймні, відчувається, що так задумано — правда з двома складовими: соціальною й екзистенційною. Правда ситуації й сутнісна правда героя.

З ситуацією все гаразд. Ми спостерігаємо, як держава-Левіафан, яку втілює жадібний правитель, продажні прокурори, судді та менти, за співучасті лицемірних церковників, перетирає людину на пил лише з тієї причини, що вона наважилася боротися за свої права. Це все показано дуже точно як сюжетно, так і характерологічно.

Що ж до глибших мотивів поразки героя, то тут складніше.

Йов, як відомо, був праведником, чиє життя стало предметом суперечки між Небом та дияволом. Бог дозволив статися з Йовом страшним бідам, але після випробування все повернув сторицею (загалом це одна з найстрашніших, нелюдяних книг Біблії, однак зараз мова про інше). У фільмі Звягінцева відсилань до православ’я, до християнства більш ніж достатньо. Ікони, церкви, проповіді, згадки про Бога в тій або іншій формі, священнослужителі. Але це не про конфлікт віри народу й віри влади, це про Йова, що не має віри.

Режисура Звягінцева, поза сумнівом, належить до тієї традиції неквапливого, напівмедитативного за формою й дидактичного за змістом кіна, генієм якого був Тарковський. Стриманий за ритмом і мальовничий у прямому розумінні — з відсиланнями до живопису і з розкішними пленерними зйомками — візуальний ряд плюс пошуки відповідей на прокляті питання — таке поєднання за належного таланту автора приносить фестивальний успіх майже гарантовано.

Звягінцев підсилив соціальний аспект, однак наполегливе етичне посилання залишається в основі. Точкою неповернення стає зрада дружини Миколи, Лілії (Олена Лядова). Лядова — чудова акторка, проте її героїня з першого й до останнього кадру несе на обличчі незмінно скорботний вираз, який не підкріплюється виразною мотивацією, як і все пов’язане з Лілією. Чому раптом зрада, та ще з другом родини? А потім — секс із ним же під час пікніка мало не на очах у всіх? І чому, пізніше, самогубство — після примирення з чоловіком? Лише через негаразди з пасинком? До речі, чому він настільки люто ненавидить мачуху? Мати він пам’ятати не може — був дуже малий, коли та померла, а Лілія з ним украй приязна. Ніде, в жодному кадрі, не сказано (візуально, сюжетно або через діалоги) про негаразди у стосунках Лілії з Миколою або про скільки-небудь серйозний психічний надлам у ній самій. Драматургічних неузгоджень багато й в інших моментах, через що розсипається обґрунтування всього, що відбувається, а вибір (безвір’я?), який зробив Микола і який призвів його до поразки, втрачає трагізм. Його фраза: «Я нічого не розумію» — лише одна з багатьох, а не мить істини. Правда соціуму й правда суті вступають у конфлікт, і остання програє. Перед нами не універсальна історія і не притча, а ще одна безвихідна соціальна драма.

Так, новий Йов не удався. Ймовірно, і не міг удатися — просто тому, що старі етичні рецепти (Достоєвський, Толстой) в сьогоднішній Росії не діють.

Цікаво, втім, що в російському кіні вже є фільм зі схожим сюжетом: «Довге щасливе життя» (режисер — Борис Хлєбніков), що вийшов позаминулого року. Там також — корумпована влада, що зазіхнула на чуже, герой-одинак, якого зрадили друзі, будинок на березі моря й так само у фінальних кадрах — краєвиди природи, яка переживе жорстоку метушню людей. Проте Хлєбніков все-таки залишав протагоністу можливість і рішучість помститися.

Звягінцев забирає у Миколи і таку малість. І це навіть краще.

ГОЛОС IЗ «ФЕЙСБУКУ»

Вікторія БОНДАР, сценарист, Київ:

— Дивилася вчора «Левіафан». Давно не бачила так дбайливо виконаного кон’юнктурного висловлювання. Усі російські критики вкупі з творцями тут же розстаралися і підкреслюють «загальнолюдську історію». Не дай Боже, імператор запідозрить, що таке тільки в Росії можливо і прогнівається...

Маріанна МАКСИМОВСЬКА, тележурналіст, Москва:

— Тут Дмитро Ольшанський написав, що фільм «Левіафан» знятий на потребу західної публіки, для того, щоб обчорнити Росію і взагалі «за печеньки». А як на мене, так фільм навіть дуже реалістичний, дуже «всамделишный», і тому зовсім не залишає надії.

За поворотами нехитрої сюжетної лінії, я бачила історії абсолютно конкретних людей, про яких ми знімали сюжети і які писали в нашу програму листи, просячи допомоги. Тому що з часом скаржитися їм в Росії було нікому. Сподівалися, може, ТБ допоможе.

Ольшанський називає чиновника з «Левіафана» пародійним і дивується, як це він особисто бере участь у розправі над героєм. А я, наприклад, пам’ятаю, як головний слідчий країни якось вивіз журналіста в ліс, і, майже як чиновник із фільму, особисто його залякував. Не полінувався ж.

Я пам’ятаю своє інтерв’ю з колишнім президентом Інгушетії Зязиковим, який якось летів одним рейсом разом із головним опозиціонером у республіці Євлоєвим. А коли літак приземлився, Євлоєва посадили в машину МВС і прямо там, у міліційній машині, застрелили. Ніхто з керівництва, до речі, покараний не був.

Я пам’ятаю абсолютно конкретні листи про те, як місцеві чиновники і силовики відбирають у людей бізнес, ділянки землі. Теж абсолютно безкарно. І скаржитися їм усім, цим людям, теж було нікуди.

Про лінію церкви писати не буду. Побережу почуття віруючих.

І я не знаю, як треба не хотіти бачити, щоб усього цього не помічати.

І, головне, не хотіти все це змінити.

Наталія ГЕВОРКЯН, російська журналістка і письменник, Париж:

— З розривом у 30 років «Покаяння» Абуладзе і «Левіафан» Звягінцева. У першому: ця дорога не веде до храму. В другому: цей храм не веде до Бога.