Остання жінка Наполеона
Iсторичні джерела наповнено оповіданнями про велелюбність найбільш знаменитого чоловіка — Наполеона Бонапарта. Жінки кохали Наполеона, імператор також любив жінок, можливо не так самозабутньо, як владу і справу свого життя, але все ж любив. Наведу цитату з книги Ф. Массона, яка звучить якимось емоційним висновком: «Чоловікові властиво пізнати жінку, вірити в жінку, кохати жінку, відчувати, завдяки жінці і для жінки, всю гаму почуттів і відчуттів, яку жінка може дати. Наполеон пізнав усі ці почуття й відчуття, і в цьому значенні, як і в усяких інших, він стоїть вище за всіх інших істот».
Особистість всемогутнього імператора розглянуто в подальші часи в різних аспектах, написано томи досліджень, наукових праць, мемуарів, художніх творів. Безсумнівно, тема «Наполеон і жінки» — з розряду пріоритетних, ракурс особистих стосунків здатний підігрівати цікавість людства нескінченно.
П’єса чеського драматурга Іржі Губача «Корсиканка» також на цю тему. І нехай історія стосунків Наполеона і жінки, не випадково названої Жозефіною, яка зустрілася на острові Св. Єлени, де імператор доживав у ув’язненні свої останні дні, вигадана, вона багато що може дати зрозуміти. Хоча, є підстави вважати, що фантазії автора про існування такої жінки не безпідставні. П’єса «Корсиканка» вже багато років у фокусі уваги світового театру, вона досить репертуарна. Нещодавно з’явилася вона і на афіші Національного театру російської драми ім. Лесі Українки за назвою «Наполеон і корсиканка». До постановки звернувся Михайло Рєзникович. Для здійснення сценографічного вирішення вистави з Москви було запрошено Давида Боровського. У виставі використано музику Юрія Шевченка і вірші Юлії Богданової, Анатолія Навроцького, Андрія Дементьєва.
Драматург спробував представити своїх головних героїв звичайним чоловіком і жінкою. Минула слава, велич виносяться «за рамки», залишаються десь у минулому. Перед обличчям неминучості й вічності відкинуто все наносне й у персонажів відбувається оцінка прожитого життя. Режисер-постановник М. Рєзникович ставить свою виставу про те ж, але з політичного анекдоту він вибирає лише те, що дає йому можливість дослідити природу людських стосунків, позачасових, національно не прив’язаних, розглядає психологію генія-тирана перед тією останньою межею, коли всі люди стають просто людьми.
Зав’язка вистави динамічна. Жозефіна (Тетяна Назарова), яка проникла в нинішнє житло Наполеона, а воно в нього, контрастуючи з колишньою розкішшю палаців, більш ніж скромне — це колишня стайня, налаштована рішуче. Знайти цього Наполеона і розрахуватися з ним. Вірніше, домогтися, щоб він розрахувався з нею, повернув її гроші. І нехай Бонапарт навіть і не підозрює про цей борг, вона нагадає йому про його заклики, звернені до своїх солдатів, а її чоловік був одним із них, що поклав голову за свого імператора. Рішучість Жозефіни слабшає, коли вона бачить Наполеона, пізнає його як людину, осягає його внутрішню трагедію. Тетяна Назарова створює яскравий, багатогранний образ. Її героїня, проста жінка з народу, володіє мудрістю, чуйним душевним розумінням. Акторка темпераментна, запальна, в арсеналі її акторських прийомів — глибокий психологізм, палітра емоційних змін, справжній драматизм. Режисер разом із акторкою розкриває цей образ поступово як китайську скриньку — за черговими дверцятами нова, а далі ще одна так і не пізнана шкатулочка-грань вдачі.
Дуетні сцени з Наполеоном (Давид Бабаєв), а на них, можна сказати, побудовано виставу, насичено фонтануючими емоціями. Тут і первинна неприязнь, настороженість, неприйняття, що поступово переростає в теплі почуття, за якими стримуване, але кохання, яке вже зароджується. Назарова-Жозефіна в одній особі і дбайлива мати, і глузлива, як цинічна маркітантка, і прониклива, іронічна, примхлива, яка легко змінює гнів на милість, а може бути й трепетно незахищеною. Акторка створює цей образ як певне узагальнення всіх тих жінок, які були в житті Наполеона, можливо, така Жозефіна ідеальна для нього. У ній сконцентрувалися всі ті риси, які він хотів знайти в коханій жінці. Можливо, він хотів, щоб саме такою була та його Жозефіна, справжня.
Образ Наполеона у виконанні Давида Бабаєва — творчий успіх актора. Переконливість і органіка знайденого візерунка ролі можуть привести глядача до думки про правомірність існування саме такого Наполеона. Розчавлений обставинами, такий, що пережив свою світову славу, з відгомонами непохитної волі, що ще ятрять душу. Він ще сподівається на можливість змін у своїй долі. Далекий берег надії насилу, але можна розглянути в єдине вікно цієї проклятої стайні. Там, за ним, далеко-далеко, свобода…
За психологічними ескападами Д. Бабаєва спостерігати захоплююче, ось він, буквально зломлений приступом фізичного болю, ось — переповнений гнівом, можна повірити в те, що всі тремтіли від страху перед ним. А тут він уже регоче разом із Жозефіною і немає в ньому нічого від грізного володаря світу, а є просто звичайний чоловік. З таких контрастних, суперечливих моментів актор створює повнокровний об’ємний образ.
Не менш цікаво вирішено і оточення Наполеона — Бертран у виконанні Бориса Вознюка, Гурго — Сергій Озиряний, Попілтон — Ігор Бондаренко.
З політичного анекдота, простенької історії про Наполеона і корсиканку, театрові вдалося створити психологічну драму. Наситити її висловлюваннями реального історичного персонажа Наполеона Буонапарте. Трагічний фінал цієї по- чеховськи гіркої комедії звучить настільки гостро і болюче, що мимоволі виникають паралелі з сьогоднішнім днем — «Я люблю владу, але як митець. Я люблю її, як музикант любить свою скрипку. Я люблю її, щоб видобувати з неї звуки, акорди, гармонію».
Фіналом вистави М. Рєзникович наполягає на актуальності п’єси, на позачасовості історії стосунків Наполеона і Жозефіни, волею автора названої саме так. Чудовий драматичний дует Т. Назарової і Д. Бабаєва переростає в фіналі на дует вокальний. Актори виконують пісні Едіт Піаф і Джо Дассена. Душевні мелодії улюблених співаків немовби підводять до емоційного резюме вистави; не важливо ким нам випадає бути в житті, важливо як звучить мелодія наших сердець і головна загадка життя — у просто Жінці і просто Чоловікові.
