ПРИБУЛЕЦЬ БИКОВ

Леонід Биков народився на Донеччині. 1951 року закінчив акторський факультет Харківського театрального інституту. Його учителем був Данило Антонович, який працював у Леся Курбаса, в «Березолі», знімався у І.Кавалерідзе і С.Ейзенштейна. Не дивно, що по закінченні інституту Биков іде працювати в Харківський театр імені Т.Шевченка (де аж до 1960-го) – котрий, як відомо, опісля погрому «Березоля» явив його продовження. Відтак молодий артист багато в чому засвоїв методу акторської техніки школи Курбаса, на що, на жаль, досі мало хто звертає увагу.

У 1950-60-ті у кіно виник запит на нові обличчя, акторів, орієнтованих на прозаїчнішу, ніж доти, естетику, зігрітих одначе внутрішнім теплом і душевністю. ЛЕОНІД БИКОВ знімається у фільмах «Доля Марини», «Приборкувачка тигрів», «Максим Перепелиця», «Альошчине кохання» та ін, які приносять йому і професійних успіх, і популярність.

Потому буде Ленінград (нині Санкт-Петербург) і режисерський дебют у комедії «Зайчик» (де він зіграв і головну роль), доволі прохолодно сприйняту критикою. З кінця 1960-х – Київ, Довженківська кіностудія, фантастичний глядацький успіх фільмів «В бій ідуть тільки старики» та «Ати-бати, йшли солдати». Невдача із запуском стрічки «Не стреляйте в белых лебедей» (за твором Бориса Васильєва; картину просто не дозволили робити в Києві) і запуск фільму «Пришелец / Прибулець», де сам Биков мав зіграти ролі колгоспника Юхима та інопланетянина Глоуза, який потрапляє в українське село… Залишились проби, такий мініфільм… У певному сенсі він зіграв би самого себе, оскільки справді було в ньому щось нетутешнє…

Фільму, однак, не судилось постати у Биковському потрактуванні. 11 квітня 1979-го він загинув в автокатастрофі, повертаючись з дачі. Та смерть набула містичних вимірів. Не в останню чергу завдяки тексту неформального заповіту, написаного за кілька літ до загибелі й адресованого друзям – акторові Іванові Миколайчуку і режисеру Миколі Мащенку.
У заповіті передусім тривога про найрідніших людей – дружину Тамару (померла 2010 р., похована поруч чоловіка на Байковому цвинтарі), сина Леся (з ним тоді виникли проблеми) і дочку Мар»яну. А також про те, як саме його поховати: без найменшого «цирку», те, що сам актор і режисер просто ненавидів у житті. Житті, яке прожив так високо й гідно.

Дорогой Иван! Дорогой Николай!
Обращаюсь к вам с просьбой тяжёлой и не очень благодарной.
1. Никогда и никому не поверьте, что «я наложил на себя руки». Просто, если это случится, знайте, что я износился.
2. Самое главное. Моя боль, моя совесть, моя вина — Лесь. Помогите ему поверить в людей. На него обрушилось столько, что хватило бы этого горя на целый народ. Он столько перенёс горя. Это моя вина, что я отбивал его от «своего хлеба».
3. А теперь более «второстепенно-юмористические» просьбы-зарисовки. Вы знаете, что и «рубля не накопили кинострочки», поэтому пусть кто-то «соображающий» поможет продать машину, так как пенсии за отца детям не будет (я узнавал), а Тома моя, к сожалению, инвалид: работать она не сможет. Да она долго без меня и не задержится, будет догонять, так как мы красиво прожили с ней жизнь, хотя я её своим занудным характером часто огорчал…
4. А теперь о совсем смешном. Похороны — канительное дело…
1) Как можно быстрее вынести из дома, чтобы не мучить моих.
2) Добиться, чтобы разрешили Лесику прийти в этот день (если, конечно, врачи разрешат, чтобы это его не сломало окончательно).
3) Никаких оркестров.
4) Никаких студий. Дома кино (союз) — боже сохрани. Из дома — прямо туда, куда положено. Это мой крик, мольба. Без цирка, называемого почестями.
5) Никаких надгробных речей, а то я встану и уйду: получится конфуз. Только кто-то из вас один, кому захочется, скажет одно слово: «Прощай». Это, чтобы как-то поставить точку, а то нас «не поймут». После этого «дерболызните» кто сколько сможет, но — умоляю — не дома. Это, конечно, кощунство и нарушение народной традиции, но очень прошу не для меня, так как мне будет всё это до фонаря, а для Томы и детей.
6) Пусть ребята споют «Журавли», «Серёжку с Малой Бронной…», «Бери шинель» и «Этот День Победы». И всё. Они не откажут.
А потом пусть 2-я эскадрилья «врежет» «Смуглянку» от начала и до конца…
Очень жалею, что ничего не успел сделать путного. Вы заметили, что режиссёр я не по диплому, а по призванию? Даже свои похороны режиссирую?! Во даёт!
Спасибо и пока!"